Епілог

Стівен Бейкер сидів на лавці у Лінкольн-Парку в Чикаго, смакуючи гарячу каву зі свого термокухоля. Мерехтіння спо­кійної гладі Північного ставка заспокійливо діяло на нього, хоча він усе ще несвідомо барабанив пальцями по своєму пра­­вому стегну. Ні, він не хвилювався. Він уже втомився від не­тер­піння. Дядько Річард обіцяв бути з хвилину на хвилину, але це очікування здавалося Стівену вічністю. Чи такою віч­­ністю здавалося Денієлу його перебування в будинку на галя­ви­ні? Мабуть, то нестерпно. 
Повернувшись до Сієтла, Стівен майже тиждень не нава­жувався прослухати диски. Він був упевнений, що їхній зміст не змінить для нього абсолютно нічого. Він не стане раптово щасливішим. І це не поверне йому Кетрін. Він твердо вирішив, що через два тижні полетить до Чикаго, щоб повернути дядькові альбом із дисками. Інколи люди не хочуть допомоги від інших. Їм комфортно в нинішньому стані.
А чи комфортно насправді? Стівен відчував себе черепа­хою, що намагається залізти якомога глибше до свого панцира. Але ж він ніколи не був боягузом та слабаком. Тож як так сталося, що він перетворився на людину, яку попередній Стівен знева­жав би за слабкість характеру?
Стівен ховався від душевних страждань. Йому робило боля­че все те, що нагадувало про втрачене щастя: пара перехожих, що тримаються за руки, закохані підлітки на ковзанці, проїж­джаю­чий повз нього весільний кортеж… Своє майбутнє він завжди уявляв у колі великої родини. Він мріяв про дім на бе­­резі моря, про двох синів та доньку. І все це було можливим ли­ше з Кетрін. Без неї життя втратило свій сенс. 
Але слова дядька про те, що Стівен може попросити ви­бачення у Кетрін, зачепили його. Він кохав Кейт. Якби вони з нею просто розійшлися, то він дійсно хотів би, щоб вона була щасливою. З іншим чоловіком чи в кар’єрному плані. Неваж­ливо. Кетрін була чудовою людиною, яка подарувала йому ба­гато щасливих спогадів. Йому було б гірко знати, що вона не­щасна. Можливо, він так ніколи і не зможе покохати іншу, не зможе створити майбутнє його мрій із кимось іншим. Але він може вилікуватися від душевного болю. І, можливо, це при­­несе спокій і Кейт теж. 
Тому Стівен вирішив прослухати хоча б один диск. Йому було ніяково, коли він умикав перший запис. Наче він збирав­ся підслухати чужу розмову, ховаючись у шафі. Із перших хви­лин аудіо Денієл йому не сподобався. Він знав таких хлопців, розбалуваних грошима та вседозволеністю. Вони завжди ви­ходили сухими з води. У житті Стіва таким персонажем був задирака Беннет, син мера міста. Та ще сволота, якому все схо­дило з рук! Одного разу Стівен не поступився Беннету стіль­цем у їдальні, і той помочився на речі Стівена у роздягальні, доки йшла фізкультура. Такі ж кадри йому траплялися і в ко­леджі. Кетрін завжди говорила, що вони народилися багатими задля світового балансу, як компенсація за відсутність мозку. 
Але чим більше дисків слухав Стівен, тим усе більше зростала цікавість до розповіді Денієла. Він, як і Райан, скоро зрозумів, що на відміну від знайомих йому багатеньких синків Денієл був далеко не ідіотом. Стів зловив себе на думці, що ра­зом із Денієлом починає шукати відповіді на питання: що це за місце, чому час по-різному впливає на різні речі, як вибратися із замкненого кола? В один момент Стівен усвідомив, що провів усю ніч, слухаючи один диск за іншим, поглинаючи одну чаш­ку кави за іншою. Він почав не просто співпереживати, а й від­чувати те саме, про що розповідав Денієл: злість, відчай, хви­лю­вання.
Стівен прослухав усі диски за три дні. І з закінченням остан­нього відчув, що чогось не вистачає, історія не завершена. Зда­валося, має бути про­довження. Наче серіал, який подовжили на другий сезон, завер­шивши перший відкритим фіналом. Він має негайно зустрітися з дядьком Річардом. Стівен подзвонив дядькові і домовився прилетіти до Чикаго. Тепер до їхньої зу­стрічі залишалися хвилини, які здавалися вічністю. 
– Чудова погода для початку вересня, чи не так? – пролунав знайомий голос праворуч. 
Стівен із полегшенням побачив дядька Річарда, що неспіш­но крокував до нього алеєю. Він підвівся з лави, щоб обійняти родича, і вони разом присіли. 
Їхня розмова почалася з обміну стандартними фразами. Стівен поцікавився поїздкою дядька до Європи. Той після від­повіді запитав про здоров’я племінника. 
– Я прослухав диски, – зненацька перейшов до головного Стівен. – Їх усього чотирнадцять?
– Так.
– У мене склалося враження, що історія не завершена. Як же кошмари?
– Кошмари більше не повторювалися. Вони не були проявом надприродного. Скоріше, прояв його морально-психологічного стану. У Дена сформувався стійкий зв’язок між сприйняттям тіней як свого темного боку і власними вчинками. Після завер­шення історії необхідність в аудиозаписі прийомів від­пала. Наші зустрічі набули форми діалогів. 
– Тіні, як його совість? – скептично резюмував Стівен.
– Грубо кажучи, так. Але можу запевнити, що питання кош­марів закрито надовго. Не кажу «назавжди», бо маю певні сум­ніви в тому, що мені було розказано все. У нас було декілька сеансів разом зі старшим містером Картрайтом. Він розпо­вів, що спершу не схвалював вибір сина: ані університету, ані спеціальності. Але Денієл довів усім, що здатен на більше, аніж від нього очікують, і є кращим, аніж про нього думають. Макс Картрайт дійсно пишався сином, коли той став будувати кар’єру в достатньо відомих компаніях. Сторонні люди, солід­ні та шановані, залишали схвальні відгуки про Денієла, відзна­чаючи його ініціативність, свіжість ідей та працьовитість. І в той момент, коли Денієл втрутився у батьків бізнес, вони обид­ва опинилися під впливом стресу. Батькові це здалося віро­ломством сина. Син підсвідомо сприйняв ситуацію, яку сам же і створив, як повернення до конфронтації. У моєму кабінеті бу­ло багато чого сказано обома Картрайтами, аби нарешті дій­ти того рівня порозуміння, яке б виключило повернення кошма­­­рів у майбутньому.
– Історія закінчилася нічим, – зітхнув Стівен, говорячи біль­ше до самого себе.
– Чому ж це «нічим»? – заперечив дядько Річард. – Навпаки. Денієл вступив до Університету Массачусетса. Блискуче його закінчив. Він здобув ще одну освіту – інженерну. Почав буду­вати кар’єру, незалежну від сімейного бізнесу, керує влас­ною справою. Як бачиш, не завжди той вибір, що роблять за нас батьки, є поганим. Макс Картрайт чудово бачив головну рису свого сина: Денієл від природи має якості лідера і проявляє їх у всьому. Він цілеспрямований, рішучий, безкомпромісний. Так само охарактеризував свого батька і сам Денієл на нашому першому сеансі. Вони дуже схожі між собою, це помітно неоз­броєним оком. Батько розумів, що синові буде важко працю­ва­ти під чиїмось ке­рівництвом, і що він буде щасливим саме там, де повністю реалізує себе у якості лідера. Але Денієл усе зро­бив по-своєму.  Інколи тернистий шлях нам лише на користь. 
– Все одно. Не вистачає крапки. 
Дядько Річард розсміявся.
– Це ж життя. Крапка ставиться наприкінці. А я сподіва­­юся, що Денієл проживе довге життя, сповнене щастя та любові. Для крапки зарано. 
– Я історію маю на увазі. Не вистачає крапки в цій історії. Як щодо Клер?
Річард Таллер загадково посміхнувся і перевів погляд на ставок.
– Те саме питання я задаю і собі: як щодо Клер? Бачиш, у чому річ: Денієл не соромився розповідати про свої ганебні вчинки, про свої страхи, про хитрощі, про коханок та ворогів. Він був щирим та відвертим. Він зберіг дружбу, яку започат­кував в університеті, вони з Мітчем досі, як брати, навіть із Міракл вони інколи зустрічаються на каву. Усі так чи інакше мають місце в його житті. Усі, окрім Клер. Ти сам чув те, що сказав Денієл: між ними з Клер зародилася дружба. Але я ба­чив його очі, коли він розповідав ту частину. Вони сказали мені зовсім інше. У розбитих серцях не вистачає запалу, щоб яскраво сяяв погляд. Я впевнений, що між ним і Клер багато чого сталося. І та історія є не менш цікавою, аніж його історія з Райаном. Я вже казав, що ми інколи зустрічаємося з Денієлом, щоби поспілкуватися. Зазвичай наші розмови стосуються пси­хології та наукових досліджень. Проте буває, що непомітно мо­ва може зайти про особисте життя чи кар’єру. І я помітив, що Денієл ідеально маневрує, коли розмова торкається двох тем: Клер Олкотт та чи закохувався він коли-небудь. 
– Думаєш, та новина, яку йому повідомив знайомий з уні­верситету і яка спровокувала першу появу кошмарів, пов’яза­на з Клер? – запитав Стівен.
– Не знаю. Але все, що пов’язано з Клер, Денієл ревно береже за тими дверима, на які, на його думку, краще ставити міцніші замки. 
Між Річардом Таллером та Стівеном надовго повисла тиша, доки останній її не порушив.
– Пройшло вже три роки від моменту запису цих дисків. Чому ти їх не видалив чи не віддав Денієлові? Навіщо їх досі зберігаєш? Тут стільки компрометуючої інформації…
– Не знаю, як буде правильніше сказати: заради власних інтересів чи заради науки? І те й інше правда. У мене є друг. Молодий лікар-нейрохірург. На останньому році інтернату­ри він зустрів жінку, яку покохав до нестями. Через два роки від­но­син він зробив їй пропозицію. Вони готувалися до весілля, коли трапилася трагедія: його наречену збив автомобіль. Вона вижила, але отримала багато травм, що, врешті, призвели до коми. У такому стані вона пробула понад тиждень. На щастя, лікарям удалося витягти її з коми. Але до життя повернулася зовсім інша жінка. Точніше, вона усвідомлювала, хто вона, впізнавала рідних і друзів. Усіх, окрім себе. Вона не впізнава­ла себе у дзеркалі, і стверджувала, що це не вона. Вона одужа­ла від отриманих травм, але відмовилася від подальшого ді­агностування її стану. Вона забрала свої речі, віддала обручку і по­­ча­­ла нове життя, загубивши свої почуття до Генрі десь між життям та смертю. Розбила йому серце, але тим са­­мим підштовхнула його до дослідження такого стану, як кома. 
Взагалі, кома як патологічний стан організму наразі не є повною загадкою для лікарів. Вони знають, що може спричи­нити  коматозний стан, перші його ознаки, як він поглиблюється, роз­різняючи ступені коми за життєвими показниками пацієнта.  Для подолання цього стану лікарі основну увагу приділяють стабілізації показників та усуненню причин, що призвели до гальмування функцій кори головного мозку. 
Вихід із коми відбувається поступово, а не одномоментно, коли людина відкрила очі. Спочатку, немов двигун, запускаєть­ся центральна нервова система, з’являються рефлекси... Наш ор­­га­­нізм проводить свою власну діагностику. Під час віднов­лення свідомості можуть з’являтися галюцинації та марення, можуть виникати дискоординовані рухи. Так зване «рухове за­непокоєння». І ось тут ми підходимо до питання, на яке лікарі не дають однозначних відповідей: що відбувається на межі між свідомістю та несвідомістю?
Термін «кома» прийшов до нас із давньогрецької, означає «глибокий сон». Що бачить людина у цьому сні? Чи бачить вона щось взагалі?
Почувши історію Денієла, я зрозумів, що вона буде дуже корисна моєму другові. Багато хто з людей, побувавших у комі, стикається з негативними наслідками такого досвіду. Можуть залишатися порушення мовлення, розумової діяльності чи інші розлади нормального функціонування нашого організму.  Денієлові неймовірно повезло повністю відновитися від  отри­маних травм. Але і він отримав дещо на згадку про пережите. Після коми у нього розвинулася ейдетична пам’ять[36]. Саме то­му він так детально і яскраво описав усе, що пережив у комі. Я розповів йому історію Генрі, і Денієл дозволив передати дис­ки. Пізніше Генрі виявив бажання зустрітися з Денієлом та провести низку досліджень, на що Денієл дав згоду. 
– Чому мені ти дав послухати саме його історію? Адже ти не вперше робив запис прийомів. За роки твоєї практики в тебе міг зібратися не один такий шкіряний альбом.
Річард Таллер мовчки дивився, як вутки ниряють у ставку. 
– Історій було багато. Різних історій. Скажи, що ти відчу­вав, коли слухав диски?
– Не знаю. Різні почуття. Від осудження до спів­пе­режи­вання, – зізнався Стівен.
– Чи відчував ти власні скорботу та провину?
– Певно, що ні. Я прослухав усе впродовж трьох днів. І за той час я думав лише про історію Денієла.
Річард Таллер глибоко вдихнув вересневе повітря. Його за­думливий погляд блукав між дерев, ковзав блискучою по­верхнею озера, проводжав пари, що гуля­ли алеями, та врешті-решт зустрівся з очима племінника. 
– Історія Денієла схожа на пригоду. Не на проблему. Не на хворобу. Це найбільша пригода його життя. І вона закінчи­лася добре для нього. Я хочу сказати, що іноді нас накриває де­пре­сією, проблемами, емоційним вигоранням, життєвими ката­стро­фами. Усе здається невиправним та незворотним. Ми відчуваємо, що застрягли, але не можемо зрозуміти, як вибра­тися із цього. Та в тому і полягає головна думка: навіть коли здається, що попереду буде тяжко, що виходу немає, треба про­довжувати йти. Треба боротися. Життя у нас одне. Удруге ти його не проживеш. Зараз може здаватися, що немає сенсу щось змінювати у своєму житті. Або ти боїшся це зробити, бо ро­зумієш, що буде надто складно. Та років через тридцять ти зрозумієш, що найбільш удалий час для змін уже пройшов. Не варто чекати, поки мине купа часу. У тебе вистачить сил, щоб стати щасливим зараз. Ніколи не буває запізно змінити своє жит­тя, але краще почати зараз, щоб мати більше часу на щастя. 
Стівен тримав у руках альбом у шкіряній обкладинці й намагався уявити собі своє життя через десять років. Десять років у скорботі! Десять років докорів, жалю та саморуйну­вання. Це втрачені десять років.
– Ти хочеш, щоб я перестав думати про Кетрін?
– Хочу, щоб ти почав думати про себе. Ти зробив дурницю, яка призвела до трагедії. Ти це визнав і розкаявся. Час проба­чити себе й рухатися далі. Нікому не стане краще від того, що ти викреслиш себе із життя та соціуму. 
Стівен відкинувся на спинку лавки і поглянув у блакитне бездонне небо. Коли востаннє він безтурботно радів життю? Коли востаннє він відчував свободу від власних докорів та сорому? Дядько Річард має рацію: нікому не легше від цього. Тож може варто докладати зусилля не на саморуйнування, а на те, щоб принести добро та користь у чиєсь життя? Якщо постій­но рухатися за сонцем, то тінь ніколи вас не торкнеться. 
Стів повернув дядькові альбом і щиро всміхнувся.
Денієл Картрайт урятував не лише свою душу.