Розділ 12

​Він виглядав надто чистим для археологічного табору. Біла футболка відомого бренду, штани без жодної плями бруду, чорні сонцезахисні окуляри, які чоловік щойно зняв, розглядаючи нас із доброзичливою цікавістю.

​— Пробачте, що втручаюся, — незнайомець трохи ніяково усміхнувся. — Просто не зміг пройти повз таку цікаву тему. Я Томаш, один із консультантів експедиції. Приїхав сюди вивчати архітектуру замку, але легенди — це моя слабкість.

​Владлен привітно усміхнувся й простягнув руку:

— Приємно познайомитися. Ми тут волонтеримо. А Сашко от намагається нас налякати, щоб не розслаблялися.

​Сашко пирхнув, злегка зашарівшись. Томаш тихо розсміявся й по черзі потис хлопцям руки.

​— Ваш друг правий щодо лісу, — спокійно продовжив чоловік, сідаючи поруч на гладкий камінь. — А ви, до речі, знаєте, чому стіни Невицького замку так гарно збереглися?

​Сашко зацікавлено нахилився вперед:

— Чув, там якийсь особливий розчин.

​— Саме так. У народі цю фортецю називають «замком Поганої Діви». Кажуть, графиня, що володіла цими землями, була настільки жорстокою, що наказала додавати у вапно не воду, а молоко і яйця, які забирала у селян. Люди помирали від голоду, але мури росли.

​Він зробив паузу, і я відчула, як по шкірі пробігли сироти. Моя буйна фантазія одразу намалювала в уяві вози з молоком, які тягнулися до замку. Я мимоволі глянула на Юру — він мовчки крутив у руках пластикову пляшку з водою, слухаючи консультанта, як завжди, з непробивним обличчям. Можливо, вже чув цю легенду.

​— Дехто каже, — продовжив Томаш, — що графиня пішла ще далі. Купалася в крові молодих дівчат, щоб зберегти свою вроду. За однією з версій легенди, люди більше не могли терпіти її жорстокості. Коли ворожі війська підійшли до замку, слуги зрадили Погань-Дівку і замурували її живцем у стіні вежі. Місцеві розповідають, що у вітряні ночі з руїн чути жіночий плач і моторошні крики.

​— То це що, вона... плаче? — тихо запитала я, обійнявши себе за плечі.

​— Хтозна. — Томаш ледь помітно усміхнувся. — Ще подейкують, нібито біля старої башти іноді бачать білу постать. Кажуть, це дух юної доньки одного з власників замку. Вона покохала простого хлопця, але батько був категорично проти. Коли закохані намагалися втекти, дівчина зірвалася зі скель і трагічно загинула. Хоча за іншою, ще сумнішою версією, зрозумівши, що їх неодмінно розлучать, вона від розпачу сама кинулася з башти. Відтоді її привид блукає руїнами в туманні вечори. Особливо часто — навесні.

​Я здригнулась. І це ми вчора вночі блукали цим лісом? Та нога моя більше з намету не вилізе після відбою!

​— А якась нормальна легенда про ці місця існує? — прокашлялася Ліка, нервово пересмикнувши плечима. — Ну там, про якусь диво-квітку, яка тут росте тільки на Івана Купала. Чи про добрих лісових жителів? Невже всюди тільки злюки?

​Владлен голосно розреготався, Сашко пирхнув, навіть кутики губ Юри ледь помітно сіпнулися.

​А от я вже не могла зупинити думки, стало моторошно.

​Юра кинув на мене погляд, повільно крутячи в руках пляшку, й підвівся.

— Зловісні байки допомагають притоку туристів. Навряд чи сюди б приїжджали заради казок про фей і духів-лісовиків, — кинув він. — Нам пора вертатися. Тамара Іванівна не любить, коли перепочинок затягується.

​Томаш теж підвівся, обтрушуючи свої штани.

— Абсолютно згоден. Минуле може почекати, а от керівництво — навряд. Було приємно поспілкуватися, гадаю, ще неодмінно побачимося.

​Він легко кивнув нам і неквапливо рушив у бік археологічного табору, насвистуючи якийсь спокійний мотив.

​— Класний мужик, вміє цікаво розповідати. Був би в мене такий вчитель з історії, ех… — резюмував Владлен, подаючи руку Ліці, допомагаючи їй встати.

​— Але трохи лячно, — сказала подруга, приймаючи його допомогу й обтрушуючись від землі.

​— Не бійся, красуне, я твій лицар і я захищу тебе! — усміхнувся Владлен і жартівливо-чемно вклонився їй.

​Ліка захихотіла, і вони рушили до сходів замку.

​— Мда… — Сашко, пересмикнувши плечима, швидко почимчикував за ними.

​Я ж залишилася стояти, ніяк не в змозі перемкнути свої думки на щось менш жахаюче.

​— Ти йому повірила? — голос Юри вивів мене зі ступору.

​— Звісно, що ні. Таких історій у кожному замку греблю гати, — вичавила з себе усмішку я.

​Хлопець уважно вдивився в моє обличчя, і тихо зітхнув.

— Вигадані монстри лякають менше, ніж живі люди. Головне — не дозволяти страху пускати коріння в голові.

Він простягнув руку й обережно забрав із мого волосся суху гілочку. Його замащені землею пальці торкнулися моєї шкіри напрочуд ніжно, створюючи дивний контраст із його суворим виглядом. На якусь долю секунди з обличчя хлопця зникла звична відстороненість.

​Я затамувала подих, розгублено дивлячись у його блакитні очі. Завжди мріяла про такі. Чому не народилась блондинкою з блакитними очима, як Ліка?

​— Гей, ви що там, вирішили філонити? — почувся вдалині голос Владлена.

​Юра миттєво відсторонився опустивши погляд.

— Йди. Я зараз принесу свіжу воду, — сказав він і ледь помітно відкашлявся, ніби прочищаючи горло.

​Кивнула й поспішила до інших. Після цих історій якось зовсім не хотілося залишатися на самоті.

​Решту дня я працювала як заведена. Щоразу, коли підіймала голову, бачила спину Юри. Він працював зосереджено, чітко й майже не брав участі в розмовах. Я чула обмін фліртом між Лікою та Владленом і повчальний тон Сашка, який викопував у пам’яті якісь цікаві історичні факти й розважав нас своїми знаннями.

​А ввечері, коли сонце сховалося за гостроверхими вершинами, сидячи біля вогнища, дістала блокнот. На жаль, телефон був майже розряджений, а павербанка вистачило б ненадовго…

​Мої пальці, що ще тремтіли від денного напруження, вивели перші речення. Я записувала почуті легенди — можливо, так вони швидше покинуть мою голову.