Розділ 5

Мовчання затягнулося на кілька довгих секунд. Я почувалася так, ніби увірвалася на вечірку в піжамі.

Першим тишу порушив Владлен. Він обперся на держак своєї лопати й широко усміхнувся:

— Ого! Невже всю кропиву перемогла й вирішила взятися за лопату?

— Вона сюди працювати прийшла, а не язиком плескати, — суворо, але без злості обірвала його жінка.

Вона підійшла ближче, оглядаючи мене з ніг до голови. На вигляд їй було близько сорока, з зосередженим обличчям, на голові — панама кольору хакі. І я мимохідь задумалась: чи можна замовити доставку кур’єром Glovo такої самої панами сюди на гору? Ні, ну дійсно, виглядало дуже зручно, в той час, як моя голова боліла, бо добряче напекло. Щось я про цей украй потрібний предмет якось не подумала.

— Мене звати Тамара Іванівна. Аліна сказала, ти дуже хотіла потрапити саме сюди. Лопату хоч раз у руках тримала?

— Тримала, — впевнено збрехала я.

Куди мені, міській кімнатній дівчині? Але зізнатися в цьому зараз було соромно і страшно. Їм нічого не варто відправити мене назад у рів. Та я краще заповню його водою, ніж буду знову ту кропиву рвати!

— Добре. Тоді слухай уважно, бо повторювати не буду, — вона зміряла мене уважним поглядом і зупинилась десь у районі живота.

Я знала, про що вона думає. Люди завжди вважали, що для товстої дівчини зробити щось фізичне — це з розряду фантастики. Бачили б вони, як я літаю, наче заведена, по кінотеатру. Один із моїх колишніх підробітків. Встигала допомогти іншим, худим дівчаткам, у перервах прибирати їхні зали. Але що ж, не вперше справлятися з упередженим ставленням.

Жінка показала мені на ями, вони були схожі на секції приблизно метр на метр.

— Копаємо суворо по квадратах. Знімаємо ґрунт рівними шарами, он там у журналі написано, скільки сантиметрів, там само лежить лінійка. Відміряємо сантиметри, робимо на ґрунті позначку і до неї землю акуратно зрізаємо штиковою лопатою. Ретельно перевіряєш усі грудки. Кожну потенційну знахідку чи камінець відкладаєш біля себе, а наприкінці дня я роблю обхід і записую результати. Зрозуміла? Копаєш не як картоплю, а зчищаєш тонким шаром, дуже обережно, бо там може бути все що завгодно, що легко пошкодити неакуратною роботою лопати.

— Зрозуміла, — кивнула я, відчуваючи, як усередині все завмирає від захвату.

Так, от чого я хотіла! До чого прагнула стільки років. Мене не лякало нічого, я була готова ночувати тут із лопатою. Так ось як це, коли мрії збуваються! Неперевершені відчуття. Я забула про все і всіх, і що виглядаю, певно, зараз не найкращим чином після боротьби з кропивою. Кого це взагалі хвилює, коли відбувається магія здійснення мрії?

Видали лопату. Вона виявилася набагато важчою, ніж я думала, а дерев'яний держак мав багато задирок, але мені дали нові цупкі рукавиці. Також вказали на вільний квадрат поруч із Сашком та Юрою. Владлен працював трохи далі, але постійно кидав у мій бік зацікавлені погляди.

Я спустилася у свій квадрат і спробувала зняти перший шар землі. Виявилось, що навіть підняти лопату було важкувато, мої руки не звикли до такої ваги, і я стиснула зуби.

Оце кріпатура на мене завтра чекає.

Лопата зі скреготом врізалася у твердий, спресований віками ґрунт.

— Тримай її рівно, — тихо підказав Сашко, поправляючи окуляри брудною рукою. — Паралельно до землі, і просто зрізай верхівку. Наче пилкою, туди-сюди.

З вдячністю кивнула йому і зробила так, як він радив. Вийшло. Усміхнулась і подивилась на ґрунт переді мною.

Ну от, нарешті в мене з'явився шанс знайти щось самій. Щось, до чого до мене давно не торкалися. Те, що роками лежало тут, у землі, приховуючи свої таємниці.

Наступна година злилася в один суцільний потік фізичного напруження. Сонце все так само нещадно пекло. Піт заливав очі. Руки, які ще недавно горіли від кропиви, тепер нили від важкої лопати. На долонях крізь рукавиці відчула, як почали наливатися мозолі. Але я не зупинялася. Навпаки. Кожен зрізаний пласт землі ніби запалював мене ще дужче. Я уявляла, як сотні років тому у цій кімнаті вирувало життя, і зараз я можу хоч трохи, але доторкнутися до минулого, і це додавало сил.

У якийсь момент лопата дзенькнула об щось тверде. Я завмерла, серце закалатало.

— Обережно, — миттєво опинився поруч Владлен. Він відклав свій інструмент і нахилився над моїм квадратом. — Давай я допоможу. Судячи зі звуку, це чималий камінь, тут потрібна фізична сила. Його треба обкопати дуже обережно, щоб він не звалився тобі прямо на ноги.

— Я сама, — твердо сказала я, перехоплюючи держак. — Усе в порядку, дякую.

Владлен здивовано підняв брови, але усміхнувся ще ширше.

— Яка горда. Добре, як скаже дама, — він розвів руками й вклонився, я закотила очі, а потім усміхнулась. Харизматичний жартівник. — Якщо що, кличте на підмогу.

Він підморгнув мені та, взявши лопату, пішов на свою ділянку.

Акуратно, міліметр за міліметром, я почала розчищати землю навколо знахідки, допомагаючи собі руками. Це виявився дійсно камінь, схожий на той, з яких був мур фортеці.

Відклавши лопату, я акуратно зняла його і поставила вниз. Вирівнялася, тяжко зітхнула та підняла очі, витираючи піт з чола тильним боком брудної рукавиці, й зловила на собі погляд блакитних очей.

Юра стояв у сусідньому квадраті. Його біле волосся було зібране у хвіст, а на світлій футболці виднілися плями від землі. Він повільно кивнув мені, ніби на знак схвалення моїх дій, і кутики його губ ледве сіпнулися вгору.

— До речі!

Я ледь інфаркт не схопила, коли почула голос Владлена дуже близько біля себе.

Він підійшов так близько, наскільки дозволяли квадрати, і, нахилившись, прошепотів:

— У вас із подругою на вечір є якісь плани?

Я, відчуваючи, що мої щоки розжарилися, як сковорідка на вогнищі, замотала головою.

— Наче ні… — прошепотіла як і він. — А що?

Усмішка Владлена стала ще ширшою.