Диск 14

– Містере Картрайт, як довго Ви були в комі? – одразу перейшов до діла доктор Таллер, щойно почався запис.
– О ні, Ви знову повернулися до цього офіційного «міс­тере Картрайт», – із усмішкою у голосі промовив Денієл.
– Перепрошую, я не навмисно. Одразу хочу зауважити, що, на мою думку, минулий спільний сеанс із Вашим батьком про­йшов напрочуд удало. Ви були досить терплячім та щирим. Загалом я не очікував, що Вам удасться вмовити батька при­єднатися до нас. 
– Я так само. Усе завдяки погрозам та шантажу! – сер­йоз­но відповів Денієл і через секунду весело розсміявся. – Ваш ви­раз обличчя варто було сфотографувати. Вибачте! 
– Як сказав містер Картрайт, від Вас можна очікувати будь-чого, Денієле, – промовив доктор Таллер, теж посміхаючись. – Я помітив, що між вами досить прохолодні стосунки. Але те, що минулого тижня містер Картрайт сидів на ось цьому дива­ні і брав участь у діалозі, говорить про те, що він до Вас зов­сім не байдужий, як Ви стверджували. Так, між вами є багато непорозумінь. Але повірте мені, якщо Ваш батько готовий за­ра­ди Вас навіть ходити на психотерапію, це багато про що свідчить.
– Може, і так, але для того щоб цей діалог став можли­вим, мені довелося довго доказувати, що я не легковажний хлоп­чисько. Це зайняло майже вісім років. Та моє втручання в бать­кові справи поставило під загрозу всю напрацьовану до­віру до мене. Доводиться високо стрибати, щоб дотягнутися до бать­кової планки.
– Чи вдалося вам порозумітися з приводу нещодавнього ва­шого конфлікту? 
– Власне, саме через те, що ми це утрясли, тато і погодився прийти до Вас зі мною разом. Я придушив власну гординю і поїхав до Норфолку, аби поговорити з ним на рівних, як дорос­лі люди. Це важко робити не лише через складні характери обох, а ще й тому, що тато завжди бачить у мені неслухняну ди­тину. Тому довелося розкрити власні карти, аби запевнити батька, що це не моя чергова забавка.  
Як я вже неодноразово повторював, моїм справжнім дру­гом був і лишається Мітчелл. За роки навчання в університеті я зустрів багато хороших хлопців, із якими б міг подружитися.  Але справжня дружба завжди виникає там, звідки її не дуже чекаєш. Ще до зарахування на перший курс я познайомився з Лінкольном. Це була випадкова зустріч, але дуже вчасна. Мені потрібна була людина, яка була б неупереджена до мене. Яка складала би свою думку про мене з моїх нинішніх вчинків, а не минулих. Щодо Лінка, то він був у схожій ситуації. Йому потрібно було змінити своє оточення, аби побачити жит­тя з іншого боку. Не знаю, що він побачив у мені, але одне прий­ня­те наспіх рішення змінило його життя докорінно. Схоже на мене, чи не так? Ми пліч-о-пліч пройшли стільки всього, що я не ста­ну сумніватися у його вірності нашій дружбі та можу розра­хо­вувати на нього у будь-чому. Тож коли я вирішив, що треба негайно діяти, поки сімейний бізнес не пішов на дно, я звер­нувся до Лінка. Ми уклали з ним угоду, що він придбає частку в бізнесі мого батька, а я повністю викуплю її через де­який час. Я не стану вдаватися в подробиці цієї угоди, але ска­жу, що вона запобігає будь-якій третій особі повністю загар­­бати нашу сімейну справу. До того ж в мене ве­личезні плани щодо її реновації. Які, до речі, таки зацікави­ли батька.
– Але ж Ви і так наслідуєте половину від батькової частки. 
– Щоб щось унаслідувати, треба це щось зберегти. Пам’я­та­єте Ендрю, батькового помічника? Людина настільки амбіцій­на, що скоро ми почуємо його передвиборчу промову на пост сенатора від штату Вірджинія. Він уважає, що вклав достатньо старань та власних знань у розвиток батькового бізнесу і тепер має повне право претендувати на нього. Доведеться його роз­чарувати. У мене великий досвід у питаннях суперництва, тож Ендрю буде несолодко. 
– Мені сподобалося, що на минулому сеансі Ви не стали звинувачувати батька, а відкрито говорили про те, що Вас не влаштовує у стосунках і який шлях до взаєморозуміння Ви бачите. Позиція дорослої та впевненої людини. Це досить гар­ний показник того, наскільки Ви досягли успіху в «роботі над помилками» за період нашого спілкування.  
Денієл іронічно хмикнув.
– Дякую. Та роботу над помилками я почав давно. Мої від­носини з татом геть усі залиті червоними чорнилами. Ви має­те рацію у тому, що мої кошмари пов’язані з чварами у родині. Зв’язок тут очевидний: якби між нами панувала злагода, я б не утнув того, що призвело до знайомства з тінями. 

***

У комі я пробув п’ять днів. Нас із Райаном знайшли через три години після нашого падіння. Я лежав на спині та був без свідомості. У мене діагностували зламані ребра, перелом лівої великогомілкової кістки, множинні забиття, вивих плеча та струс головного мозку. У Райана з шиї стирчав уламок гілки. Із двох хлопців він був тим, хто вмер. Я був тим, хто вижив. Але дізнався я про це лише після того, як мене перевели з реа­ні­мації до палати. 
Першим, кого я побачив, коли отямився, був тато. Саме йому повідомили про нещасний випадок. Він прилетів до мене в лі­карню, щойно мене туди доставили. Усі п’ять днів, поки я був у комі, він провів поряд зі мною. Стільки, скільки дозволяли лікарі. Він ночував у готелі поблизу лікарні, працював в он­лайн-режимі та намагався розібратися з тією катастрофою, що я вчинив. Я все ще був у комі, коли прилетіли мама, Прімроуз та тітка Джоселін. Мітч прилетів у день, коли я прийшов до тями. Він дізнався від однокласників про похорони Райана і мало не посивів, коли йому сказали, що і моє життя під питан­ням. Він досі жартує, що я вийшов із коми, аби поглянути на його середземноморську засмагу. 
Та навіть після того, як кома скінчилася, я не одразу прий­шов до своєї нормальної свідомості. Я на диво швид­ко одужу­вав. Фізично. Мій психічний стан викликав занепо­коєння. Мо­же, саме тому і тато, і мама були зі мною незвично тихими та спокійними. Лише вологі очі виказували їхнє хвилювання. Мама дуже ласкаво зі мною говорила і усе клопотала наді мною, наче квочка. Прім була налякана. Бо те, що лежало на лікарняному ліжку, не було схожим на її брата. Тітка Джоселін скоро забрала Прім до себе та повезла додому в Норфолк. А Мітч… Це був Мітч. Його важко заткнути. У мене просто не було шансів лишитися в комі, поки він тріщить над вухом. 
Ніхто не говорив про те, що трапилося. Навіть батько. Він був спокійним, утомленим, задумливим, але не розгніваним. Лише одного разу, завершуючи свій візит, він затримався біля дверей і повернувся до мене, уважно дивлячись мені у вічі, а потім запитав:
– Це все ти зробив мені на зло? Бо ненавидиш мене?
– Тобі на зло. Але я не ненавиджу тебе, тато. Вибач мені. 
Батько мовчки кивнув, не зводячи з мене погляду.
– Добре, – усе, що він сказав із цього приводу. А наступного дня я дізнався від мами, що він знову полетів по справах. Я відчув розчарування. Але не злість. 
Мама була зі мною до самої виписки з лікарні. Коли ми по­вернулися до Норфолку і я знову зайшов до своєї кімнати, я ледве стримав сльози. Моє фізичне відновлення тривало до жовтня. Психічне відновлення стояло на якорі. Бо неможливо передати словами, як я ненавидів себе за смерть Райана. Я не міг повірити у це. Провина з’їдала мене зсередини. Щоразу, коли я сідав снідати, я думав, що Райан уже ніколи не поснідає. Коли займався з реабілітологом у басейні, то нагадував собі, що Райан більше не відчує задоволення від плавання. Не поба­ч­ить осені, не піде до коледжу, не святкуватиме Різдва… Це ма­ло статися з тим, хто це влаштував. Так було б справедливіше.
Того року я не пішов до університету. Попри власне невдо­волення батько визнав, що цей рік мені потрібен для одужання. Але він не полишав надії на моє навчання у закладі Ліги Плю­ща. Та я тепер свого майбутнього взагалі не уявляв. Здавалося, що я на нього не заслуговую. Мама зберігала нейтралітет щодо питання про навчання. Вона не хотіла зі мною сваритися, але було видно, що вона більше на боці чоловіка. Я не ображався на них. 
Усе змінилося у жовтні. Я зустрів її. Це трапилося в один із тих похмурих осінніх днів, коли мряка та холод лізуть тобі пря­мо в душу. Я набрався мужності вперше прийти на могилу Райана. До цього я вже приїздив до місіс Грін, щоб принести свої вибачення та співчуття. Вона кинула на мене погляд, спов­нений ненависті та презирства, і зачинила переді мною двері, не ска­зав­ши ні слова. Тепер настала черга вибачитися перед са­мим Райаном.
Де спочиває Райан Грін, мені розповів Мітч, який був при­сутній на похоронах. Він сказав, що ніхто не звинувачує мене у тому, що трапилося, адже це був нещасний випадок. Та я за­надто добре знаю, коли Мітч бреше. 
Цвинтар Елмвуд, незважаючи на середину осені, зустрів ко­льорами зів’ялої зелені та палітрою усіх відтінків сірого. І на­­­віть вогкість не могла наситити ці кольори життєвою со­ко­ви­­­тістю. Утім, абсолютно доречна атмосфера для цвинтаря, хіба ні? Я йшов центральною алеєю, рахуючи ряди могил. Мені по­доба­лося, що тут окрім мене був лише прибиральник терито­рії, який мо­нотонно вигрібав опале листя, і декілька мовчазно скорботних відвідувачів. Очима я шукав могилу, де тепер ле­жить мій друг. І раптом… «Вона була яскравим спалахом на всій прибережній смузі…», – спливли в пам’яті слова Райана. На тлі сірого неба та сірих надгробків її довге палаюче темною міддю волосся притягувало до себе погляд, наче сигнальний маяк. Я не вагався жодної секунди. Це була вона – Клер. Вона стояла біля свіжої могили, тримаючи в одній руці букет жов­тих айстр. Я бачив її лише зі спини. Ноги самі понесли мене до неї навпростець, оминаючи могильні плити. Почувши чужі кроки позаду, дівчина обер­ну­ла­ся.
Клер Олкотт – утілення справжньої ірландки. У неї світла шкіра з ніжним рум’янцем, легкий розсип блідого ластовиння та ак­ва­­ма­ринові очі. Вона була одягнена в просте темно-синє каше­мі­­ро­ве пальто, з-під коміру якого виглядав чорний шовко­вий шарф. Її блідо-рожеві губи склалися в ледве помітну при­вітну усмішку. 
– Ти до Райана? – тихо запитала вона. Її голос не можна бу­ло назвати дзвінким. Але в ньому відчувалося дивовижне по­єд­нання м’якості та сили одночасно. Я ледве кивнув у відповідь на її питання. Вона теж кивнула.
– Я прийшла попрощатися з ним. Але все ніяк не можу підібрати слів. 
Я мовчав, не відводячи від неї погляду. З одного боку, я був зачарований нею, а з іншого – не міг повірити в те, що це во­на. Що вона справжня. Якщо вона реально існує, отже, усе, що розповідав Райан… Усе, що було з нами…Я вважав це сном у комі. Але ж зараз я не сплю. І Клер – це не сон. 
– Думаю, я ніколи не зможу цього зробити, – сказала вона і ніяково всміхнулася, потім присіла та поклала квіти біля над­гробку.  – Так навіть правильніше. Який сенс у прощанні?
– Щоб відпустити, мабуть… – не впізнавши власного голо­су, відповів я. 
Я боявся, що вона почне плакати. Як мені реагувати? Що їй сказати? І чи потрібні взагалі слова, коли сльози капають на надгробок?
– Навіщо відпускати, якщо залишилося стільки щас­ливих  і теплих спогадів? Навіщо відпускати хороше? Я прийшла по­прощатися, а не відпустити. Я приходитиму сюди, але значно рідше. Я їду звідси.
Я продовжував мовчки дивитися на неї, намагаючись за­пам’ятати кожну рису її обличчя, кожний жест. Захотілося до­торкнутись до неї, аби впевнитися, що вона не примарилась мені. Вона поправила комір пальта, зіщулилася та, кивнув мені на прощан­ня, на­правилась до алеї. Ні, тільки не йди! Не зараз!
– Клер! – гукнув я її, сам не розуміючи навіщо. 
І вона обернулась. Боже, це дійсно була та сама Клер!
– Так? – перепитала вона. – Ми знайомі? Хто ти?
Вона нарешті поглянула мені у вічі, і лише на мить я по­чув шум моря.
– Я – Денієл.
Варто було мені промовити власне ім’я, як вона тієї ж миті змінилася в обличчі. «Божа благодать» перетворилася на «кару божу». Прекрасні очі запалали гнівом, губи стиснулись у тонку лінію, між брів пролягла складка. Вона застигла на мить, а потім несамовито накинулася на мене, штовхнувши в груди щосили. Від несподіванки я позадкував і не встояв на ногах. Ліва нога все ще боліла після перелому. Я впав на спину, що не спинило Клер від розправи наді мною. Вона з криком розпачу колотила мене по плечах, обличчю, ребрах. На цей спалах люті збіглися  прибиральник та двоє чоловіків із числа відвідувачів цвинтаря. Вони відтягнули її від мене, при цьому один із незнайомців виставив уперед руку, попереджаючи, щоб я не підводився.
– Ненавиджу тебе! Ти! Це ти мав померти! Ти! Як ти посмів сюди прийти?! Це твоя вина! Усі котли у пеклі приготовані для тебе одного! Забирайся звідси! Ненавиджу…
Вона висмикнула свою руку з руки прибиральника і пішла геть, високо тримаючи голову. 
Ця зустріч змінила все. Мене вразила не реакція дівчини, а те, що Клер Олкотт не була плодом моєї уви. Я впевнений, що до трагедії Райан ніколи не розповідав про свою дівчину. І не описував її зовнішність. Уперше я дізнався про Клер, коли був із Райаном у тому дивному місці. Але після виходу з коми я думав, що вся та історія, тіні, будинок на галявині – це плід моєї фантазії. Адже не можуть дві людини переживати спіль­ний несвідомий стан, чи не так? Але якщо Клер є реаль­ною, то це означає, що все сказане Райаном теж є реальним. Звідси ви­­никає питання: що я пережив? Це була клі­нічна смерть чи ін­ший стан? Де я був? Достовірно відомо: нас із Райаном знай­шли рятівники приблизно через три години після того, як ми впали. Від моменту нашого виявлення зі мною постійно хтось був: спочатку рятівники, потім лікарі та батьки. Я на 99,9% упевнений у тому, що всі три години до моменту мого порятун­ку пролежав непритомний на тому самому місці, де впав. Тож усе те, що я переживав упродовж кількох місяців ув’язнення в одному незмінному місці, – це відбувалося з моєю свідомістю? Моєю душею? Де я був і чим я був?
Існував лише один варіант відшукати відповіді – переві­рити все, що повідав мені Райан. Якщо скелет у шафі родини Грінів виявиться вигадкою, то це тільки підтвердить те, що в ме­­не надзвичайно бурхлива фантазія, завдяки якій я «цікаво» провів час у комі. Якщо ж історія не вигадка… Запитати у ма­те­рі померлого друга я зі зрозумілих причин не міг. Залиша­­­­­лося одне – йти слідами Райана. Я почав від самих вито­ків цієї істо­рії – з маленького містечка Брайфілд у штаті Небраска. 
Я зняв із кредитної картки певну суму готівки та оренду­вав Ford Fusion, що значно більше підходить для довготрива­лої поїздки через пів країни, аніж мій Aston Martin. До того ж, по­годьтеся, статусні авто завжди привертають до себе ува­гу, а якраз увага мені була не потрібна. Я розумів, що в та­ко­му маленькому містечку, як Брайфілд, я за будь-яких обставин бу­ду виділятися, як чужинець. Але з чужинцем на розкішному авто говоритимуть менш охоче, ніж із чужинцем, що нічим не кра­ще за місцевих.  
Я склав маршрут, визначивши місця, де можна буде поїс­ти та заночувати, і навмисно не став чистити історію браузера, щоб за необхідності можна було прослідкувати мій шлях. Де­жа­вю: я знову йду з дому зі спортивною сумкою, збираючись у поїздку, про яку нікому не сказав. Мабуть, після цього на двері моєї кімнати повісять засови. Але я вже повнолітній, тож ціл­ком можу не доповідати батькам про кожен свій крок. Але я вирішив-таки попередити матір, що на деякий час поїду зі шта­ту. Я витратив цілу годину на суперечку з нею, бо вона не розу­мі­ла, навіщо мені їхати до Небраски, і сприйняла все як мою чер­гову дурну витівку. Вона категорично заборонила мені ку­дись йти, навіть попри обіцянку дзвонити двічі на день, і зму­сила мене віддати їй ключі від авто. І я віддав. Від свого Aston Mar­tin, Господи прости. 
Мій шлях до Брайфілду зайняв майже дві доби. Я робив зу­пинки на дозаправку, перекуси та заночував у мотелі поблизу Грейсона в Кентуккі, а наступної ночі у Сент-Джозефі в Міс­сурі. Довелося вислухати гнівні нотації від тата, коли він ме­ні подзвонив. Але виявилося, що з ним простіше домови­тися, ніж із мамою. Я сказав, що не планую робити дурниць, що буду сповіщати про своє місцезнаходження і скоро повернуся. 
Та коли я, врешті-решт, дістався Брайфілду, мене охопила паніка. Куди тепер йти? Кого запитувати? Найлогічнішим було йти прямісінько до церкви. Там є кладовище. А ще ведеться реєстрація народження та смертей парафіян. Чим особливі ма­ленькі містечка – їх населення має більшу силу віри, аніж жи­телі великих міст. Церква – важливе тут місце.
Церква в Брайфілді була невеликою, а кладовище збоку від неї – досить старим. Я придбав букет живих квітів у крамни­ці через дорогу від церкви й направився на пошуки могили кри­хітки Ді. Через десять хвилин мого бродіння між рядами надгробків до ме­не підійшов священник і запропонував свою допомогу. Приховува­ти правду в мене не було підстав, тому я пояснив, що шукаю могилу Діани Грін, яка померла десять ро­ків тому. Священник був здивований, оскільки до цієї могили приходить лише мати померлої кожної річниці. Я обмовився, що тепер у місіс Грін є ще одна могила її дитини. 
Стоячи перед надгробком Діани Елізабет Грін, я весь трем­тів. Висічена дата говорила про те, що крихітка прожила лише один рік та одинадцять місяців. Святий отець розповів мені, що дівчинку загриз скажений пес, якого раніше привів додому містер Грін. Собаку довелося одразу ж пристрелити, але вря­тувати дитину шансів не було. Я залишив квіти на її кам’яній плиті і пішов молитися разом зі священником за упокій обох душ – сестри та її брата.
Щодо моєї душі, то в ній усе вкрилося льодом: я перекона­ний, що ніде, окрім як від Райана, не міг дізнатися про трагіч­ну смерть його сестри. І зараз я на власні очі бачив її могилу, а зовсім стороння людина щойно підтвердила історію Райана. Без головного ню­ансу, щоправда. Але і сам Райан казав, що це сімейна тайна. 
Після молитви я запитав у священника адресу будинку, де раніше мешкали Гріни. Сказав, що хочу побачити дім, у якому виріс мій друг, раз я вже у Брайфілді. Приїхавши за вказаною адре­сою, я побачив маленький двоповерховий будиночок, до якого вела доріжка з гладкого сірого каміння. Позаду будинку – кукурудзяне поле, уже майже прибране. За словами священни­ка, у будинку давно мешкає інша родина. І за ті роки, що про­й­шли, вони змінили зовнішній вигляд будинку. На клумбі біля  веран­ди вже росли інші квіти, та й сама веранда виглядала те­пер інакше. Але одна деталь усе ж таки співпадала зі знай­де­ни­ми мною фотокартками – форма балясин в огородженні ве­ранди. Зачіпка слабка, але так яскраво змальовує у моїй уяві момент, коли виродок, сидячи на веранді у кріслі, нацьковує на свою доньку собаку. Мені стало страшенно шкода Райана. Він був чудовою людиною, яка не заслужила такого важкого дитинства, і такої безглуздої смерті. 
Більше в Брайфілді мені було нічого робити. Але куди їха­ти далі? Про події в Абердині я знаю добре, але підтверджую­чі факти з’ясувати неможливо. Я не знаю, де вони орендували дім, у якому Райан ненавмисно вбив батька. Хоча можу відшу­­ка­ти кінотеатр та дізнатися, чи дійсно там працював Райан. Поїздка до Абердина не на багато проллє світла. Я пошукав у ме­режі доктора Едварда Фелтона, логопеда з Веллі Сіті. Такий дійсно був. Але адреса та телефон уже не актуальні. Утім, на­віть якщо я звернуся до нього, то навряд він підтвердить мені факт того, що лікував Тейта Гріна. Лікарська етика. На жаль, тих доказів, що я знайшов в Брайфілді, мені було замало. Я хо­тів перевірити кожне Райанове слово. Усе, що він сказав. Усе, що я знайшов на горищах. Тому варто було зайти з іншого боку.
Повернувшись до Норфолку, я не став зволікати та одразу звернувся до містера Андерсона, батька Мітча, з незвичайним проханням: мені по­трібен був надійний та перевірений детек­тив. Кеннет Андерсон – успішний сімейний адвокат, тож мати зв’язки з приватними детективами входить до його професій­них обов’язків. Через нашу міцну дружбу з Мітчем я був наче другою дитиною в їхній родині та мав досить теплі стосунки з містером Андерсоном, щоб просити його про щось особисте. Він, до речі, відреагував на моє прохання досить спокійно.  
– Навіщо тобі детектив, Денієле? – запитав він через хви­лину мовчання, доки готував мені каву на кухні їхнього три­поверхового заміського котеджу.
– Я не можу Вам цього розповісти. Але я запевняю Вас, що здатен заплатити за його послуги. Мені лише потрібна люди­на, яка сумлінно виконає роботу без зайвих питань.
Містер Андерсон поставив переді мною філіжанку кави і сів навпроти мене. Йому було сорок вісім років, але він вигля­дав, наче модель із обкладинки журналу «Men’s Health». А ще не­можливо було уявити його грізним чи розлюченим. Навіть коли він хмурився, як от зараз, то на його вустах грала загад­кова усмішка. Ось від кого Мітч успадкував свою посмішку, якою зводив з розуму дівчат.
– Якщо я відмовлюся тобі допомогти, ти все одно шукати­меш детектива?
– Так. 
– Чи знають твої батьки, що ти задумав?
– Ні. 
– А Мітчелл?
– Я нікому не говорив, що шукаю детектива і для чого саме. І взагалі хотів би залишити це в таємниці. 
Містер Андерсон зітхнув.
– Денієле, ти мені як другий син. І оскільки я бачив, як мій перший син ледве не все волосся собі видер, поки ми летіли до тебе в Денвер, то я хотів би бути впевнений, що твоя «таєм­ни­ця» не призведе до колапсу в родині. У будь-якій.  
– Вибачте, містере Андерсон, я не можу нічого Вам ска­за­ти. Повірте мені, будь ласка, я не планую комусь нашко­дити. Мені просто необхідно дещо... перевірити. 
– Детектив потрібен для слідкування за кимось?
– Ні. Я хочу, щоб він знайшов інформацію для мене. І все. Нічого нелегального. 
– Тоді чому б тобі не розказати мені, можливо, цю інформа­цію можу дістати я?
– Ні. Вибачте. Але це… це стосується копа. Мертвого копа. 
Містер Андерсон знову мовчки роздивлявся мене.
– Із тобою завжди непросто, чи не так, Дене? Ми зробимо ось що: я домовлюся з потрібною людиною про приватну зу­стріч, на якій я буду присутній разом із тобою. Усе, що на ній буде сказано, залишиться між нами трьома. Як між клієнтом, його адвокатом та детективом. Не знаю, у що ти вплутався на цей раз, але тобі не обійтися без допомоги того, кому можна довіряти. І краще це буду я. 
Я вже казав, що в Мітча найкращий батько у світі? Якщо ні, то ось докази цього: через два дні ми зустрілися в його офісі, куди прийшов приватний детектив Блейк Даррелл. Він не ви­казав жодного здивування, чому його клієнтом є вісімнадцяти­річний юнак, був зі мною ввічливим та уважним до деталей. А деталей було небагато. Я розказав, що коли відпочивав разом із Райаном, то він мені дещо розказав про свою сім’ю. Одну жахливу таємницю. Її озвучувати я не став. Але я зазначив, що хочу перевірити кожен факт. Я попросив знайти всю можливу інформацію про Майкла Гріна. Я розповів, що його бать­ків бу­ло жорстоко вбито. Ким саме та як я не сказав навмисно. Розпо­вів про Діану і про те, що після нещасного випадку (я видав офіційну версію) сім’я розпалася. Назвав міста, де жили Райан із братом і мамою, згадав про кінотеатр в Абердині і про лого­педа. Я хотів отримати докази того, що все це не вигадки.
Блейк Даррелл повністю виправдав мої очікування, сумлін­но відпрацювавши свій гонорар в обговорені терміни. Він по­чав із документів поліції про вбивство Маргарет та Роберта Грінів, яких за версією слідства було вбито 18 квітня 1970 ро­ку двадцятирічним студентом Джеремі Фінлі. Опікуном їхньо­го шестирічного сина Майкла Гріна призначили найближчу родичку, старшу сес­тру Роберта – Фейт Елоїзу Грін. 
Далі був звіт про долю самого Майкла. Його харак­терис­тика зі школи, про його навчання у коледжі, призначення на службу до поліцейського відділку у Брайфілді, про його роди­ну. Смерть Діани офіційно була визнана нещасним випадком, і ніде не поставало питання про вбивство. Я не став на цьому акцентувати увагу, адже було ясно, що єдиним, хто міг під­твердити слова Райана, був другий свідок вбивства – Тейт. Але він ніколи про це не заговорить. Тим паче зі мною. Також Блейк дістав характеристики Майкла з його роботи за різний період його служби. Якщо звести по датах, то до народження доньки Майкла Гріна усі характеризували як врівноваженого, уважного, відповідального полісмена. Але характеристика піс­ля появи Діани свідчила про зміни психічного стану містера Гріна. Він став більш дратівливим, агресивним, зацикленим на пошуках злочинця, до кого мав власну вендету. Було декілька доган по службі. Помер в липні 2004 року унаслідок нещасно­го випадку в Абердині. Судмедекспертиза підтвердила покази двох синів Майкла, що стали свідками смерті містера Гріна. 
Окремим файлом йшов перелік шкіл, де навчалися Райан і Тейт Гріни. Характеристика Тейта підтверджувала слова дру­га: у брата були труднощі з навчанням. Він мав низькі оцінки, тому вимушений був ходити на до­даткові заняття. Дані щодо відвідування логопеда перевірити не вдалося. 
Хотів я того чи ні, але переді мною лежали реальні докази історії Райана Гріна. Він не брехав, коли розповідав про тра­гічну долю своєї родини. Проблема була в тому, що ці факти я міг дізнатися лише від самого Райана. Райан був тихим та небалакучим хлопцем. Він і на звичайні теми не завжди був охочий потеревенити, не те щоб про сімейні таємниці роз­по­відати. Тож які мали бути обставини, щоб він усе виклав як на духу? Під випивку ми балакали про футбол, автомобілі, спіль­них знайомих і дівчат. Не про мертву сестру і батька-монстра. Таке я б точно запам’ятав. Чи було це його сповіддю мені? Схоже на те. У такому разі я повинен виконати дану Райанові обіцянку. Я маю знайти Клер і передати їй слова від Райана. Ось тільки що б ви подумали, якби людина, яку ви ненавидите, раптом за­я­­ви­­ла, що в нього є послання від вашого померлого кохано­го? Схоже на блюзнірство. Але я не мав вибору. 
Знайти Клер я вирішив самостійно. Почав з того, що від­шу­кав її батька. Зробити це було не дуже складно, хоч і затратно у часі. Він священник. Я витратив цілий день, аби об’їхати усі протестантські церкви Норфолка, у кожній запитуючи пастора Олкотта. Містер Олкотт – невисокого зросту, із сивим волоссям та добрими очима, які не перестали сяяти навіть тоді, коли я назвав своє ім’я. Його брови лише на мить піднялися у подиві, а потім знову повернулися у спокійний вираз обличчя. Я очі­кував осуду від нього, але його вуста розтягнулися у співчут­ливій та сумній усмішці, немов хотіли сказати: «Я знаю, як тобі важко». Я не хотів розкисати, але слова самі вирвалися:
– Мені так шкода… Я… Я намагався усе виправити для нас обох. Але… Це неможливо. Мені жаль. 
Містер Олкотт узяв мою руку у свої долоні.
– На те була воля Божа. 
Містер Олкотт був єдиним, хто не вважав мене винуватим. Мої рідні та близькі мені люди дивилися на мене, як на того, хто згубив свого друга. Містер Олкотт бачив у мені того, хто зазнав утрати. Це різні погляди. 
Я чесно зізнався йому, що шукаю Клер, бо відчуваю необ­хідність поговорити з нею про Райана, а також принести свої вибачення. Я не сильно розраховував на успіх, але на диво міс­тер Олкотт не став приховувати місцезнаходження доньки. 
Через два дні я полетів до Провіденса, а звідти автобусом до Дартмута, що в Массачусетці. Як і розповідав Райан, Клер збиралася вступати до Університету Массачусетса, тому вона знайшла там роботу і наприкінці жовтня прилетіла туди. Вона орендувала житло разом із подругами і працювала у книжковій лавці до самого вечора.
Це був перший день зими, і сніг, наче за розкладом, почав шалено засипати місто вже після обіду. Я не хотів чекати нас­тупного дня. Бездіяльність мене пригнічувала. Тож я залишив свої речі в номері готелю, де зняв кімнату, і вирушив на пошу­­ки тієї самої книжкової лавки. Блукаючи вечірніми вулицями зимового Дарт­мута, я відчував спокій та свободу. Мені подо­балося, як мерехтіли вогні крізь снігову завісу, як виривалися з відчинених дверей кафе запах смачної їжі та сміх. Як то тут, то там мелькали темно-сині з жовтим куртки студентів. По­до­балося, як маленькі охайні будиночки виглядали з-за дерев, щіль­но зціплених кронами вздовж вулиць. А ще мені сподоба­лася книжкова крамниця, яку я шукав. Вона ділила перший по­верх невеликого двоповерхового будинку разом із магазином соло­дощів. Її головний фасад був пофарбований у темно-зе­ле­­ний колір разом із рамами вікон та дверима. Дві просторі вітрини, обшиті вибіленим деревом, були оформлені як зви­чайний пись­мовий стіл, на якому поруч зі стопками книжок та блокнотів стояли зелений абажур, чашка кави, підставка для олівців, пе­рекидний календар та маленька ваза з квітами. Де­­які книжки лежали розкритими, ніби їх хтось читав, але від­во­лікся у справах і ось-ось повернеться. Над входом світилася не­о­­но­ва вивіска Emi’s Books. І хоча вже час був неробочий, із віт­рин лилося тепле жовте світло від торшерів у глибині залу. 
Я стояв перед входом до затишної крамниці і не міг зібра­тися з думками. Як я маю завтра сюди зайти: як покупець чи одразу до Клер? Як її привітати? Що сказати? Кудись запроси­ти, може? Яку розмову завести, щоб потім обережно перейти до останнього бажання Райана? Чи впізнає вона мене взагалі? Що полетить у мене першим?
Навпроти книжкової крамниці через дорогу світилися вік­на майже безлюдної кав’ярні. Я зайшов туди погрітися, випити кави і скласти план дій на завтра. Кава виявилася гидкою на смак. Чи то тому, що мені її зварила прибиральниця, чи тому, що я звик до дорогої кави. Приліплена до вхідних дверей об’я­­ва «Потрібні бариста, офіціантка та постачальник випічки» де­що прояснили ситуацію. У тісному залі з потертими стільцями та зажуреною драценою в кутку були лише я та літня жінка з купою студентських тестових робіт і великою чашкою чаю.
Я не встиг і двох ковтків зробити, як побачив у вікно кав’яр­ні, що в крамниці навпроти промайнули дві тіні. Мініатюрна блондинка повертала на полиці книжки, тоді як… Клер! Вона підійшла до вітрини, щоб опустити ролети. Я вперше побачив її такою, якою її знав Райан: вона сміялася, розмовля­ючи з бі­лявкою, її рухи були розслаблені та граційні, а руде во­лосся сяяло, наче випромінювало власне світло. Я зрозумів, що вони зачиняються і збираються йти. Не знаю, що змусило мене ви­бігти з кав’ярні та перейти вулицю. Клер щойно замкнула две­рі і, повернувшись, побачила мене. Із вогнем у її очах я вже був знайомий. Вона знов спалахнула від гніву, жбурляю­чи про­кляття й звинувачення в мене, немов гострі кинджали. Я жод­ного слова не встиг промовити. І на що я тільки розрахову­­­­вав, дурень? Райан не казав мені, що його дівчина з темпера­­мен­­том дикої кішки. Я важко зітхнув, доки вона «шипі­ла» на мене, й усвідомив, що єдиний спосіб виконати прохання Райана – це спочатку налагодити відносини з Клер. Що здава­лося мені неможливим на той момент. Стоячи серед засніженої вулиці і дивлячись на розлючену фурію, я зрозумів, що не маю іншого вибору, як бу­ти самим собою – хитрим, самовпевненим та на­хабним. І брехливим, авжеж, бо в мене до цього хист, очевид­но. Тому я збрехав, коли Клер заявила, що я переслідую її. Я сказав, що приїхав до Дартмута готуватися до вступу в універ­ситет (на цій фразі мій батько засяяв би від щастя) і що я опи­нився на цій вулиці, бо влаштувався баристою у кав’ярню нав­проти. Клер ледве не задихнулася від обурення і наказала мені забиратися геть із міста та триматися подалі від неї. Авжеж, так я тебе і послухав, сонечко! 
Отже, я залишаюся у Дартмуті, без житла і з вигаданою ро­ботою. Утім, останнє не було великою проблемою. Я повер­нувся до кав’ярні та сказав, що хочу влаштуватися на роботу. Власник закладу не дуже зрадів працівнику без досвіду, але не відмо­­вив мені. Мабуть, для нього теж не було іншого вибору. І, по­чувши суму моєї заробітної плати, я не здивувався, чому за дверима немає черги бажаючих тут працювати. Ту ніч я про­вів у готелі, але весь наступний день витратив на пошук дешево­го житла, що не так легко знайти у розпал учбового року. Хто б міг подумати, що першою роботою Денієла Картрайта стане приготування кави!
Так почалося моє самостійне життя. Із роботою дванадцять годин на день, оплатою оренди житла, комунальних платежів і спробами подружитися з Клер Олкотт. А це була місія не­здійсненна! Подружки Клер, із якими вона працювала, щодня заходили до нашої кав’ярні. Спершу із цікавості. Не як до но­во­го працівника кав’ярні, а як до особистого сталкера Клер. По­­тім їхня цікавість переросла у флірт. Ненав’язливий, більш схо­жий на дружній. Який я з радістю підтримав, пильно слідку­ючи за тим, аби рівень «небезпеки» не перетнув межу під­вищеного ризику. Ніколи не нехтуйте подружками дівчини, на яку ви за­пали! Бо вони можуть стати або вашими ліпшими союзниками, або лютими ворогами. Хочете дістатися принцеси висо­кої ве­жі? Спочатку сподобайтеся її дракону. Хоча в моєму випад­ку мені мав дістатися саме дракон замість принцеси. 
І хоча насправді я жадав уваги Клер зовсім з інших при­чин, для моїх колег у складі прибиральниці Гвен, шефа міс­тера Коллінза, та офіціанта Стюарта все виглядало так, ні­бито я закоханий у Клер, якщо постійно видивляюся її у вікні та шу­каю будь-якої можливості заговорити до неї. І оскільки сама Клер була ворожою до мене, то я втомився від шквалу порад колег щодо того, як правильно залицятися. Начебто вони бу­ли мені потрібні! Поради містера Коллінза втратили свою ак­туальність ще у сімдесятих роках, хоча і допомогли йому тричі одружитися. Щоправда, і тричі розлучитися. Тоді як практич­на Гвен рекомендувала не зважати на всю романтичну маяч­ню і брати фортецю «Клер» смачними обідами та гарним від­починком. «Бо після тридцяти вже плакатиме над салатом та вагами, а не над Шекспіром», – пояснювала вона. А Стюарт... В нього дівчини не було, як і ефективності його порад.  
Щодо самої Клер, то вона не припиняла своїх спроб спали­ти мене живцем одним поглядом. На кожне моє «Привіт!», вона посилала з десяток прокльонів, та їх все одно було замало, щоб змусити мене відступити. Я страшенно впертий, коли знаю чо­го хочу. І після Різдва її лють стала згасати. Певно, дівчина по­чала звикати до моєї присутності. Але це не означало, що вона пробачила мені. Вона тепер усіляко ігнорувала мене і щоразу гордо задирала носа, коли наші погляди перетиналися. Під час зустрічі я був із нею ввічливим та небагатослівним, намагаю­чись її не дратувати. Я мовчки вислуховував усі її образи та обурення і кожен раз забороняв собі думати про те, як краси­во блищать гнівом її очі. 
На Різдво я приїхав додому, бо в матері почалася істерика через мою відсутність більше трьох тижнів. Не стану прихову­вати, що відчув задоволення, побачивши шоковані обличчя після того, як повідомив рідним, що наступного дня маю по­вернутися до Дартмута, бо в мене є робота, і я тепер житиму там, а не з ними. Мама заявила, що моя травма голови не про­­йшла без наслідків. Тато сказав, що це правильне рішення – почати вести доросле самостійне життя. Але його в даному ви­падку хвилювало питання моєї вищої освіти. Батькові не спо­доба­лося, що я вибрав не той Дартмут[32], і він сподівався, що я все-таки віддам перевагу Лізі Плюща. Якби я сказав, що опинився у Дартмуті через дівчину і мені взагалі до лампочки навчання в університеті, то в нього стався б серцевий напад. 
Незважаючи на зменшення потоку відвідувачів кав’ярні у період зимових канікул, робота все так само залишалася для мене справжнім випробуванням. По-перше, я не звик бути прислужливим та люб’язним упродовж дванадцяти годин. І хоча я швидко опанував обладнання та способи приготування різ­них видів кавових напоїв, ментально я залишався з іншого бо­­ку барної стійки. По-друге, за відсутності Клер, яка все ще не повернулася з дому, я втратив мотивацію та ледве не кож­­но­­го вечора під кінець робочого дня хотів послати все під три чорти. Доводилося нагадувати собі, заради чого я тут. 
Одного такого безнадійно нудного вечора до кав’ярні зай­шов молодий чоловік із маленьким сином. Вони одразу при­вернули мою увагу, бо хлопчик постійно був насуплений та три­чі за пів години намагався розревітися. Тоді як батько взагалі не розумів, як себе поводити із сином. Якби він міг, то вже про­сочився би крізь стіну, аби не переживати четвертої сопливо-слізної хвилі. У рідкісні моменти ненавмисного байдикуван­ня за стійкою я малював на серветках машини, літаки та іншу тех­ніку. Дурна звичка, але допомагає не сказитися від необхіднос­ті робити те, що мене дратує. Тому, співчуваючи молодому та­тусеві, я поклав усі свої «шедеври» за цей тиждень на тацю з їхнім за­мовленням. Тиша тривала лише хвилину, а потім дити­на знову захникала. Я направився до них, уловивши за­клик про допомо­гу в погляді батька.
– Доброго вечора! Я Денієл. У вас усе гаразд? Чи можу я запропонувати вам ще щось?
– Вибачте, мій син просто не в настрої. Але шоколадне мо­локо і кава смачні, дякую.
– Зрозуміло. Бачу, у вас тут сімейна зустріч двох дорослих чоловіків. Чи можу я звернутися до Вашого сина? – запитав я із серйозним виглядом.
Батько розгублено перевів погляд із мене на сина і знов на мене, розмірковуючи над тим, чи не додам я його синові ще один привід для сліз. Я присів, щоб мої очі були на рівні об­личчя хлопчика, який, до речі, здивовано затихнув. 
– Вибачте, сер, – звернувся я до малюка, – я не так давно тут працюю і постійно про щось забуваю. Наприклад, учора я забув замовити нову партію серветок. Тому якщо Ви переста­нете заливати нас сльозами, то мені не доведеться віддавати Вам останню пачку і пропонувати відвідувачам витирати ро­­­та ру­кавом. Не знаю, хто мене сваритиме за це більше: мій шеф чи моя мама, яка вчила ніколи так не робити. 
Хлопчик розсміявся, а його батько полегшено зітхнув і ніж­но всміхнувся синові. 
– Я люблю мокіки! – промовив до мене малюк.
– Перепрошую?
Він указав на мої малюнки:
– Тут машини. А я люблю мокіки.
То он воно що!
– Зрозуміло. Виявляється, що разом із серветками я ще й про мокіки забув! Сьогодні точно не мій день! Дозвольте мені все виправити, сер.
Я повернувся до стійки, узяв ручку та серветку й знову пі­дійшов до хлопчика. Я швидко зробив упізнаваний ескіз мо­тоцикла-чоппера поруч зі спортивним байком.
– Який саме подобається?
На обличчі малюка відобразилося пожвавлення. Ну звісно, всім хлопцям подобаються мотоцикли. Плачуть вони лише від погляду на ціну такої «іграшки». Малий тиць­­нув пальцем у спортивний байк й додав:
– Тільки колеса більші.
– Подобаються великі колеса? Розумію! Зараз… – я розгор­нув серветку і нижче намалював схожу модель, але з більшими колесами. – А так?
Малюк закусив нижню губу і захоплено закивав. Його тато із усмішкою спостерігав за сином. Загроза затоплення кав’яр­ні минула, не досягнувши критичної позначки.
– Але це не справжній байк, – продовжив я. – А знаєш, що зробить його справжнім? Байкер!
Дитина весело засміялася та заплескала в долоні. Я нама­лював йому такого байкера, якого він хотів. А потім ще й кри­веньку собаку позаду байкера. Побажання замовника. Пізніше, збираючись йти, молодий чоловік підійшов до мене та з по­легшенням подякував за порятунок від дитячої істерики. 
– Ми не живемо з його матір’ю разом, тож я не знаю, як справлятися з такими істериками. Заплутана історія, – пояснив чоловік.
– Зрозуміло, – коротко відповів я. Мені ця інформація була зайвою.
– Ви студент чи тільки збираєтеся вступати? 
– Ні, я не планую вчитися. Не знайшов того, до чого в мене є здібності. 
– Здається, Ви щойно чудово продемонстрували до чого, – всміхнувся чоловік, спостерігаючи, як його син «об’їжджає» сер­веткою цукорницю на столі.  
– Няня?
– Ні! У Вас чудово виходить працювати з графікою. При­наймні у сфері промислового дизайну. Тварини – це не Ваш «коник». Рекомендую все-таки подумати над вступом та обра­ти спеціалізацію дизайну. Я залишу свою візитну картку. Про всяк випадок.
– Я не художник. Це просто каракулі. 
– Сьогодні був попит на Ваші каракулі. У лютому почина­ються підготовчі курси. Малюнки для портфоліо, консульту­вання і тому подібне. Можу Вас записати. Я їх веду. 
– Не думаю, що зможу за них заплатити. 
– Я зроблю для Вас знижку. Ви платитимите з розрахунку на Ваш дохід. Можна вносити оплату частинами.  
Я розсміявся, уявивши цю суму. Чоловік теж усміхнувся і додав:
– Діаманти, перш ніж потрапити до кольє – лише каміння, що лежать глибоко в землі. Їх треба відкопати й зробити огран­ку. Інакше вони так і залишаться камінням.
Наступного тижня повернулася Клер. І вперше прийшла за кавою разом із подругами. Це було дивно. Бо за падінням новорічної кулі на Таймс-Сквер[33] не так пильно спостерігали, як за нами з Клер дивилися мої колеги та її подружки, хоча вона навіть не розмовляла до мене. І все ж це відвідування бу­ло корисним для мене. Я дізнався з їхньої розмови, що Клер збирається на ті самі підготовчі курси, що мають початися у лютому, оскільки ті абітурієнти, що їх пройдуть, матимуть більше шансів для зарахування до вишу. Я не став зволікати і скористався візиткою. Я не думав, що в той момент приймаю важливе рішення для мого майбутнього. Я думав про те, що відвідування спільних із Клер занять дасть нам можливість поспілкуватися без емоцій і згадування зарезервованих для мене пекельних котлів. І не помилився.
Звісно, спочатку Клер бурхливо відреагувала на нашу зустріч, коли ми обидва прийшли на перше заняття у лютому. Вона вкотре заявила, що я переслідую її і маю наміри отруї­ти їй життя так само, як це робив з іншими у своїй школі. Але бу­ло весело спостерігати, як округлилися її очі, коли мій знайо­мий «ювелір» привітав мене та пообіцяв, що я не пожалкую про зроблений вибір. Цього разу я нахабно всміхнувся Клер, знаючи, що раунд виграв я. Але надалі було склад­ні­ше загасити між нами вогонь суперечок.
Минали тижні. У якийсь момент я втягнувся у навчання, пе­рейнявся атмосферою творчості та конкуренції. У мене на­віть з’явився альбом малюнків. У мене! Портфоліо! Я міг на­зивати себе ким завгодно, але тільки не художником. Але мені подобалося, що тут і не чекали на художників. Тут чекали на творців. На тих, хто має гнучкий розум, відкритий до експе­риментів та нестандартних рішень. Повна свобода у прояві свого індивідуального творчого почерку. Я не помітив, як пе­ремкнувся з полювання на Клер на досягнення успіхів на кур­сах. Я перестав спостерігати за нею через вікно кав’ярні, за­вів нових друзів, відчув присмак студентського життя. У віль­ний час знову почав відвідувати спортивний зал, знайомитися з людьми та став відточувати майстерність малюнка та графіки. Ви­явилося, що якщо не полишати спроб, то одного разу все вийде! А ще виявилося, що якщо перестати гнатися за дівчи­ною, то вона зупиниться і спитає, чому я більше не біжу за нею. 
У квітні я зайшов до Emi’s Books за підручником із графі­ки. Я заздалегідь попросив Олівію, одну з подружок Клер, що працювала з нею, знайти для мене цю книгу. Не хотів довго стирчати у крамниці і бісити цим Клер. Але в момент мого ві­зиту всі дівчата були зайняті з покупцями. Тому мені довело­ся звертатися до Клер. 
– Я би порадила тобі взяти іншу книжку. Ця теж хороша, але там матеріал викладений розпливчасто, більш як для живо­писців. Візьми ось цю. Її автор один із кращих майстрів графіки. 
Вона дістала з-під столу книгу в лаконічній сірій матовій обкладинці. Я здивовано поглянув на Клер, бо не очікував від неї доброзичливості.
– Ти що, її навмисно для мене відклала?
Клер фиркнула, але легкий рум’янець видав її.
– Дякую. Я дійсно візьму за твоєю порадою. Як показала практика, я далеко не живописець.
– Мене взагалі дивує, що ти вмієш тримати олівець у руці. Мистецтво – для одухотворених натур, а не для бездушних… бездушних… ем…
– Чудовиськ? – підказав я їй, стримуючи усмішку. Уперше я побачив, що весь її гнів був удаваним. 
– Саме так!
– Що ж, це чудова філософська думка. Розмірковуватиму над нею в одному зі своїх комфортабельних пекельних котлів, у компанії розпусного Байрона, божевільного Річарда Дедда та шо­куючого Караваджо [34].
– Джордж Байрон був поетом, а не художником.
– Знаю. Але хтось має розважати нас, бездушних чудовиськ,  захоплюючими байками про свої вражаючі походеньки! 
Клер раптом поперхнулася. І я з подивом зрозумів, що це був здавлений смішок. Боже мій, мені вдалося розсмішити су­вору Клер Олкотт! Чи це не прогрес у наших відносинах? Та я бояв­ся квапити події, тому продовжував вести себе так само ввіч­ли­во, але байдуже. Одного разу я підписав щоденну обід­ню каву, яку завжди забирала одна з подруг: «Олівія», «Рене», «Одухо­творена натура». Мені було чудово видно у вікно, як Олівія при­несла обід до крамниці, і Клер усміхнулася, забрав­ши свій стакан. Окрім того, я все частіше став ловити її погляд на собі. Вона теж за мною спостерігала у вікно. У цю гру мож­на грати вдвох. 
І хоча хімія між мною та Клер була помітна неозброєним оком, про кохання не могло бути й мови. Я намагався завою­ва­ти довіру Клер, а не її серце, щоб одного дня сказати їй ту дивну фразу, переказану Райаном. Я хотів, щоб вона повірила мені, а не зарахувала це за насмішку над нею. Інтерес Клер до мене також не був романтичним. Вона вивчала мене, очікуючи від свого особистого лиходія підступності. У її уяві я був ан­тагоніс­том, який згубив її кохання. Потрібен був час, аби по­глянути на мене очима, не затуманеними болем від утрати. 
Відтоді наші випадкові та невипадкові зустрічі перестало протягати холодом. Вона все ще приховувала свої усмішки, якщо в мене виходило вдало пожартувати, але в ті моменти, коли вона не стримувала сміху, я думав, що це найпрекрас­ніший звук, вартий «Греммі»[35]. Я усміхався їй у відповідь, бо кожна така мить була моєю особистою перемогою. Клер стала частіше сама заходити до кав’ярні за кавою для дівчат, а одного разу запропонувала мені попрацювати баристою на літературному вечорі, що проходитиме в їхній крамниці. Я прийняв пропози­цію без вагань і весь вечір робив вигляд, що не хочу постійно на неї дивитися. 
Але, мабуть, точкою відліку нашої дружби стало парне завдання на занятті з малюнку. Це було щось на кшталт гри. Ми мали розділитися на пари і разом створити картину, не до­мовляючись про результат. Кожен у парі по черзі на п’ять хви­лин бере роботу й додає до малюнку якусь деталь. Напар­ник не повинен бачити доданої деталі, доки не отримає кар­­тину у власне доопрацювання. Як підсумок, виходить спільна робота, яка відрізняється від початкових задумів обох митців. 
Коли нам дали хвилину, щоб створити пари, я попрямував до Клер, відзначивши, що вона вже шукала мене очима. Я ки­нув їй виклик – графік проти живописця: чия рука зробить за­гальну картину гармонійніше. Наступні пів години ми дуже багато сміялися. Здавалося, що, додаючи кожні п’ять хвилин нову деталь, наша мета – не створити цілісну роботу, а якомо­га більше розсмішити та заінтригувати один одного. Це був пер­ший раз, коли ми веселилися удвох. Коли ми були схожі на друзів. Результат вийшов неперевершений. Гадаю, що Пікассо сумно ридав би в стороні від нашого тандему одухотвореної натури та бездушного чудовиська. Із цього заняття ми з Клер пішли разом. Ми говорили про різні речі з літератури, живо­пи­су та кіно. Я пригостив її морозивом, перш ніж провести до дому. На порозі будинку, де жила Клер разом з подругами, вона зненацька посумнішала. Спочатку я подумав, що чимось образив її, але потім усе зрозумів.
– Не переймайся, Клер. Ти, як і раніше, можеш мене поси­лати до пекла та ненавидіти. Один веселий вечір не робить нас друзями. 
– Я не про це. Просто… Ти виявився зовсім іншим. Не таким, як я собі уявляла. Коли ми були з Райаном разом, він часто розповідав про різні випадки у школі. Ти завжди пово­див себе жахливо у цих розповідях. І я вважала тебе неймовір­но пиха­тим і відверто дурним. А ти… розумний і веселий, і…
– Одухотворений? – підказав я їй із посмішкою.
– Оце вже ні! – закотила очі Клер. – Ти виявився… непога­ним. Тому я засумнівалася в Райані. Що як він просто погано про тебе думав та зводив наклеп?
– Ні, Клер. Ніякого наклепу. Я дійсно такий, яким ти мене вважала, яким мене описував Райан. Дещо змінилося після не­щасного випадку, хоча й не все. Деякі речі неможливо зміни­ти. Але я хочу, щоб ти знала: мені дуже шкода. Я усвідомлюю свою провину, проте виправити вже нічого не можна. Пробач мене за те, що я став причиною твоєї скорботи.
– То тепер між нами мир? – запитала вона.
– Якщо ти не проти.
Клер кивнула та… обійняла мене!
Із того дня ми стали друзями. Ми часто разом проводили час, разом гуляли, разом їздили до Норфолка, разом готували­ся до вступу. Усі наші знайомі чекали, коли ми об’яви­мо себе парою. Та це було неможливо, тому що нас поєднувала спільна втрата, а не кохання. І та дружба, яку мені вдалося встанови­ти між нами, коштувала усієї моєї витримки, проникливості та терпіння. Дуже висока ціна, щоб експериментувати з почут­тя­­ми. Хоча я часто ловив її погляд на моїх губах. І намагався перестати вдихати запах її волосся, коли вона була занадто близько до мене.
Свою обіцянку, дану Райанові, я стримав влітку, майже на роковини нещасного випадку. Ми гуляли з Клер на пляжі в пар­ку Демарест Ллойд. Через нещодавній шторм увесь берег був усіяний морськими водоростями та раковинами. Прохолодний вітер, сіре небо... Може, тому ми були тут зовсім самі. Клер ішла попереду мене, збираючи цікаві раковини. Я вирішив, що більше не можна відкладати розмову. Клер заслуговує почути слова від Райан. Однак почати розмову було неймовірно важко. 
– Клер… У мене до тебе дуже важлива розмова. Це стосу­єть­ся Райана, – тихо промовив я, відчуваючи наближення осо­бистого Апокаліпсису. 
Вона підійшла й уважно поглянула мені в очі. Клер явно не хотіла розмовляти про Райана, але кив­нула і мовчки пішла поруч зі мною. Ми часто могли бути мовчки в компанії один одного, і це не викликало жодного диском­форту в обох. Проте, як би я не хотів того разу мовчати, мені потрібно було сказати те, заради чого я її відшукав.
– Я думаю, що ти можеш розгніватися. Скоріше за все, не по­віриш мені. Можливо, спробуєш мене втопити. Але благаю, просто вислухай мене. Гаразд?
Я вирішив почати свою розповідь із того, навіщо покликав із собою у Колорадо Райана. Я чесно зізнався, що ми багато пили, незважаючи на те що нам не було дозволено за віком. Я розказав, як підбив друга політати на дельтапланах і до чого це призвело. Я розповів про галявину та будиночок. Але я не став розповідати про те, що ми більше тижня витратили на безус­­пішні спроби вибратися звідти. Не сказав про тіні, про знахід­ки на горищах і про те, що вони означали. Я сказав, що Райан першим здогадався, що він помер, побачивши відсутність шра­му в себе на нозі та дізнавшись про мої короткочасні повер­нення до тя­ми. Я запевнив Клер, що Райан ніколи не ділився по­дро­бицями свого особистого життя. І я не знав, що він такий закоханий до нашого спільного відпочинку. 
– Потім настав момент, коли Райан вирішив, що йому час рухатися далі. Він був дуже спокійним і впевненим. Він просив мене обов’язково вижити. Хоча б тому, що взяв із мене обіцянку знайти тебе та переказати наступні слова. Клянуся, Клер, я не розумію їх значення, але вони, вочевидь, щось означали для Райана, бо він вимагав повторити слово в слово, – я зробив паузу і відчув, що весь тремчу від хвилювання. – «Зірки згас­ли, і виявилося, що я не помилявся»». Потім він щезнув, а я отямився у реанімації. Я не можу пояснити, що це було, але впевнений у тому, що тієї розмови між нами не було до польо­­ту на дельтапланах. Я не розповів тобі це раніше, бо боявся, що ти мені не повіриш. Хоча, чесно кажучи, боюся цього і зараз. Знаю, усе звучить...
Раптом Клер, яка весь цей час мовчки йшла поруч, зупини­лася і знову поглянула на мене. Я не міг зрозуміти її емоцію, але бачив, що вона шукала в моїх очах хоча б натяк на жарт. А наступної миті вона закрила обличчя долонями та заплакала. Вона так гірко ридала, що я розгубився. Я розумів, що торк­нувся болючої теми, але також я злякався, що ця нісенітниця про зірки мала якесь значення. Я притягнув Клер до себе та міцно обійняв, дозволивши залити сльозами все моє ліве пле­че. Коли вона трохи заспокоїлася, то підвела на мене свої ясні аквамаринові очі і прошепотіла:
– Я вірю тобі, Дене. Я знаю, що Райан ніколи не розповів би нікому про зірки. 
– Тобто це не нісенітниця?
Клер покачала головою.
– Якось у серпні ми з Райаном разом їздили в Луїзіану, забирали мого молодшого брата з бабусиної ферми. Там неви­мовно яскраве зоряне небо. У ясну погоду можна простягнути руку та впертися долонею у космос. Тоді Райан сказав, що ко­хатиме мене, навіть коли згаснуть зірки. Я розсміялася. Від­повіла, що якщо погаснуть зірки, то це означатиме смерть для всього людства, і що в такому разі кохати мене він не зможе. А він сказав, що кохання – це єдине почуття, здатне подолати, що завгодно, навіть смерть. Виходить, він не помилився…