Розділ 11

Єва 

Ранок почався з відчуття, що моє тіло перетворилося на іржавий механізм, який забули змастити.

Здалося, що вночі через мій спальник проїхав товарний потяг, а потім для певності здав назад. Кожен м’яз скиглив, наче я вчора вагони розвантажувала. Спробувала поворухнутися, і з грудей вирвався звук, схожий на скрип старих дверей. Дихати було важко.

— Боже… — прохрипіла Ліка поруч.

Вона висунула розпатлану голову з розмазаним макіяжем зі спальника, і її вигляд ідеально резонував з моїм станом.

— Єво, скажи, що це був просто сон і нам не треба зараз нікуди йти. Мої руки… я їх не відчуваю. Грьобана ти кропива.

Згадала ніч. Тієї миті, коли майже провалилася в глибокий сон, мене ніби облили крижаною водою. Я пам’ятала, як щільніше куталася в спальник, тремтячи від незрозумілого протягу, який, здавалося, йшов не від входу, а збоку. Намагалась згадати, як ми все ж лягли спати… Але крім холоду і розмов про нічну вилазку, нічого не пам’ятала. Занадто перевантажила свій організм. Та він явно був шокований.

— У наметі якось сиро, можливо це «магія ранку», — пробубоніла я, здригнувшись від прохолоди. — Вставай, бо Аліна Олександрівна може швидко передумати, і будемо ми через годину на вокзалі сідати в автобус до Києва.

О шостій ранку табір нагадував кадри з фільму про виживання. Туман стояв такий густий, що важко було розгледіти крони високих дерев. Пахло хвоєю і сирою землею наче вночі пройшов дощ, але калюж не було.

В цьому тумані я вихопила поглядом Юру. Він стояв біля розлогого дуба та імпровізованої кухні, трохи осторонь від усіх. Поки інші хлопці сонно чухалися і потягувалися, Юра зосереджено дивився на щось на гілці. Я пригальмувала, спостерігаючи за ним. Хлопець дістав із кишені щось та простягнув руку. За секунду маленька синичка злетіла з дерева прямо на його долоню. Я затамувала подих. Юра завмер, і на його зазвичай непроникному обличчі з’явилася ледь помітна м’яка усмішка.

— Вау, — сказала Ліка і почала тихо підкрадатися до хлопця, — я теж так хочу!

Але пташка, мабуть, відчувши небезпеку через кілька Лічиних кроків, злетіла назад на дерево.

— Ну от… — видихнула вона.

— Нічого, тут живності багато, щось придумаємо, — сказав, підходячи до неї та усміхаючись, Владлен.

Юра кивнув, висипав залишки в кущі й, мигцем глянувши на мене, пішов розпалювати вогнище. Владлен, як завжди, сяяв, попри ранню годину.

— Як спалося? — підморгнув він, спритно підсідаючи до Ліки, яка влаштовувалася на колоді, щоб чистити картоплю. — Як почуваєтесь? Перший трудовий день у вас був як-не-як. Як згадаю наш перший: ми ледве доповзли до квадратів і насилу перетерпіли другий день. Досі пам’ятаю ті відчуття…— він скривився і потер плече, — наче Франкенштейн, де різні частини тіла не твої.

— Не смішно, Владе, — буркнула Ліка, хоча її щоки одразу порожевіли. — А вас як покарали? Бо сяєте, наче на курорті й нічого не було.

— Наш куратор Олексій В'ячеславович — золота людина, — засміявся Владлен, грайливо забираючи в Ліки ніж, щоб допомогти. — Сказав, що молода кров потребує пригод. Дав нам пару нарядів поза чергою і відпустив.

Я мовчки взялася за бутель, щоб налити води в котел. Руки занили, спина вибухнула болем. Вже була готова здатися і поставити бутель на землю, як раптом велика долоня накрила мою руку.

— Дай я, — коротко кинув Юра.

Він перехопив бутель так легко, ніби той був наповнений повітрям, а не водою. Його плече випадково торкнулося мого, і я знову відчула цей незвичний аромат конвалій.

— Дякую, Юро, — прошепотіла я.

Він лише ледь помітно кивнув і налив води в казан.

Минула година в кухонній метушні. Поки весь табір прокидався, ми механічно чистили, варили й розливали сніданок. Коли все було зроблено, пригостивши хлопців і швидко поснідавши, ми зібралися вриватися в новий робочий день. Ну, як вриватися… Вповзати.

Дорога до квадратів здалася мені нескінченною. Я переставляла ноги, наче вони були з чавуну. Провівши Ліку поглядом до рову, я зітхнула й попленталася до сходів нагору.

На території замку робота вже кипіла. В різних кутах фортеці, де мури ще трималися купи, метушилися хлопці-волонтери з табору Владлена. Пил стояв стовпом, у повітрі завис ритмічний гуркіт лопат. Поміж волонтерів походжали солідні чоловіки в жилетах з безліччю кишень — справжні археологи. Вони щось зосереджено занотовували та фотографували, час від часу зупиняючись і даючи вказівки хлопцям.

Мене ніхто не помічав. Я завмерла біля входу, очікуючи на зневажливі погляди чи шепіт, але... ніхто не звертав уваги.

— Чого застигла? Робота сама себе не зробить, — почувся спокійний, але втомлений голос позаду.

Я здригнулася. До мене підійшла Тамара Іванівна. На її обличчі не було гніву, і це трішки мене заспокоїло.

— Вам дуже пощастило, — тихо сказала вона, підходячи ближче, щоб ніхто сторонній не почув. — Коли Аліна Олександрівна вчора ввечері прибігла до мене, захекана і біла як стіна, вона першим ділом захотіла перевірити свою здогадку, що ви просто загуляли. А потім прийшла і сказала, що ви з’явилися з повинною. Дуже вчасно, я вже йшла будити керівництво. Тож, власне, знаємо тільки ми й куратор хлопців. Ну і ви, само собою. Тому видихніть. Але запам’ятайте: ліміт моєї доброти та нервів Аліни вичерпано.

— Дякуємо, Тамаро Іванівно... — витиснула з себе я, згораючи від сорому.

— Подякуєш роботою.

Вона коротко кивнула і рушила до групи чоловіків, що обговорювали стан мурів замку. Я відчула, як із моїх плечей звалилася величезна брила.

Доповзши на квадрати, де вже поралися хлопці, одягла рукавиці, взяла лопату і стала на свою ділянку. Сонце починало припікати, як поруч почулися дівчачі голоси. В арці показалася усміхнена «трійця», а позаду них — я не повірила очам — Ліка, яка підморгнула мені з сяйливою усмішкою.

Я перевела погляд на Юру. Він таки встиг зробити те, що обіцяв? Як йому це вдалося?