Розділ 9

Зворотний шлях здавався втричі довшим. Ми йшли мовчки. Цього разу я пленталася позаду не одна — Юра йшов поруч, підсвічуючи мені дорогу ліхтарем.

У животі зав’язався такий тугий вузол паніки, що мене ледь не нудило. Здаватися з власної волі було страшно, але ховатися в нічному лісі від розлючених кураторів було б ще гірше. У голові проносилася купа думок. Невже це все? Чомусь у негайну відправку додому я мало вірила, можливо, через те, що Аліна Олександрівна — мамина подруга… Та й невже отак просто, за те, що ми, дорослі люди, затрималися і не лягли у відбій? Ми ж нічого такого не робили. Ну, крім забороненого алкоголю. Звинувачувати хлопців я не хотіла — вони ж хотіли як краще… А от злетіти з розкопок і повернутися до кропиви було дуже навіть імовірно.

Ноги ледве мене тримали. Коли я вдесяте перечепилася через якесь коріння, Юра мовчки зупинився і запропонував мені руку. Я погодилася, бо роздерти собі коліна на згадку про цей нескінченний день зовсім не хотілося. Тіло й так нило, наче мене побили палицями. Його рука виявилася теплою і міцною, йти стало набагато легше.

Ми вийшли на освітлену багаттям галявину нашого табору якраз тієї миті, коли туди швидким кроком повернулася Аліна Олександрівна. Вона, певно, саме збиралася скликати решту експедиції для масштабних пошуків.

Побачивши нас, що виринули з темряви, жінка різко зупинилася. Промінь ліхтарика в її руці смикнувся.

— Боже мій… — вона кинулася до нас, і в її голосі бринів неприхований переляк. Вона почала гарячково оглядати мене і Ліку, хапаючи за плечі. — Живі?! Цілі?! Ніхто нікуди не впав? Де ви були?!

— Вони в порядку, були з нами… — почав був Владлен, але не встиг.

Щойно керівниця переконалася, що всі руки-ноги на місці, її страх миттєво випарувався, поступившись місцем люті. Очі небезпечно звузилися. Вона помітила хлопців і просвердлила поглядом кожного з них.

— Якого біса?! — її голос зірвався на крик. — Дівчата, я в перший же день попередила! Це місце не для відпочинку! Це об’єкт підвищеної небезпеки. Ви хоч розумієте, що в темряві могли звалитися у прірву? Заблукати в лісі?!

Вона ігнорувала хлопців, які, переминаючись з ноги на ногу, стояли біля нас. Певно, тому що, вони не з нашого табору, і відповідальність за них несе їх керівник і ну… Вони ж хлопці.

Ми стояли, опустивши голови, як школярі перед директором. Дорослі люди по двадцять років… Я думала, що вже ніколи не відчую нічого подібного. Щоки горіли від сорому, і я мимовільно щулилася щоразу, коли очі Аліни Олександрівни дивилися на мене з розчаруванням. Думка про те, що на мене чекає ще одна серйозна розмова з мамою, добивала остаточно. Так підставити її подругу…

Я до болю стисла зуби й раптом відчула теплу, важку долоню на своїй спині. Юра зробив пів кроку вперед, стаючи майже плече до плеча зі мною. Зі своїм абсолютно серйозним, зосередженим обличчям він ніби намагався прийняти частину її гніву на себе. Я перевела погляд: Владлен так само міцно тримав за руку Ліку, а Сашко стояв, розглядаючи свої черевики.

— Завтра зранку ви обидві збираєте речі, — Аліна Олександрівна різко вказала пальцем на нас із Лікою. — На першому ж автобусі я відправляю вас додому. Мені тут безвідповідальні люди не потрібні! А що робити з вами, — вона повернулася до хлопців, — вирішить ваш керівник, я зранку йому доповім.

З намету поруч почувся дівочий зойк і тихе шикання. Звісно, ніхто не спав — усі розвісили вуха і слухали все, що відбувалося на галявині.

Але мені було байдуже. Світ навколо похитнувся. Додому? Ні, тільки не це. Це ж моя мрія! Я роками марила цими розкопками, це такий шанс, який випадає дуже рідко… Усередині все обірвалося. Я вже відкрила рота, щоб благати, обіцяти чистити казанки до кінця зміни, працювати без перерв…

— Це наша провина, — знову пролунав голос Владлена.

Він зробив крок уперед, затуляючи Ліку своїм плечем. Я підняла на нього здивований погляд.

— Дівчата взагалі не хотіли йти. Це ми із Сашком їх умовили. Точніше, змусили. Сказали, що інакше будемо з них сміятися. Що вони боягузки й не можуть піти в закинутий табір вночі. Вони просто піддалися на наші провокації. Це була виключно наша дурна ідея.

Сашко поруч активно закивав, випнувши груди:

— Так, це ми винні. Хотіли похизуватися, показати себе місцевими сталкерами-екскурсоводами. Карайте нас.

​Я скосила очі на Юру. Він, не прибравши руку з моєї спини, стояв поруч і мовчав. Лише коротко, твердо кивнув керівниці, підтверджуючи слова Владлена. Його погляд був настільки важким і непохитним, що навіть Аліна Олександрівна на мить затнулася, перевівши подих. Вона втомлено потерла перенісся.

— Лицарі, значить… — керівниця важко зітхнула, намагаючись опанувати себе. — Добре. Додому завтра поки не їдете. Але! Наступні три дні ви, Єво і Ліко, чергуєте на кухні до і після роботи. А ви, панове, — звернулася вона до хлопців, — якщо вас, звісно, додому не відправлять і ви справді відчуваєте провину — можете їм допомогти.

Сашко з Владленом поспішно закивали, а Юра лише спокійно витримав суворий погляд кураторки. Його обличчя залишалося абсолютно непроникним, ніби йому щойно озвучили не покарання, а чергове робоче завдання. Треба якось в нього запитати ким він працює.

— Ще один такий вибрик, хоч найменший, і вилетите звідси, незважаючи ні на що. — Аліна Олександрівна зазирнула прямо мені в очі. — Зрозуміли?

І я дійсно зрозуміла. Поступок для мене більше не буде. Це навіть добре, перестану почуватися винною за те, що потрапила на квадрати по знайомству. З душі ніби камінь зняли.

— Так, — сказала я. — Вибачте, — додала пошепки й опустила голову.

Хлопці запевнили, що погоджуються з усім і приймають покарання.

— Марш у свій табір! — скомандувала вона їм, і, повернувшись до нас, додала: — А ви в намет! І щоб о шостій ранку були на кухні.

Владлен на прощання стиснув руку Ліки, заглядаючи їй в очі, потім підбадьорливо поплескав мене по плечу і поплентався в бік свого табору. Саша кивнув нам і пішов за другом.