Розділ 7

Я влетіла в намет, жбурнула пакет із речами у дальній куток, різко застібнула за собою блискавку і впала на спальник, уткнувшись обличчям у подушку. Сльози, які я так відчайдушно стримувала, нарешті прорвали греблю і гарячим потоком ринули по щоках. Було так нестерпно прикро. Я ж нічого їм не зробила! Чому людям так важливо самостверджуватися за рахунок інших?

За мить блискавка на вході вжикнула, і всередину залізла Ліка. Вона мовчки сіла поруч, обійняла мене за плечі й почала м'яко гладити по спині, дозволяючи виплакатися.

— Вони просто заздрісні дурепи. Ти бачила, як хлопці їх на місце поставили? Завтра вони будуть ридати над тими лопатами, от побачиш. Ти неймовірна, ти сьогодні стільки всього зробила. А головне, не здалася, взяла все у свої руки та добилася того, чого хотіла. Я тобою так пишаюся.

Я схлипнула й повернула до неї заплакане обличчя.

— Ліко, вони правду сказали... Я ж і справді опинилася там через мамину подругу, не думаю, що мені б так пощастило, якби не вона. І я... ну ти ж бачиш.

— Я бачу найкращу, найсміливішу дівчину, яка сьогодні втерла носа всім і довела, що вміє працювати на рівні з професіоналами. Ти взагалі чула, що про тебе говорили хлопці? — різко обірвала мене подруга, простягаючи вологу серветку. — Так, витирай сльози. Я йду по вечерю. Сиди тут і навіть не думай заганятися. Я швидко.

Доки вона ходила, я боролася з втомою і власними думками. Ліка мала рацію, але й частка правди в словах дівчат також була. Я крутилася з боку на бік, раз по раз прокручуючи в пам'яті кожне слово, яке було там сказане. І якщо уїдливі коментарі про фігуру вже давно не зачіпали мене так сильно, то правда про квадрати, та ще й озвучена при хлопцях, просто зводила з розуму.

Як тепер дивитися хлопцям в очі? А як працювати з ними далі?

Я схопилася руками, які нили, за голову і заплющила очі.

Чому я не персонаж у грі? «Гейм овер» — і можна переграти рівень. Хто придумав жити життя, одразу записуючи все в чистовик? Дідько б його взяв.

Ліка повернулася хвилин за двадцять, тримаючи в руках дві миски з гарячою кашею та запашний чай у термочашках. Запах вогнища і їжі трохи привів мене до тями, а шлунок зрадницьки забурчав, нагадуючи, що сьогодні я майже нічого не їла.

— Отже, план такий, — заявила подруга, простягаючи мені миску. — Хлопці чекатимуть на нас о двадцятій першій нуль-нуль біля головної будівлі, з того краю, куди веде дорога до табору. Приходимо вчасно, бо інтернет тут ловить хіба що на сосні. Хрін ти кому додзвонишся чи напишеш, що затримуєшся.

Я завмерла з ложкою в руці.

— Я нікуди не піду. Я маю гірший вигляд, ніж зомбі під час апокаліпсису. І взагалі... мені соромно їм на очі показуватися після того, що вони почули й побачили.

— Єво, — Ліка суворо подивилася на мене. — Якщо ти зараз залишишся сидіти в наметі, ті гадюки переможуть. Вони цього й добивалися — зламати тебе, змусити соромитися самої себе. Ти дозволиш їм зіпсувати твій вечір? Там на тебе чекають класні хлопці. А я ще раз нагадаю: вони заступилися за тебе, не змовчали, а стали на твій бік, а ти втекла.

Ледь не гепнула себе рукою по лобі. А й дійсно, я ж навіть їм не подякувала за це.

Тяжко зітхнула.

Почувалася я як стара розвалена машина. Тіло нило, голова боліла, мозок закипав. Я зовсім не була готова до прогулянки з хлопцями, але й заснути я все одно не змогла б. Знаю себе: залишуся й буду гризти себе зсередини й знову по колу згадувати ту сцену.

Ні, вже краще перебити ті спогади новими емоціями. Тим паче там буде він…

— Гаразд, — я рішуче витерла залишки сліз і розправила плечі. — Я йду.

Ми швидко перевдяглися в теплі худі та джинси, адже вечори в горах приносили із собою прохолоду. Я не змогла відмовити собі в тому, щоб нанести легкий макіяж. Усе одно ніхто нічого не побачить у вечірній темряві, але додаткова крапля впевненості мені не завадить. На годиннику було за десять дев'ята. Комендантська година ще не настала, але ми вирішили вислизнути з табору непомітно. Що менше чужих очей нас бачитиме, особливо деяких, тим краще. Ми прокралися повз задню стінку наметів, і я молилася всім богам, щоб не перечепитися в темряві через розтяжки від тентів своїм тілом, яке на диво ще мене слухалося, хоч і дуже повільно. Минаючи перешкоди, ми нарешті пірнули в густі сутінки лісу.

Хлопці вже чекали на нас біля будівлі. Владлен, спираючись на товстий стовбур дуба, крутив у руках великий ліхтарик, а Юра із Сашком про щось тихо перемовлялися.

Помітивши нас, Владлен миттєво відклеївся від дерева і зробив крок назустріч.

— А ось і прекрасні дами! — він усміхнувся так тепло і невимушено, ніби тієї жахливої сцени на стежці взагалі не існувало. — Єво, ти як? Готова поринути сьогодні в ще один світ, який давно покинуло життя?

Його тон був таким легким і підбадьорливим, що мій внутрішній тугий вузол напруги миттєво розв'язався. Але від того, що він сказав, мурахи побігли по шкірі.

За цими всіма переживаннями я реально забула, куди ми йдемо. Нагадайте мені, чому я на це погодилась? А потім наздоженіть і ще раз нагадайте.

Я перевела погляд на Юру. Він мовчки стояв трохи позаду, але наші очі зустрілися. Хлопець ледь помітно, майже невловимо кивнув мені, точнісінько так само, як сьогодні вдень. Певно, це якийсь його фірмовий метод підбадьорювання.

Сашко просто зі щирою усмішкою помахав мені рукою.

Вперше за цей вечір я щиро всміхнулася, відчуваючи, як до мене повертається впевненість.

— Готова, — відповіла я, ховаючи руки в кишені худі. — І ще… — Я трохи зам’ялась. — Дякую вам за те, що… ну… заступилися за мене. Для мене це багато значить, правда.

Випалила я, згораючи від сорому. Ліка взяла мене за руку, і її мовчазна підтримка підтвердила правильність моїх дій.

— Навіть і не дякуй, ти не винна ні в чому, — Владлен підійшов ближче, м'яко торкнувся моєї спини й ледь погладив. Я затамувала подих від несподіванки. — Не бери в голову слова людей, на яких ти не хочеш рівнятися. Ти хочеш бути такою, як вони?