Розділ 6

Душ розташовувався у будівлі старого табору і мав типовий для таких місць вигляд — простенький кахель і старі труби, проте все було на диво чисто. У будь-якому разі, після важкої роботи я точно не збиралася скаржитися. Витираючи вологе волосся рушником, я без упину торохтіла Ліці про все на світі: квадрати, класнючу Тамару Іванівну, важку лопату і, звісно ж, про той самий фрагмент кераміки. Після нього були й інші, але перший запам’ятався найкраще з усіх.

— Ти б бачила, Ліко! Він такий малесенький, але там збереглися завитки, ще й фарба така синя! — захоплено розповідала я, поки ми йшли дорогою до нашого табору. — Я коли його в руках тримала, у мене аж мурашки по шкірі побігли. Цікаво, від чого цей шматок? Може, від якоїсь тарілки або глечика…

— Єво, я так за тебе рада! — Ліка щиро усміхалася, поправляючи своє вологе волосся. — Ти просто світишся вся. Нарешті ти там, де завжди хотіла.

Ми майже дійшли до повороту до нашого табору, коли попереду почулися чоловічі голоси.

Назустріч нам, вочевидь, також прямуючи до душових, ішла знайома трійця: Владлен, Юра та Сашко. Владлен щось жваво розповідав, активно жестикулюючи, Юра крокував поруч, мовчки сховавши руки в кишені шортів, а Сашко трохи відсторонено розглядав крони дерев попереду.

Побачивши нас, Владлен одразу розплився в тій самій фірмовій усмішці, яка змушувала мої щоки спалахувати, неначе від жаркого полум'я.

— О, які німфи вийшли з піни морської! — видав він, зупиняючись просто перед нами.

Я усміхнулась. Ну який же він дотепний. Зловивши себе на думці, що зараз, певно, маю вигляд божевільної, яка безупинно витріщається на людину з дебільною посмішкою, я стерла її з обличчя і втупила очі в землю.

Боже, як я палюся. Не здивуюсь, якщо він уже розкусив мене.

Ну не вміла я так витончено і майстерно грати, як інші дівчата. Оце кокетство, гра в кішки-мишки — не моє. Моє: якщо влипла по вуха, то поводжуся як якась недоумкувата, не можу довго дивитися людині в очі, одразу плутаються думки, червонію та роблю всяку дурню. Я думала, це зміниться з роками, але ні. Чи варто казати, що це завжди відлякувало моїх потенційних кавалерів? Ну от, знову на ті самі граблі.

— Сподіваюсь, ви не забули про нашу вечірню екскурсію? — почула я голос Владлена, усміхнулась, підняла очі й уже відкрила рота, щоб відповісти, але не встигла.

За нашими спинами почувся гучний, показово-уїдливий сміх. Ми з Лікою обернулися. Дорогою йшла та сама «дружня трійця» дівчат. Вони мали втомлений вигляд, але погляди метали блискавки.

— Ой, подивіться, хто тут у нас, — голосно, щоб почули хлопці, простягнула брюнетка. — Наша головна трудівниця. Звісно, легко радіти життю, коли втекла від найважчої роботи.

Я завмерла. Усередині все ніби обірвалося і полетіло кудись у прірву.

— Та куди там їй у рові працювати, — підхопила одна з її подружок, зневажливо окинувши мене поглядом від голови до ніг. — З такими габаритами на спеці довго не протягнеш. Добре мати мамину подружку в керівництві. Раз — і ти вже на курорті, лопаткою пісочок колупаєш, поки інші спини рвуть.

Слова вдарили наче батогом. Повітря застрягло в горлі. Я інстинктивно стиснулася, обхопивши себе руками, і опустила очі на свої кросівки. Хотілося провалитися крізь землю. Негайно.

— Звідки ти… — пробурмотіла я.

— Знаю про твою маму? — зневажливо пирхнула та. — Денис розповів, син Аліни Олександрівни.

Ну ясно, хто ж ще. Він, звісно, хороший хлопець, певно, не знав, що це інформація, яку не бажано знати іншим. Ми з ним кілька разів перетиналися на туристичних зльотах, куди возили нас мами, і непогано проводили час. Хто ж знав, що буде така підстава з його боку…

— То що, відпочила? Чого тільки не зробиш, щоб не худнути… — виплюнула брюнетка, насупивши брови.

— Ти щойно що сказала? — різко пролунав голос Ліки. Вона зробила загрозливий крок назустріч трійці. — Ану повтори, тільки тепер мені в очі! Від сонця мізки поплавилися?

— Дівчата, спокійно, — голос Владлена був розслабленим, але з помітною ноткою сарказму. Він став між Лікою та брюнеткою, склавши руки на грудях. — Навіщо стільки отрути? Заздрість — прямий шлях до ранніх зморшок. Єва сьогодні працювала так, що дасть фору багатьом.

Це мало б мене підтримати, але зробило тільки гірше. Він це чув. Вони всі це чули. Очі нестерпно запекли від сліз сорому. Хотілось згоріти на місці, як фенікс, тільки без відродження.

​Я почула кроки й перевела погляд. Наперед вийшов Юра і подивився на дівчат з таким непроникним покерфейсом, що брюнетка мимоволі зробила крок назад.

— Вважаєте, що на розкопках — курорт? — його голос звучав рівно, але в ньому бриніла сталь. — Думаєте, що знімати сантиметр за сантиметром ґрунт лопатою — це легше, ніж рвати бур’ян?

Брюнетка розгублено кліпнула, певно, не очікуючи такого прямого пресингу від наймовчазнішого хлопця в таборах. Та що казати, я сама відкрила рота від подиву.

— Ну... так, ви ж там просто сидите… знахідки різні знаходите. У вас справжня археологія, не те що в нас, — невпевнено пробурмотіла вона.

Юра повільно кивнув. Куточок його губ сіпнувся у холодній, зовсім недобрій посмішці.

— Добре. Я вас почув, — сказав він, карбуючи кожне слово. — Завтра вранці я особисто поговорю з Тамарою Іванівною. Скажу, що вам потрібен "відпочинок". Думаю, вона не відмовить, якраз кілька наших хлопців візьмуть собі вихідний, давно вже хотіли. Тож побачимо, як довго ви протягнете на цьому «курорті».

Серед дівчат повисла мертва тиша. Брюнетка відкрила рота, щоб щось сказати, але під поглядом Юри промовчала.

— А тепер розійшлися, — спокійно додав він, відступаючи вбік і звільняючи дорогу.

Я не могла зрозуміти, чому дівчата його послухали й, цокнувши язиками та обдарувавши мене наостанок гидливими поглядами, пішли в табір. Не розуміла і того, як він виконає те, що сказав. Невже теж чийсь син чи має зв'язки, що так розкидався обіцянками?..