Диск 13

– Як бачите, я здався! – жартівливо прозвучав голос Денієла на новому аудіозаписі.
– Це похвально, – сміючись, погодився доктор Таллер. На задньому тлі було чутно звуки метушні. – Скільки йому років?
– Не знаю. Десь два роки приблизно. У притулку мені так сказали. Уже не цуценя, але й до старості йому далеко. Бордер-коллі. Звати Келсо. Здається, є таке шотландське місто. Ім’я да­ли в тому ж притулку. Я не буду йо­го перейменовувати. 
Почувся впевнений собачий гавкіт, і обидва чоловіка у кімнаті розсміялися.
– Я вирішив дослухатися до Вашої поради, докторе, – про­мовив Денієл. У його голосі відчувалися теплота і спокій. – Мені дійсно потрібен друг. У мене досі міцна дружба з Мітчем і ще з одним хлопцем з університету. Але до чотирилапого дру­га в мене особливі почуття. У притулку я опинився випадково. У моєї конструкторки там працює мати, якій вона допомагає на вихідних. Це була неділя, але мені потрібен був конструк­тор в офісі. Тож я заїхав за співробітницею до притулку. Коли я зайшов до кімнати, Келсо так розхвилювався, почав усміхатися і виляти хвостом. Складалося враження, що він мене впізнав. Або що весь цей час чекав саме на мене. Дивно таке казати, але я одразу зрозумів, що це мій пес. Тож до офісу ми поїхали втрьох: я, Рейчел та Келсо. 
– Зовсім не дивно. Ми говоримо про кохання з першого по­гляду, але чому не можна так само сказати і про дружбу?
– Можливо, тому, що дружба не народжується на пустому місці.
– Між людьми – ні. Але між людиною та твари­ною – цілком!
Денієл розсміявся, і пес двічі гавкнув, реагуючи на сміх свого хазяїна. 
– Як він опинився у притулку?
– Його привезла туди служба рік тому. Він ночував біля пекарні кілька днів поспіль. Зрештою працівники пекарні ви­кли­кали службу з вилову безпритульних тварин. Але тепер у Келсо є дім. І я інколи пригощаю його теплими булочками. Він їх обожнює. Усюди ходить за мною слідом. Мабуть, боїться, що я одного разу закрию двері, залишивши його на самоті, і більше не повернуся. Із цієї ж причини сьогодні ми з’явилися до Вас теж разом. Сподіваюся, що Ви не проти. Келсо не докучатиме Вам, він слухняний хлопчик. Я почав привчати його до команд, але до екзаменів ще далеко. 
– Я зовсім не проти присутності Келсо. Мені здається, що в нього вже був хазяїн раніше. Пес досить вихований.
– Я теж так уважаю. Але я йому не хазяїн. Я його друг. І його опікун. Нам буде весело разом. 
– А як щодо Ваших снів?
Денієл зітхнув.
– Начебто все гаразд. Мені було нелегко розповісти Вам ті речі про себе. Але мені здається, що вони дуже важливі для розуміння того, що зі мною трапилося. Було б дивно, якби в першу нашу зустріч я сказав, що в моїх снах я тікаю від чорно­го диму, що приймає людську форму. Я і сам уважав би себе несповна розуму. Але я не божевільний. Зрозумійте, докторе Таллер, нещасний випадок у горах повністю змінив моє життя. То був найважливіший та найцінніший урок. Я його засвоїв. Мені страшенно соромно за негідні вчинки та рішення, що я приймав раніше. Але я не буду казати, що став іншою люди­ною. Ні. Я усе той самий Денієл Картрайт. Просто мені випав шанс зробити роботу над помилками. Тепер я відповідаю за свої вчинки і завжди думаю про те, як мої рішення можуть впли­­нути на інших. Я б міг сказати, що мої кошмари – це голос со­­вісті. Але є одна обставина, яка змушує мене мучитися питан­ням: що це було і як таке можливо?

***

Я лежав на спині, дивлячись у сіре небо. Гілки ялиць та со­сен у контражурі нагадували ґрати у вікні темниці. Усередині мене щось обірвалося. Я втратив не лише бажання вибратися із замкненого кола. Я втратив бажання боротися. Бо я заслужив це покарання. Я звик жити, не зважаючи на почуття інших. Я брешу, підставляю, маніпулюю. Мій блиск видно здалеку, та не видно того, що залишається у моїй тіні. А в ній зіпсовані життя інших людей.
Тайлер Леві. Він був із неблагополучної родини та мав до­сить важкий характер. У нашій футбольній команді він грав у захисті на позиції аутсайд лайнбекера[31], тож ми постійно зна­ходилися у конфронтації з ним як на полі, так і поза його межа­ми. У Тайлера не було грошей, щоб заплатити за навчан­ня у коледжі. Оцінки в нього ледве дотягували до середнього балу. Єдине, що могло допомогти йому прокласти шлях до успіху, – футбол. Грав він занадто агресивно, але якби його призначили капітаном, це привернуло би до нього увагу рекрутерів з уні­верситетів. Та я позбавив його не лише звання капітана. Його виключили зі школи. Це пляма в характеристиці, на яку важко заплющити очі. Я став причиною дуже серйозного повороту в жит­ті Тайлера. І, можливо, це був поворот не в той бік. Тайлер міг би стати хорошою людиною, але цього шансу його позба­вила погана людина. Просто через марнославство.
Ейпріл Морган. Вона не була невинним ягням. За нею тяг­нувся шлейф брехні та жахливих учинків. Але я без жалю вчи­­нив із нею дуже жорстоко. Я принизив та зганьбив її перед ве­­ликою кількістю людей. А мав би вирішити усе за зачине­­ними дверима, просто поговоривши із матір’ю Ейпріл. Можливо, са­ме цій жінці я завдав удару сильніше, ніж самій Ейпріл. Хоча і брехливій гадюці дісталося: дівчина втратила друзів, ре­пу­тацію, довіру найріднішої людини. Та не мені було її судити. 
Чарлі. Дитина з проблемою. Схильність до крадіжок могла бути викликана розладами психіки чи проблемами у сім’ї. Йо­му був даний останній квант довіри. Чарлі докладав чимало зу­силь, щоб скористатися ним, намагаючись прижитися серед без­­жалісних однолітків. Я збрехав, виставивши брехуном йо­го. А треба було повести себе розумніше. Я ж бачив, що хло­пець заплаканий. Я міг би запропонувати йому свій захист від нападів Пітера чи когось іншого в обмін на мовчання. Або просто поговорити з ним та пояснити, що краще нікому не зі­знаватися, що ми обидва були на третьому поверсі. Через мою хтивість і те, як я її приховав, нещасного хлопця відправили до спеціального закладу на лікування. Такий життєвий поворот може знищити здатність довіряти людям. Та що там людям? Я б на місці Чарлі перестав довіряти власним батькам, які пові­рили якомусь старшокласнику, а не власному сину. Мій учинок не можна виправдати, ураховуючи те, що я був винен за всіма пунктами обвинувачення. 
Меделін. Дівчина, що страждає від нападів епілепсії. Во­на не заслуговувала нашого цькування від самої своєї появи у школі. Так, вона поводила себе трохи зверхньо і навіть не нама­галася хоч із кимось потоваришувати. Але для дівчини, яка за­надто часто змінює шкільні заклади, це нормально – боятися прив’язатися до кого-небудь. І навіть якби вона була справ­ж­нім стервом, це не може бути виправданням для нашого вчин­ку. Страшно казати, але епілептичний напад урятував Меделін від зґвалтування. У ту мить ніхто з нас не думав, що ми зби­раємося вчинити злочин, а не жарт. Адже якщо б це сталося, то що б ми робили після? Дуже часто ґвалтівники усвідомлю­ють скоєне лише після його завершення. І що вони роблять? Вони або залякують жертву, або… її вбивають. Чи дійшло б діло до вбивства? Боже, сподіваюся, що ні! Так чи інакше, але хвороба Меделін запобіг­ла моєму особистому перевтіленню з людини на чудовисько. Чи може… може, було вже запізно? Бо давайте будемо чесними: ніхто не примушував мене брати участь у переслідуванні. Я це робив, бо я того хотів. 
І тепер Райан. Ми були фальшивими друзями. Усе, що на­справді нас об’єднувало, – це футбол. У нашій школі нале­жати до футбольної команди означало ледве не бути частиною брат­ства. Якщо тебе зарахували до футбольної команди, то це пря­ме свідчення того, що ти маєш спортивний талант. Відтоді ти і твої футбольні колеги – це одне ціле. Ви – єди­ний організм. У вас одна ціль, один розклад тренувань, од­ні завдання та думки. Капітан твоєї команди ставав твоїм старшим братом. Можливо, саме тому я так бажав зайняти капітанський пост: це нада­ло б мені значення в очах усіх хлоп­ців моєї школи. А я страшен­но хотів бути важливим для когось.
Райан прийшов до нашої команди через три місяці після зарахування до школи. І лише тоді я його помітив. Він чудовий ресівер. На тренуваннях завжди викладається на повну, а на полі легко розгадує тактику гри суперника проти нього. У його статистиці тачдаунів більше, ніж у будь-якого іншого ресівера нашої команди. Але все-таки наша умовна дружба виникла на рівному місці й не була підкріплена подібністю погля­дів чи чимось більш вагомим за футбольну форму. 
Незважаючи на велику кількість моїх приятелів, справжня дружба в мене була лише з Мітчем. Ми познайомилися з ним у коридорі стоматологічної клініки. Обом було по п’ять років. Обох привели матері на плановий огляд. І поки наші матусі були зайняті заповненням стандартних бланків, ми з Мітчем зма­галися у тому, у кого більше випало молочних зубів. Коли рахунок дійшов до ста (а це сталося одразу після двадцяти), то інтерес до зубної теми був утрачений, і ми стали змагатися в тому, хто вище підстрибне. Це призвело до сто першого мо­лочного зуба, що випав, щербатої посмішки Мітча і міцної дружби до кінця наших днів. Загалом саме та зустріч і дружба з першого погляду стала причиною, через яку мене віддали на навчання у звичайну школу, а не до елітної, як, наприклад, мо­лодшу сестру Прімроуз. Я навідріз відмовився ходи­ти туди, де не бу­де Мітча. І оскільки на той момент мої батьки все ще го­тові були виконати будь-яку мою забаганку, то було прийнято рішення від­правити мене до школи, де я буду щасливий. І я дійсно був ща­сливий у своїй школі. 
Чи був там щасливим Райан? Навряд. Він був увічливий, товариський, здібний у навчанні. Відносин з однокласницями не заводив, і тепер зрозуміло чому. Але від нього завжди віяло легкою байдужістю, немов усе, що відбувалося навколо, його не стосувалося. Тобто він був відкритим лише на перший по­гляд. А насправді його життя та почуття були закриті для всіх. Я абсолютно не здивуюся, якщо він уважає, що наша дружба – це вдавання. Тоді чому він погодився поїхати зі мною у гори?  Заради розваг? Але ж вони йому не цікаві. Школа позаду, нас більше нічого не пов’язує один з од­ним. Я покликав із собою Райана тому, що інші хлопці роз’їхалися. І це призвело до ще однієї жертви на вівтар моєї не­вгамовної жаги до уваги. 
Тож… це і є кінець? Як же невимовно складно зізнаватися собі в тому, що боротися більше немає сенсу. Що далі? Щодня грати з тінями наввипередки? Жити в будинку на галявині до самої смерті? У пам’яті спливли слова Райана: «Ми – мертві». Уперше я замислився над словами друга всерйоз. Що як Райан має рацію? Таке не спаде на думку спонтанно. Щось мало на­вести його на це. Книжка? Усе впирається в ту кляту книжку! Я повинен її прочитати! Якщо там відповіді на мої питання, то я зобов’язаний їх отримати. Так, Райан сказав, що знищив її. І я сказав би те саме, якби хотів зберегти свою таємницю. Де б я заховав книгу?.. Ну звісно! Де сховати голку, щоб її нізащо не знайшли? Серед інших голок!
Я скочив на ноги і блискавкою побіг до будинку на галявині. Я біг, незважаючи на білі та блакитні стрічки довкола, бо вже не було потреби орієнтуватися по них. Я просто відчував, що будинок буде там, де я захочу. Де я накажу йому бути.  
Вискочивши на галявину, я не збавив швидкості. Влетівши в знайомий перший номер, я зупинився біля книжкових полиць. Скромна бібліотека викликала лише хвилинне збентеження. Я діставав кожну книгу, навіть якщо її назва була написана на ко­рінці, відкривав, перевіряючи зміст, і відкладав у бік. Спочатку я вигріб склад полиць першого номеру. Потім кинувся до дру­гого. Там теж не було тієї, що шукав. Райан знайшов мене за витрушуванням вмісту книжкової шафки в третьому номері.
– Що тут відбувається? – нахмурившись, запитав друг. Він стояв у дверному отворі, тримаючи руки в кишенях.
– А на що схоже?
– На безумство.
– Я близький до цього. Хотів щось почитати, щоб відволік­тися. Мені друг рекомендував одну захоплюючу книгу. Нази­вається «Про що шкодую найбільше». Змі­­нює мислення та сві­тосприйняття на сто вісімдесят градусів.
Райан не змінив вираз обличчя. Він не стривожився і не зля­кався. Отже, книжки у цій шафці немає. 
– Я тобі вже cказав. Я її спалив. Припини цю метушню. 
– Навіщо ти її спалив? – я підійшов до Райана впритул.
Він витримав мій погляд, тяжко зітхнув, але промовчав.
– Райане, я не ідіот. Я знаю, що в тебе є таємниці. Я розумію, що в довбаній книжці є щось відносно тебе. Я не можу пояс­ни­ти, чому це стосується тебе, але прошу: або дай мені її прочита­ти, або сам розкажи. Бо це остання деталь головоломки. 
– Я не збрехав тобі. Я дійсно спалив книгу. У ній немає ні­чо­го особливого. Але вона занадто сильно нагадала мені те, що трапилося з моєю сім’єю. Як вона зруйнувалася. Це ніяка не деталь твоєї голово­ломки. Це просто книжка. Забудь за неї.
– Тоді чому ти вирішив, що ми мертві?
Повисла пауза. Я боявся, що Райан зараз почне танути на моїх очах, наче привид. Він повернувся, вийшов на терасу й оперся об огородження. Я чекав на зізнання. 
– Я від самого початку не дуже вірив у твої теорії про ано­­мальні зони, паралельні світи та інші вигадки у стилі амери­кан­ських фантастів. Мені все здавалося містич­ним. А потім ця книга, так схожа на історію моєї родини. Мені здалося це не просто збігом і… Я дещо пригадав. Якось у ди­тинстві мені в ногу потрапив уламок розбитого посуду. Він встро­мився мені у праве стегно. Було багато крові. Довелося їхати до лікарні та накладати шви. Відтоді в мене на стегні є великий шрам, десь три дюй­ма. Так ось…
Із цими словами Райан повернувся до мене боком, розстіб­нув блискавку та спустив джинси до колін. На правому стегні не було ніякого шраму. Звичайна нога, та й все.
– Його немає. Я настільки звик до нього, що навіть не помі­тив його відсутності. Але такі шрами самі по собі не зникають. Якщо тільки… Тому я вирішив, що… – не договорив Райан. 
– Ми мертві, – закінчив я за друга фразу, усе ще намагаючись розгледіти відсутній шрам. 
– Так, але буде правильніше сказати: я мертвий. Ти роз­по­вів про свої «повернення» до свідомості. Можливо, для тебе ще не все втрачено. 
– Це навряд, – заперечив я, і мій погляд мимоволі повер­нувся до лісу. – Схоже, що мені не вибратися звідси. Можна ба­жати цього понад усе на світі, але правда така: монстри мають бути у клітці. 
– Це ти себе маєш на увазі?
– Я приберу розкидані мною книжки. А потім залишу­ся у цьому номері, – я кивнув на кімнату позаду себе. 
– Чому ти назвав себе монстром? – голосніше спитав друг, коли я повернувся до шафки. 
– Ти чудово знаєш, що я далекий від праведника, Райане! Я зарозумілий, підлий і корисливий. Не прикидайся, що при­­я­те­лював зі мною, бо я «гарна людина», – у моєму голосі відчував­ся розпач. – Ти знайомий лише з верхівкою айсбергу, а я знаю ту час­тину, що під водою. Якщо я помер, то, повір мені, я на це за­слу­жив. 
На цьому наша розмова була завершена. А про що тепер мож­на було розмовляти? Шукати докази того, що Райан поми­ляється? Знову вигадувати шляхи до «виходу»? Я втомився. Я страшенно втомився боротися за життя. 
Я втратив рахунок дням у боротьбі за звільнення і не став рахувати дні після своєї поразки. Я виявив, що можу не їсти три дні поспіль і при цьому не відчувати голоду чи занепаду сил. Я виявив, що не маю ніякої потреби користуватися туалетом чи душем. Єдине, що залишалося у мені від життя, – це сон. Я багато спав. Сновидінь не бачив. Але щоразу, засинаючи, я благав Бога дати мені другий шанс. Шанс побачити дім, обій­няти маму і Прімроуз. І тата. Несподівано для себе я відчув, що більше не маю ненависті й образи по відношенню до бать­ка. Я відчував ту саму любов, якою був сповнений у дитинстві. Я зрозумів, що страшенно скучив за татом. Мені хотілося сісти поруч із ним і сказати, що хочу більше часу проводити разом. Що мені боляче від того, що він віддалився. Так, він дарував мені дорогі подарунки. У мене були свої кредитні картки, які батько відкрив мені, не чекаючи моїх прохань, і які не закри­вав навіть попри мої вибрики. Мене ніколи не карали відсут­ніс­тю грошей. У мене було все, що б я забажав. Окрім звичай­них обій­мів. Я хотів би, щоб він просто запитав мене про мої  мрії. Щоб дозволив самому вибрати собі професію. Щоб хоча б раз прийшов на мою гру…
Щоразу перед тим як заснути, я уявляв собі десятки спосо­бів змінити своє життя. Я згадував усе нові й нові свої ганеб­ні вчинки і відчував сором за те, як узагалі їх допус­­тив. Чому я ні разу не спробував усе виправити? Бо мені немає діла ні до кого, окрім себе. Я був переконаний, що мої інтереси варті того, аби пожертвувати будь-ким. А тепер я засинав у ненавис­ті до себе, бо розумів, що моє каяття за­піз­­нилося. Якщо я помер, то про мене казати­муть: «Про мертвих говорять або щось хо­роше, або нічого». І мовчатимуть. 
Із Райаном ми бачилися щодня, але кожен існував окремо один від одного. Він часто йшов до річки. Я уникав лісу. Інколи ми разом сиділи на терасі або жарили сосиски над багаттям. Просто щоб згадати смак життя. Ми багато ділилися спогада­ми. Згадували школу, друзів, тренування… Наше спілкування з Райаном у школі почалося, коли ми обидва залишилися після тренувань, щоб відпрацювати паси, бо це пряма взаємодія кво­тербека та ресівера. Ресівер має знати силу та влучність кидка квотербека. Квотербек має знати, як передати пас, щоб ресівер його точно спіймав попри перешкоди захисту. Їх взаємодія має бути чіткішою за механізм швейцарських годинників. Коли я приніс м’яча з горища другого номеру, Райан зрадів, мов дити­на. Він, як і я, обожнював футбол до нестями. Того вечора це підня­ло нам настрій.
Інколи я читав. Шкода, коли книжки грають роль декору інтер’єру і не використовуються за призначенням. Як у нашій домашній бібліотеці. Там книжкові шафи майже до стелі. Ці­каво, ту­ди хоча б із метою пил витерти хоч хтось дотягнувся?
Бібліотека мого номера складалася переважно з класичної літератури. Але були й відносно сучасні видання. Наприклад, мені сподобалися романи Агати Крісті. Я навіть із цікавістю прочитав розмовник із німецької, знайдений мною на нижній поличці. Я ніколи не мав хисту до вивчення мов, але тоненька збірка фраз німецькою містила в собі дуже прості пояснення правил та ілюстрації, що зацікавили мене, наче дитину. 
Так минали дні, тижні… Якби я мав календар, то місяць-другий там точно було б закреслено хрестиками. Усе змінило­ся раптово. І причиною тому став Райан. Він розбудив мене вдень, коли я знову заснув на дивані, читаючи Вілкі Коллінза. Він попросив мене піти разом із ним до тих руїн. Сказав, що є важлива розмова, але спершу він хоче дещо перевірити. І для цього йому потрібен я. Я неохоче пішов за ним, наче він відво­лікав мене від купи справ. 
Прийшовши на берег до руїн, я помітив, що тут нічого не змінилося. Райан зупинився біля частини стіни, де раніше був вхід, і уважно її роздивився, наче вперше бачив. Потім повер­нувся до мене.
– Денієле, прислухайся, будь ласка. Ти що-небудь чуєш? 
– Ні, – відповів я після паузи. Я ще в минуле відвідування цього місця помітив його похмуру беззвучність. – А що я маю почути? Навіщо ми сюди прийшли? 
Райан ще трохи постояв біля руїн, а потім сів на камінь коло води.
– Скажи, будь ласка, чому ти не розповів мені про те, що лежить у коробках на горищах? 
Я аж розгубився від несподіваного питання. Не думав, що на­ша розмова почнеться з наболілої теми.
– Спочатку я не побачив у своїх знахідках нічого корисно­го для нас. Потім мені стало цікаво, чи не пов’язані між собою речі з усіх трьох горищ. Але третє горище виявилося порож­нім. Окрім тієї книжки, звісно. Це ти її знайшов. Я надавав їй важливого значення, бо думав, що вона пов’яже усе докупи. А потім ти став див­но себе поводити, і у мене виникла підозра, що ти щось прихо­вуєш від мене. До того ж я вигадав спосіб ви­братися звідси. Тому ме­ні було вже не важливо, що в тих ко­робках. Ти теж роздив­ляв­ся речі на горищах?
Райан довго дивився в небо. Він про щось думав, підбирав слова. Усередині мене затремтів маленький вогник роздрату­вання і передчуття чогось поганого. 
– У перший день своєї появі у твоїй школі я познайомився з Кевіном. Він учився класом менше за мене, але наші шафки були поруч. Він запропонував показати мені школу і познайо­мити з її соціумом. Це стандартна процедура для новачка за зміни навчального закладу. А я вже їх змінив стіль­ки, що мо­жу написати посібник по школах Сполучених Штатів. Кевін виявився справжнім знавцем закулісних інтриг. Він одразу мені пояснив, із ким треба завести дружбу, до яких дівчат не варто навіть наближатися. А потім я побачив тебе. Ти був у компанії Пітера, Шона, Мітча та ще кількох спортсме­нів. Ви сиділи на сходах у дворі та шумно себе поводили. Усі, крім тебе. Ти лише посміхався жартам хлопців, але сам не брав участі у роз­мові. Я спочатку прийняв тебе за «фаната». Ну, знаєш, із тієї категорії друзів, які вічно йдуть по п’ятах за крутими хлоп­ця­ми, погоджуються з ними в усьому, а самі не мають власної думки. Але Кевін помітив мій погляд і сказав, що ти саме той, кому за жодних обставин не слід переходити дорогу. Я відмах­­нувся, типу не боюся задирак, умію за себе постояти. Але він похитав головою і сказав мені фразу, яку я довго не міг зро­зуміти, доки не опинився разом із тобою тут. Він сказав: «Не варто недооцінювати того, хто мовчить. Це не значить, що йо­му немає чого сказати. Хитрість несе більшу загрозу, ніж сила». Пізніше ми з тобою стали спілкуватися, грати разом, і мені по­стійно здавалося, що ти тільки прикидаєшся дурним. Тепер я бачу, що Кевін мав рацію: ти розумніше, ніж показуєш це іншим. 
– До чого ти ведеш, Райане?
Райан жестом запросив мене сісти навпроти нього. 
– Я хочу розповісти тобі дещо, Денієле. А потім про дещо попросити. І дуже сподіваюся, що це допоможе нам обом.
– Говориш загадками.
– Ні, час загадок скінчився. Ти їх усі розгадав, окрім остан­ньої. Я все тобі поясню. Це обов’язково, інакше ми обидва зас­трягнемо тут назавжди. 
– А хіба цього вже не сталося?
Райан усміхнувся. Але його усмішка випромінювала гіркоту.
– Я народився і ріс у маленькому фермерському містечку Брайфілд у штаті Небраска. Мій батько був офіцером поліції. Для нашого містечка найбільш гучними злочинами були п’яні дебоші в місцевому пабі, розбірки фермерів із метою вияснен­ня «чия земля», і, звісно, сімейні скандали на підґрунті ревно­щів. Тож небезпечною цю роботу можна вважати з на­тяжкою. Моя мама, як я вже казав одного разу, працювала ме­дичною сестрою. Частенько татові «клієнти» потрапляли до мами на роботу. Вони познайомилися й одружи­лися в Брайфілді, але обидва були не місцеві. Їх обох привела сюди робота. Через два роки після одруження у них з’явився я. Батько мріяв про сина і був настільки щасливий, що не випус­кав мене з рук. Він навчав мене їздити на велосипеді. Він учив мене плавати. Щовечора перед сном він заходив до моєї кімна­ти, щоб пе­ревірити її на наявність монстрів. Це був жарт, який він вига­дав, оскільки я малим страшенно боявся темряви. Але після «патруля сновидінь» я засинав без жодних страхів. 
– Патруль сновидінь? – перепитав я з усмішкою.
– Тато так назвав. Я часто вередував перед сном і жалівся, що в моїй кімнаті ховається чудовисько. Він обіцяв щовечора проводити огляд кімнати на наявність монстрів. Я йому вірив. Я ним пишався. Він був моїм героєм…
– Це почуття мені знайоме, – сумно промовив я, згадуючи власне дитяче захоплення батьком. Герой став антагоністом. 
– Я пам’ятаю багато хорошого про батька. Але було і погане. Занадто багато поганого. Це погане перекреслило все хороше. 
Через п’ять років народився Тейт. Але щастя від появи дру­гого сина затьмарила поява людини з минулого, пробудивши забуту дитячу травму. 
Якось уранці мого батька викликав місцевий фермер. До нього вночі хтось вдерся до сінника, а вранці втік. Фермер був упевнений, що це місцеві підлітки усамітнились для роман­тичного побачення. Діло звичайне. Хуліганство. Можна було владнати по-сусідськи. Оглянувши тюки із сіном, тато знай­шов декілька червоних волокон. Певно, із сорочки бе­шкет­ни­ків. І, щоб продемонструвати серйозне ставлення до проблеми фермера та заспокоїти його, тато забрав ці волокна як доказ. Узагалі, треба сказати, що він ніколи не працював на півсили. Він розумів, що справа дрібна, але аби його не звинуватили у халатності та непрофесіоналізмі, він відправив докази на екс­пертизу. Та отримані результати його шокували.
 Червоними волокнами виявилися нитки з бинта, просочені кров’ю. Мама сказала, що до лікарні останніми днями ніхто не звертався із порізами чи відкритими ранами, що кровоточать. Батько опитав усі місцеві аптеки та крамниці, де можна було придбати бинт. В одному з магазинів на камеру потрапив чо­ловік із замотаною в рушник лівою кистю, який купував бинт та антесептики. Продавець упевнено заявив, що чоловік був не з місцевих і розрахувався готівкою. Крім того, він зазначив, що незнайомець приїхав до магазину на темно-синьому пі­ка­пі. То­ді тато перевірив мотель, що при в’їзді до міста. Там підозрю­ваний не зупинявся. Але камера відеоспостереження на пар­ковці зафіксувала тільки два темньо-сині пікапи, що в’їждали до міс­­­та протягом двох днів до моменту появи незнайомця у мага­зині. Перевіривши номера обох машин, батько дізнався, що один із пікапів належав чоловіку на ім’я Річард Купер, якого було оголошено в розшук у сусідньому окрузі через пі­дозру в нападі на жінку. Тато зв’язався із колегою, який вів цю справу, і той йому повідомив, що є підстави вважати Річарда Купера вигаданою особистістю. На думку поліцейського, під цим  фаль­шивим ім’ям переховувся злочинець Джеремі Фінлі, якого вже понад двадцять років розшукують за подвійне вбивство з особ­ливою жорстокістю.   
Коли моєму татові було шість років, до його будинку вночі увірвався злочинець. Мати наказала синові залізти у валізу, що стояла в шафі батьківської спальні, і не вилізати, доки вона за ним не прийде сама. Сказала: щоб він не почув – не виходити, не видавати ні звуку. А він чув. Чув крики, дзвін посуду, звуки боротьби. Чув кроки та скрип дверей. Потім усе стихло. І лед­­ве живий від страху маленький хлопчик заснув, так і не доче­­кавшись матері. Уранці приїхала поліція за викликом сусідки. Маргарет Грін бу­ла забита до смерті бейсбольною битою. А Роберт Грін заколо­тий кухонним ножем. Це було пограбуван­ня з убивством. Підозрювали двадцятирічного Джеремі Фінлі, рані­ше обвинуваченого в побитті своєї дівчини з особливою жорстокістю.  
Мого батька забрала до себе тітка Фейт. Маргарет Грін хо­ронили у закритій труні, тому що Джеремі зробив із неї від­бивну. І за це так і не був спійманий та покараний. Він зали­шив мого батька сиротою з глибокою раною у дитячій ду­ші. Тому мій батько став поліцейським. Він дав клятву відновити справедливість для своїх батьків. І дві червоні нитки від бин­ту говорили йому про те, що час для цього настав. 
Тато став одержимим Джеремі Фінлі. Він постійно опиту­вав усіх у Брайфілді, постійно їздив до центру, йшов слідами свого монстра. І не помітив, як сам перетворився на нього. Спочатку він постійно був у поганому настрої, часто гнівався та сварився. А потім знову став таким, як і раніше, – люблячим, дбайливим, рідним. Але хвилини щасливого життя постійно змінювалися хвилинами агресії. Він перетворився на оголе­ний нерв. І з кожним днем цей стан усе глибшав. Батько став жорстоким, різким. Його поглинула жага помсти. І щоб дати  вихід цій удушливій агресії, він виливав свою злість на нас. Вони постійно сварилися з мамою, він став підіймати на неї руку, а згодом і на дітей. У якийсь момент у нашому домі мене перестала лякати темрява. Я став боятися батька.
Ми жили в невеликому будиночку на краю кукурудзяного поля. Цей дім і поле належали одному фермеру. Але через свою віддаленість від житлових вулиць у нас не було сусідів, які б вступилися за нас. У нашої родини була репутація зраз­кової. Хоча чим більше ми піддавалися деспотії, тим більше це ставало очевидним. Але всі мовчки відводили погляд, тому що «діло звичайне», «у кожному домі є ремінь». Ніхто не на­важувався втрутитися. Цікаво, що б вони сказали, дізнавшись, що насправді сталося з крихіт­кою Ді?
Крихітка Ді – це моя сестра Діана. Вона народилася через півтора роки після Тейта. До того моменту батько вже зазнав змін. І поява Діани лише на мить принесла радість. Ді наче змовилася з Тейтом: у будинку ні на хвильку не стихав дитя­чий плач. Це дратувало батька. Обстановка в родині все більше розпалювалася, і здавалося, що ось-ось станеться пожежа. І це таки сталося.
Ді скоро мало виповнитися два рочки. Вона була неймовір­ною дитиною: білява, наче янгол, розумна і дуже смішлива. Її заразливий сміх викликав посмішки в усіх, хто був поруч. Але не в батька. Його він дратував. Як і сама дівчинка. Він більше любив власного пса, ніж доньку. Американський пітбуль на прізвисько Бик з’явився у нас за рік до того, що трапилося. Це був дорослий пес, якого батько привіз зі своєї чергової поїздки «по слідах». Попереднім хазяїном пса теж був коп. Чоловік помер від серцевого нападу, і щоб собаку не відпра­вили до притулку чи не приспали, тато забрав Бика собі. Та це було погане рі­шення, бо пес постійно гарчав на дітей, чим страшенно нас лякав. Прохання матері знайти собаці іншого хазяїна лише спричинило нову сварку.
Того дня мама була на чергуванні. Я сидів у своїй кімнаті і малював. Діана з Тейтом гралися на вулиці перед будинком. Тато сидів на веранді і чистив зброю. Не знаю, що так розвесе­лило Ді, але вона залилася таким дзвінким сміхом, що я мимо­волі потягнувся до вікна, щоб поглянути на неї. І раптом… Батько скомандував: «Фас!». Наступної миті Бик підскочив до сестри та впився їй у горло. Усього один схлип – і дитячий сміх стихнув. Я з жахом відсахнувся від вікна і кинувся надвір. 
Ніколи не забуду ту сцену. Маленька Ді лежить на землі. На її ляльковому обличчі ще сіяє усмішка. На шиї та грудях розпливається червона пляма. Над нею – Бик зі скривавленою пащею. У трьох ярдах праворуч стоїть білий як крейда Тейт із пляшкою мильних бульбашок у руках та повними страху оча­ми. І тато – сидить у кріслі-гойдалці на веранді, банка пива бі­ля лівої ноги, зброя у руці, задоволена посмішка на обличчі. Німа сцена. Наступної миті він звів курок та пристрелив Бика. Тейт здригнувся та намочив свої шорти. Мої коліна затремтіли. Батько мовчки встав і увійшов у дім. Він подзвонив до лікарні і сповістив про нещасний випадок. Одразу приїхали мама і поліція. Це був день шоку та сліз. Я сидів у дитячій із Тейтом і читав йому його улюблену книжку, тоді як внизу ходили люди, лунали крики, ридання, слова співчуття. 
Діану поховали на місцевому кладовищі наступного дня. Її труна здавалася іграшковою. Усе містечко було в шоці: оска­женілий пес загриз дитину! Усі співчували татові і мамі, із жа­лістю дивилися на нас і ховали обличчя у носові хустки. Для всіх трапилося нещастя. І лише для трьох трапилося вбивство. 
Через два місяці мама прийшла додому з роботи раніше і наказала швидко взяти свої улюблені іграшки та чекати на неї у вітальні, доки вона пакувала валізи. Я не був дурнем. Мені вже було вісім. І, дивлячись на дві валізи, що мама знесла вниз до вхідних дверей, я розумів – ми тікаємо. На жаль, ми дуже довго тікали. А батько дуже швидко нас знаходив. Знаходив нас у Баффало, у Ріно, у Стоктоні, в Елленсбурзі. Знаходив нас кожен раз протягом довгих п’яти років. В Елленсбурзі ми про­­були лише тиждень, коли він з’явився на нашому порозі. Не забуду ніколи в житті, як мати відкрила двері, а він їй: «Захід­ні­ше тільки Тихий океан. Ще раз утечеш – і я втоплю тебе в ньому». Але ми втекли ще раз, розуміючи, що він усе одно за нами прийде. І побиттям нічого не скінчиться. 
В Абердині в Айдахо ми прожили цілий рік, перш ніж він нас знайшов. Це була середа. Мама знаходилася на роботі, а я з Тейтом залишився вдома. Мені чотирнадцять, брату дев’ять. На ціле літо мама записала його на додаткові заняття. Через часті зміни шкіл його середній бал опустився до «задовільно». Я влаштував­ся до каси кінотеатру на вечірні зміни. Це було зручно для ма­ми: Тейт завжди знаходився під наглядом одного з нас. Та й для мене знайшовся плюс: я міг безкоштовно ходити на денні сеанси. Романтичніше, звісно, увечері, але вибирати не доводилося. Тож у середу я пішов на обідній сеанс разом з однокласницею, яка мені подобалася від самого початку нав­чання в Абердині. Я попросив Тейта не розповідати мамі, що залишив його самого вдома. За рік затишшя я вже забув, чому ми маємо бути завжди разом. 
Я повернувся після п’ятої години. Я дуже поспішав, бо ско­ро мала повернутися мама. Я влетів до будинку, наче пуля, і мені здалося, що я потрапив в іншу реальність. На кухні біля пли­ти стояв Тейт, весь перемазаний борошном. Та й на самій кухні панував повний безлад: гора брудного посуду, розбита пляшка рослинної олії, зламаний стілець без ніжки, усе біле від борош­на. Але центром цього хаосу був батько. Його гріз­на фігура стояла біля входу на кухню, тримаючи руку на ко­бурі. Можливо, саме це сколихнуло мої спогади про Діану. Я не усвідомлював, що роблю. Я навіть не чув, що кричав. Я пам’ятаю лише розпач і лють, із якими я кинув­­­ся на батька. Скільки ще він нас мучитиме? Чому не залишить нас у спокої? Коли, нарешті, зникне з нашого життя? Моя стрімка поява за­стала його зненацька. Він якраз розвертався до мене, коли мої руки з силою штовхнули його. Батько по інерції зробив кілька кроків назад і підсковзнувся. Він спро­бував схо­питися за стіл, але йога нога поїхала на слизькому і він вле­тів у кут стола пра­вою скронею. Лише пара секунд – і ми знову стоїмо з бра­том у шоці, а між нами мрець. 
Далі слідувало безліч поліцейських допитів, робота з пси­хологами… Мати стверджувала, що трапився нещасний ви­падок. Тейт вирішив до маминого повернення приготувати для неї пиріг. Оскільки вдома був один, то влаштував справжній безлад на кухні. Він стояв на стільці й тягнувся за борошном, коли той зламався, Тейт упав і все перевернув. У цей час до будинку під’їхав тато. Він почув шум та поспішив усередину. Але, залетівши до кухні, він підсковзнувся і впав, ударившись головою. Усе відбулося дуже швидко й несподівано, Тейт не на жарт перелякався. Я з’явився у будинку трохи пізніше описа­них подій. Певно, це була максимальна правда. Нова трагедія принесла нові проблеми із самопочуттям брата – він почав заї­ка­тися. Але саме так із нашого життя пішов головний монстр наших кошмарів. 
Після того як суд визнав те, що трапилося, нещасним ви­падком, ми прожили в Абердині ще місяць. У будинку було не­можливо знаходитися без здригання. У мене почалася гли­бо­ка депресія. Зрештою, мама знову зібрала ті самі валізи, і ми переїхали у Північну Дакоту, де прожили у Джеймстауні рік. Для боротьби з моєю депресією мамі порадили віддати мене у спортивну секцію. Так у моєму житті з’явився футбол. Зго­дом мамі запропонували місце у лікарні Норфолка. Ми пере­їхали востаннє, щоб жити тим життям, яким давно мрія­ли, – без страху, без ненависті та переховувань. Але з велетенським вантажем болісних спогадів про минуле.