Розділ 2

Попереду, впевнено розсуваючи гілки, крокував високий брюнет спортивної статури. Його темне волосся, гострі риси обличчя й легка, харизматична усмішка одразу привертали увагу. Праворуч від нього йшов худий і трохи нижчий шатен в окулярах та світлих шортах, який виглядав дещо молодшим.

А ліворуч... мій погляд мимоволі зачепився за третього. Високий, статний, із білим — невже пофарбованим? — волоссям, зібраним у хвіст на потилиці. В одному вусі ледь блиснула сережка, а на зап'ясті виділявся широкий браслет.

— Дамам можна допомогти з хмизом? — кокетливо усміхнулася Ліка.

— Ліко! — тихо пискнула я, відсахуючись від краю обриву. — Ну навіщо?

Вона лише усміхнулася і підморгнула мені.

— А ти хочеш усе це тягти до табору сама? — кивнула подруга на чималу купу хмизу, яку ми вже встигли назбирати.

Вона мала рацію, тягти це все до табору зовсім не хотілося, адже ми відійшли на пристойну відстань.

— Якщо дамам потрібно, то ми, звісно, допоможемо! — усміхнувся брюнет, що йшов попереду. Він підійшов ближче й підморгнув мені.

Усі троє зупинилися, розглядаючи нас. Від цієї раптової уваги стало ніяково.

— Мене звати Владлен, — сказав брюнет. Зблизька його сірі очі здавалися ще виразнішими. Дуже привабливий, справді наче актор моїх улюблених дорам, хіба що не азійської зовнішності.

— Ліка, — усміхнулася йому у відповідь подруга.

Тоді Владлен перевів погляд на мене, і я раптом втратила дар мови.

— Еее… Я… Я… — зам’ялася я, відчуваючи, як щоки зрадливо палають.

— Це Єва! — сказала за мене Ліка.

Я поспішно відвела очі, не витримуючи погляду Владлена.

— Саша, — простягнув руку хлопець в окулярах. Ми з Лікою по черзі її потиснули.

— Юра, — біловолосий ледь помітно кивнув. Його світло-блакитні очі зустрілися з моїми. Помітивши, що я його розглядаю, він раптом підморгнув.

Я ніяково усміхнулась і опустила погляд на свої кеди, які вже встигли забруднитися під час збору хмизу. Вони що, всім отак підморгують?

— Дуже приємно, — сказала Ліка. — Ви тут живете?

— Ні, ми волонтери, допомагаємо археологам у розкопках, — відповів Владлен. — А ви новенькі з новоприбулої групи?

— Так.

— Не думала, що тут буде кілька груп волонтерів, — здивовано промовила, дивлячись на Владлена.

— Нас не так багато. Раніше ми були тут самі, а перед нами — ще одна група. Потім поїдемо ми, і на наше місце приїдуть інші, — задумливо сказав він. Його погляд повільно ковзнув по мені й відверто затримався на вирізі моєї футболки.

Я інстинктивно схрестила руки, намагаючись сховатися. Чоловічі погляди часто зупинялися на моєму п'ятому розмірі грудей, змушуючи ще гостріше відчувати кожен свій зайвий кілограм. Навіть попри те, що фігура нагадувала пісочний годинник, під такими поглядами хотілося просто стати невидимкою.

​— А що це за будиночки? — знову перетягнула на себе увагу Ліка, показуючи на будівлі.

— Це занедбаний дитячий табір, — охоче озвався Саша, поправляючи окуляри. — Він стоїть пусткою ще з дев'яностих. Офіційно його закрили через брак фінансування, але місцеві кажуть, що табір покинули ледь не за один день. Нібито через якусь дивну подію, але що саме там сталося — ніхто точно не знає.

— А ось ця будівля, де зараз душ і туалет, раніше теж належала до нього, як і ворота, через які ви заїхали, — додав Владлен.

Ми з Лікою переглянулися.

— Ого! Дякуємо за інформацію! — усміхнулася їм подруга.

— Нема за що, — відповів Владлен. — Якщо захочете, ми потім покажемо вам найцікавіші місця. Тут навіть ходять місцеві легенди. Ми із задоволенням розкажемо їх вам, — лукаво посміхнувся він.

— О, це було б цікаво! — захоплено вигукнула Ліка.

Я мимоволі закотила очі. Юра, який стояв найближче до мене, здавалося, взагалі випав із розмови. Він пильно вдивлявся кудись нам за спини, прямо на закинуті будиночки, ніби щось там вишукував. Але саме цієї миті хлопець перевів погляд і якраз зловив мій скептичний вираз обличчя. Його зосередженість одразу кудись зникла, і він усміхнувся з ледь помітною іронією. Я поспішно відвернулася.

— Нам пора йти, — сказала я більше Ліці, ніж усім іншим.

— І справді, вже темніє. Вам ще, мабуть, проведуть сьогодні інструктаж, краще не запізнюватися, — сказав Саша і поправив окуляри.

Хлопці легко підхопили наш хмиз і рушили вперед. Ми з Лікою переглянулися. Тільки приїхали, а наша невелика пригода вже стала набагато приємнішою. Мій погляд зупинився на широкій спині Владлена. Ну дуже харизматичний хлопець! Хоч би не втратити голову. У пам'яті зненацька спливло те, як він підморгнув мені, і я знову відчула, як червонію.