Розділ 3

Вечір швидко опустився на гори та крони дерев, але замість прохолоди приніс густу, майже відчутну на дотик темряву, і тільки зорі й місяць яскраво сяяли над головами, зачаровуючи своєю красою. На невеликій галявині, схованій між деревами, недалеко від наметів, розпалили багаття. Хоч Невицька фортеця стояла всього в парі сотень метрів від нас, крізь щільні крони дерев її не було видно — лише важке відчуття чиєїсь вікової присутності зависло в повітрі. А можливо, у мене просто надто бурхлива фантазія і треба менше читати фентезійних історій. Саму фортецю ми бачили лише мигцем, адже часу після приїзду на це зовсім не було. Що трохи навіювало смуток, але з іншого боку — дарувало передчуття завтрашнього дня. Усе ж ми з Лікою пробралися й на кілька хвилин встигли побачити її, доки нас знову не покликали допомагати.

Довкола вогню зібрався наш новоприбулий табір. Група була невелика: шість дівчат, троє хлопців та Аліна Олександрівна. Трохи далі, за стіною чагарнику, розташувався «чоловічий» табір. Ми з Лікою прозвали його так, бо коли поверталися від фортеці, помітили там цілий натовп хлопців і всього пару дівчат. До того ж їхній табір був чи не вдвічі більшим за наш. Третім, найтихішим острівцем навпроти нашої галявини, стояло містечко професійних археологів. Воно суттєво відрізнялося: замість звичайних наметів там виднілися ще й кемпери, просторі тенти, розкладні стільці та столи. Одразу відчувалося, що люди облаштувалися тут серйозно й надовго.

— Увага, волонтери! — Аліна Олександрівна вийшла до самого вогню. Відблиски полум’я вихоплювали її різкі жести. — Повторюю правила один раз. О двадцять другій нуль-нуль — усі по наметах. Хто не встиг, той спить просто неба. На розкопках слухатися наставників без заперечень. Запам'ятайте: ви тут для того, щоб допомагати, а не щоб потім за вами переробляли.

Вона окинула нас твердим поглядом.

— Щодо відпочинку: підете купатися на річку — дивіться в обидва, там течія швидка та й вода холодна, може схопити судома. За кілька днів влаштуємо дискотеку. Хто має зайву енергію — он там, збоку, є майданчик: футбол, волейбол, теніс... розважайтеся. Кілька вільних днів у вас точно буде, зможете і в Ужгород з’їздити, якщо захочете. А в кінці зміни на тих, хто витримає, чекає посвята в археологи. Обіцяю, буде весело. — Уперше за весь час вона звернула на мене увагу й усміхнулась.

Я перехопила кілька дівочих поглядів, сповнених відвертої підозри. Ну от, мені ще не вистачало, щоб вирішили, ніби я тут якась привілейована особа, бо Аліна Олександрівна — подруга мами. Я прикусила губу.

Інструктаж закінчився, всім роздали пайки та теплий чай. Під їжу ми розслабилися, зав’язалися розмови, й час від часу лунав сміх.

У самому центрі цього галасу, як завжди, сяяла Ліка. Вона сиділа на колоді, і здавалося, що всі хлопці табору крутяться навколо неї. Пухкенький хлопець Тімур з милими ямочками на щічках щось захоплено розповідав, активно жестикулюючи, і щоразу, коли Ліка сміялася, він підсувався на сантиметр ближче. Навіть тихий на вигляд хлопець, чимось схожий на гота в усьому чорному, який багато мовчав, намагався вставити якийсь влучний жарт. А Денис, досить приємний молодий чоловік, який явно був старший за нас років на п’ять, ділився своїми спогадами з походів по горах, з яких недавно приїхав.

Я примостилася з самого краю, намагаючись не привертати уваги. Але не з моїм везінням. З протилежного боку багаття я відчула на собі кілька неприязних поглядів. Трійця дівчат із нашої групи, які вже встигли стати «найкращими подружками», шепотілися, зиркаючи в мій бік. Коли я випадково зустрілася очима з їхньою лідеркою — брюнеткою з каре, яке їй, безумовно, личило, — та лише зневажливо хмикнула й щось прошепотіла іншим, прикриваючи рот рукою.

Дівчина, що сиділа неподалік з якоюсь книжкою в оверсайз-светрі, піднявши очі, ненадовго помітила цей жест, перевела погляд на мене і, побачивши, що я на неї дивлюсь, знову прикрилася книжкою. 

Треба буде підійти до неї спитати, хоч що читає… А так… Завжди одне й те саме.

Зітхнула я, мимоволі обхопивши себе руками за плечі.

Цікаво, хоч раз, хоч десь я не стану об’єктом пліток лише через те, що відрізняюсь від інших сантиметрами та кілограмами?

Перевела погляд на багаття. Воно палало рівно, але як дивно... язики полум’я почали вигинатися під якимось незвичним кутом. У самому серці вогню, між іскор, я чітко побачила темну тінь. Тонкий, витягнутий силует, він ніби ріс і ріс на моїх очах. А потім різко завмер, простягаючи довгі руки, немов у балахоні, в мій бік.

Мене наче крижаною водою облило.

— Ліко, — я штовхнула подругу плечем, перебиваючи її сміх. — Ліко, подивися на вогонь.

— Що там? — вона ліниво повернула голову, не перестаючи посміхатися хлопцям.

— Тінь... Хтось є всередині багаття!

Ліка на мить глянула на вогонь, а потім знову на мене.

— Єво, ну ти даєш! — розсміялася вона, стискаючи мою руку. — Перечитала ти явно свого фентезі, подруго, та втомилась. Багато емоцій від сьогоднішнього дня, розумію. Скоро підемо відпочивати.

Я знову глянула на полум’я — там уже не було нічого, крім звичайного вогню.