Розділ 13

Я ніяк не могла заснути, крутячись у спальнику, хоч тіло відчайдушно вимагало відпочинку. Після години боротьби із собою я все ж тихо виповзла з намету, намагаючись не розбудити Ліку.

Навкруги панувала тиша й темрява. Де-не-де над головою виднілися зірки, а місяць ховався за рваними хмарами. На екрані майже розрядженого смартфона світилася третя година ночі. Але фізіологія брала своє. Зібравши волю в кулак і ввімкнувши на телефоні ліхтарик, я попленталася до вбиральні.

Вогка нічна прохолода миттєво пробрала до кісток — такий разючий контраст із денною спекою. Дорогою я змушувала себе дивитися лише під ноги. Страшенно хотілося повернутися і розбудити Ліку, але совість не дозволила: вона виснажилася за день і не мусила няньчитися зі мною лише через мою надмірну вразливість.

Ледве діставшись місця, я нашвидкуруч впоралася зі справами й швидким кроком рушила назад.

Зворотний шлях видався мені ще довшим. Я майже дісталася до нашого табору, коли екран смартфона раптом блимнув і згас. Клята батарея! Ну чому я не підзарядила його вдень? Стиснула зуби й підняла очі.

Мене огорнула густа, непроглядна темрява. Крижаний холод, здавалося, проник під тканину мого спортивного костюма й лоскотав шкіру дрижаками. Дихання перетворилося на густу пару — чи, можливо, так було й до цього? Я завмерла, прислухаючись до тиші. Крізь рвані хмари на мить виглянув місяць. Він дозволив мені роздивитися дорогу, і я швидко покрокувала в бік нашої галявини.

Праворуч, де стежка вела до замку, мої очі вихопили з темряви розмитий силует. Я заклякла на місці, не маючи змоги ні рушити, ні закричати. Просто закрила обличчя руками.

— Єво, це просто твоя фантазія, просто фантазія, — пошепки намагалася вгамувати шалений стук серця, але воно ніяк не заспокоювалося, наче намагалося вискочити з грудей та покинути мене тут одну.

Я наважилася відкрити очі й ще раз глянути на те місце, сподіваючись переконатися, що це лише гра світла… Але, на жаль, ні. Напівпрозора дівчина, ніби виткана з туману та блідого сяйва, стояла за кілька десятків метрів від мене. Її довга біла сукня ледь колихалася, хоча навколо не було жодного подиху вітру.

Моє серце пропустило удар, а потім забилося так сильно, що відлунювало у скронях. Дівчина повільно, ніби долаючи спротив води, підняла руки й простягнула їх прямо до мене.

Я інстинктивно затисла рота обома долонями, щоб не закричати. Жодного звуку, жодного руху. Мене паралізував первісний жах. Здавалося, якщо я зроблю бодай вдих — вона миттєво опиниться поруч.

Але інстинкт самозбереження виявився сильнішим за заціпеніння. Я зірвалася з місця і, не озираючись, щодуху кинулася геть.

Місяць, ніби знущаючись, знову сховався за хмари. Не пам'ятаю, як подолала відстань до намету та й до нього залишалося на щастя не так далеко. Залетівши всередину, я тремтячими руками застебнула блискавку і заповзла у свій спальник, зариваючись у нього з головою.

Ліка мирно сопіла поруч. Її рівне дихання було єдиним, що зараз тримало мене в реальності.

Це все уява, просто уява. Я занадто вразлива. Просто туман, гра світла. Тіні від дерев... Я просто втомилася, наслухалася моторошних казок, от мозок і малює страшні картинки. Привидів не існує. Це просто стрес і виснаження організму!

Зуби цокотіли від холоду, ніяк не могла зігрітися. Решту ночі я провела з розплющеними очима, боячись навіть поворухнутися.