Розділ 8

Ми йшли зарослою дорогою, розрізаючи темряву лише тонкими променями ліхтариків. Густі крони дерев так надійно ховали зоряне небо, що навіть місяць не міг нам допомогти. Юра із Сашком крокували попереду в цілковитій тиші, виконуючи роль провідників. От тільки питання — куди?

Наша ж трійця йшла слідом. Владлен крокував посередині, а ми з Лікою тримали його попід руки. Вони жваво про щось шепотілися, раз у раз тихо сміючись, наче ми прямували не в моторошний закинутий табір, а на гучну вечірку.

Мене ж надовго не вистачило. Пальці нестерпно зводило судомою, а передпліччя, яким я спиралася на лікоть Владлена, нило після цілого дня роботи з лопатою. Тож уже за кілька хвилин я обережно прибрала долоню з його руки. Він, здається, навіть не помітив цього жесту, бо саме повернувся до Ліки, щоб відповісти на її черговий жарт.

Фізично мені стало легше, але психологічно накрило ще дужче. Я знову впала у свій фірмовий ступор: мовчала, як риба, і не змогла видавити із себе жодної нормальної відповіді на ті питання, які він намагався ставити мені дорогою.

Щоб приховати свій стан, я різко зупинилася і нахилилася до землі, начебто поправляючи шнурки на кросівках, пропускаючи їх уперед. І тільки потім зрозуміла, що світло ліхтарів віддаляється, а я навіть телефон із собою не взяла, та й користі від нього тут ніякої.

Я швидко наздогнала їх і попленталась, не відстаючи від їхніх спин. У них, здається, була своя атмосфера, вони вловили свій власний вайб. Мені ж було не до сміху. Кожен тріск гілки під ногами змушував серце робити сальто. Ми проминули кілька старих, почорнілих від часу будиночків. Вони мали химерну форму бочок — я таких ще ніколи не бачила.

Ми витратили певно добрі дві години, просто блукаючи між ними. Хлопці влаштували справжню екскурсію, підсвічуючи ліхтариками розбиті вікна та залишки старих меблів усередині. Ми заглядали ледь не в кожну шпарину, обговорюючи, як тут усе виглядало раніше, і час у цій химерній атмосфері розтягнувся, ніби гумова стрічка. Коли ноги вже почали гудіти від утоми, Сашко нарешті зупинився.

— Прийшли, — тихо кинув він зупиняючись і направляючи промінь ліхтаря на бетонну конструкцію під одним із будинків.

Це була чудово збережена альтанка з кованими металевими решітками у вигляді сонячного проміння та дерев'яними лавами. Сашко фокусницьким рухом дістав із рюкзака пакунок із бутербродами, пляшку чогось міцного та кілька пластикових стаканчиків.

— Сюрприз! — прошепотів Владлен, широко усміхаючись. — Археологія археологією, а зняти стрес після першого робочого дня — святе діло.

Ми з Лікою здивовано перезирнулися. Алкоголь на території розкопок був під суворим, залізобетонним табу. Аліна Олександрівна в перший же день попередила: це не курорт і не студентська вечірка, а серйозний об'єкт. За порушення дисципліни — миттєвий квиток додому. Зрештою, ми прибули не на замовну екскурсію, а на допомогу археологам. І я поділяла цю думку.

Тож, намагаючись не образити хлопців, я зробила лише кілька ковтків зі стаканчика, а Ліка, попри всі мої знаки зупинитися, весело попивала свою порцію.

— Ви нам обіцяли не тільки по хащах лазити, а й нормальну екскурсію, історію там. І де вона? — Ліка з цікавістю озиралася навкруги, кутаючись у худі. — Усе ж таки дуже цікаво, чому такий великий табір просто закинули.

Сашко загадково усміхнувся, підсвітивши своє обличчя ліхтариком знизу, від чого став схожим на привида.

— Ну, є одна легенда, яку я почув від місцевих…

— Ану, ану? — Ліка аж зробила кілька кроків до хлопця, і я побачила, як у її очах блиснув вогник.

Ну звісно, це ж Ліка та її жага до знань.

Я зітхнула й обхопила себе руками. Легенди про закинутий табір, які розказують уночі в самому ж таборі — типовий початок жахастиків, яких я на дух не переносила, бо моя бурхлива уява потім відігравалася на мені уві сні. Ще жахіть на ніч після важкої праці мені не вистачало… але не затуляти ж вуха долонями?

Я подивилась на хлопців. Владлен з усмішкою активно жував бутерброд: здається, його взагалі ніколи нічого не хвилювало і все давалося легко. А Юра стояв, як завжди, мовчки. Він роздивлявся щось у долині, чи, радше, намагався побачити, бо навкруги стояла суцільна темрява. Він, здавалося, зовсім не звертав уваги на наші балачки й майже не приторкнувся до свого стакана. Зрештою, він і поки ми блукали табором, поводився так само стримано: тримався осторонь і лише мовчки світив нам під ноги, поки Владлен сипав жартами. Стояв, ніби якийсь охоронець, а не хлопець , який прийшов із нами за компанію. Тоді чому пішов, якщо йому не цікаво? Дивно.

— Кажуть, років двадцять тому тут зникла дівчина із сусіднього села. Поліція шукала, лісники шукали — ніяких слідів. А потім діти почали скаржитися, що вночі між цими бочками бродить біла тінь і зазирає у вікна. Люди відмовлялися сюди їздити та відправляти своїх дітей. Табір набув поганої слави й швидко збанкрутував.

По моїй спині пробіг табун крижаних мурашок. Я інстинктивно ще щільніше обхопила себе руками, відчуваючи, як дрібне тремтіння пробирає до кісток.

Сказали б ви мені це раніше — моєї ноги тут би не було, от же ж…

Стисла зуби й намагалася не роздивлятися по боках. Я завжди дотримувалася правила: хто шукає, той знайде. Хоч розумом ти й розумієш, що це все легенди, людські фантазії… Але вночі подібні історії завжди на мене діяли. Та що це я, хоч удень, хоч уночі містичні історії жахали мене до дрижаків. Тому я читала роментезі. Якось живого дракона було важче уявити в нашому світі, ніж привида чи зомбі.

— Це всього лише місцеві байки для туристів, — раптом пролунав спокійний, низький голос Юри.

Я глянула в його бік: він уже стояв спиною до дерев, уважно спостерігаючи за нами.

— Насправді все значно банальніше: у власників просто закінчилося фінансування.

Сашко спохмурнів і здивовано подивився на друга.

— А ти звідки знаєш? Ти ж не місцевий.