Розділ 4

Ранок почався з безжального звуку будильника. Працюючи на фрілансі, я не звикла прокидатися настільки рано. Але ось сьома ранку, і я майже наблизилась до своєї мрії. Тож швидко скинула з себе спальник, натягнула зручну спортивну форму й кросівки, і ми з Лікою вилізли з намету. Подруга, на щастя, також горіла очікуванням, тому, позіхнувши, потягнулася та усміхнулася. Нам ще пощастило насправді, бо сьогодні була не наша черга працювати на кухні. Брюнетка з подругами, похмуро зсунувши брови, помішувала чай у казані.

Після швидкого сніданку нас усією групою нарешті повели до Невицького замку. Його високі кам'яні мури з порожніми віконницями височіли над лісом. Захоплювало дух від самої думки, що ми будемо доторкатися до цих древніх каменів.

Усередині мене ніби назрівав великий вибух дофаміну. Я витягувала шию то в бік замку, то в бік табору археологів. Учора нам так і не довелося ні з ким із них познайомитися. Нарешті я побачу представників професії, якої, можливо, навчатимуся в майбутньому.

Але моя радість та передчуття тривали рівно до того моменту, як Аліна Олександрівна зупинила нас біля глибокого рову, що оперізував замок.

— Отже, дівчата, ваш фронт робіт на найближчі дні, — бадьоро оголосила вона, вказуючи на рів.

Вибух дофаміну так і не стався, зірвавшись у прірву смутку та розчарування.

Я глянула вниз і ледь не застогнала. Весь рів густо заріс двометровою, а подекуди й триметровою кропивою. Її товсті стебла виглядали зловісно. Я скривилася: з дитинства ненавиділа кропиву, ці жахливі відчуття опіку… брр.

Аліна Олександрівна почала роздавати цупкі робочі рукавиці.

— Ваше завдання — виривати цю красу з корінням. Вона руйнує ґрунт і шкодить. Вириваєте, складаєте на купу, а хлопці потім вантажитимуть усе на тачки й вивозитимуть за територію замку. Розбираємо інструменти — граблі, секатори — і до роботи!

Я розгублено стиснула в руках пару рукавиць і поглянула на величні стіни. Оце й усе? Видирати у рові кропиву? Я ж приїхала сюди на справжні археологічні розкопки! У моїх мріях я вже обережно орудувала пензликом, зчищаючи пил зі старовинної монети, а не бавилася в садівника-екстремала.

— Що, в чай надто багато лимона додали? — почувся ззаду уїдливий шепіт.

Я обернулася. Брюнетка з каре — негласна лідерка тієї самої «дружньої трійці» — відверто сміялася, дивлячись на моє скривлене обличчя. Звісно ж, як завжди, всі мої емоції можна було прочитати як на долоні. Її подружки гидливо захихикали.

— Не звертай уваги, — Ліка підійшла ближче й поклала свою руку на моє плече. — Пішли покажемо цим бур'янам, хто тут головний. Псують тут гарний вигляд своєю присутністю, — останнє речення вона сказала, дивлячись на дівчат, а потім підморгнула мені.

Я вдячно усміхнулася подрузі, натягнула рукавиці й обережно почала спускатися за нею в рів. Маленька галька котилась під підошвою моїх кросівок.

От би не полетіти шкереберть прямо обличчям у кропиву. Оце тоді точно потішне буде видовище для дівчат.

Робота виявилася пекельною. Уже за годину сонце піднялося вище, безжально обпалюючи плечі та спину, — добре, що про одяг з довгим рукавом одразу попередили. А от у голову напекло добряче. Двометрова кропива жалила навіть крізь цупку тканину рукавиць і штанів, залишаючи на шкірі пекучі червоні сліди.

Боже, та це навіть гірше за відчуття, коли вночі над тобою дзижчать комарі, а потім підступно кусають за дупу! Мені здалося, що кропиву я зненавиділа до кінця життя.

Я відчувала, як по спині стікають краплі поту, волосся прилипло до лоба, а руки гули від напруги. Інші дівчата вже почали нити, жаліючись на зламані нігті та зіпсовану шкіру.

Угу, все ж, певно, не одна я уявляла собі по-іншому допомогу на археологічних розкопках.

Я мовчала і вперто рвала стебла, але всередині в мене все кипіло від розчарування. Ліка тим часом примудрялася, як завжди, сяяти й випромінювати енергію. Ще й жартувати про щось нагорі з хлопцями, коли ті приїжджали з тачками по кропиву.

Під час короткої перерви, коли ми попадали на траву в затінку, щоб перепочити та попити води, до мене підійшла Аліна Олександрівна.

— Єво, відійдемо на хвилинку? — вона кивнула в бік стежки.

Я важко піднялася, відчуваючи, як ниє поперек, і пішла за нею, ловлячи на собі невдоволені погляди. Ай, ну їх. Байдуже, що собі подумають.

— Що з тобою? — прямо запитала керівниця, коли ми відійшли трохи далі від чужих вух. — Ти сьогодні сама на себе не схожа. Працюєш як заведена, але вигляд такий, ніби тебе на каторгу заслали. Вчора аж сяяла від щастя. Ти ж хотіла побувати на археологічних розкопках, твоя мама мені так про це розповідала… — Її карі очі впіймали мій погляд і ніби намагалися зазирнути всередину, вивернувши всі мої почуття навиворіт.

Я зітхнула, крутячи в руках напівпорожню пляшку з водою. Шкіра свербіла від дотиків кропиви.

— Розумієте... Я дійсно дуже хотіла потрапити сюди, але саме на розкопки. Я мріяла побачити, як це працює зсередини, як знаходять різні старовинні речі. Можливо, я б хотіла стати археологом у майбутньому. Зрозуміти, чи вступати на навчання, спочатку спробувавши. А як я зможу відчути цю професію, якщо буду просто виривати кропиву в рові? — мій голос зірвався, і мені одразу стало соромно за неприховані нотки розчарування.

Аліна Олександрівна уважно вислухала мене, злегка насупивши брови.

— Єво, ти ж розумієш, що розкопки — це не так романтично, як малюють в енциклопедіях і показують на фотографіях у статтях? Там важка фізична праця лопатою. Треба знімати товсті шари ґрунту. Туди зазвичай беруть хлопців, бо це дійсно виснажливо.

— Я не боюся важкої роботи, — твердо відповіла, дивлячись їй просто в очі. — Я краще буду кидати землю на рівні з хлопцями, ніж скубати цей бур'ян. Звісно, я розумію, що ця робота теж важлива, але… Дайте мені шанс!

Керівниця кілька секунд вивчала моє, певно, вже брудне, червоне від спеки обличчя. Потім куточки її губ ледь помітно сіпнулися.