Диск 12

– Що ж, Денієле, нарешті ми з Вами зустрілися. Як Ваші справи?
– Дякую, докторе. Завдяки цій тижневій перерві справи йдуть чудово. Мені довелося злітати до Лондону по роботі на декілька днів. Зміна обстановки спрацювала освіжаюче. Як для настрою, так і для робочого натхнення.
– Це помітно. Ви посміхаєтеся. І виглядаєте досить бадьоро. Чи означає це, що кошмари перестали Вас переслідувати?
– На цей тиждень – так. Можливо, їм теж знадобилася від­пустка, – щиро розсміявся Денієл Картрайт без сарказму чи іронії. 
– Тож це хороша новина. Треба сказати, що мене Ви прак­тич­но залишили без сну, закінчивши наш останній сеанс на інтригуючому місці. 
– Це зовсім не головна інтрига, запевняю Вас. Але ми на­решті дісталися до суті моїх жахливих сновидінь. Я маю на­мір сьогодні нарешті відповісти на Ваше перше питання: що являють собою мої кошмари?
– Перед цією зустріччю я прослухав запис попереднього сеансу. Як я зрозумів, Ви були впевнені, що Ваші «провали», як Ви їх назвали, були переміщенням з однієї реальності в іншу. Припущення Райана прозвучало не менш фантастично. Але Ви самі сказали: Ви не провалювалися в іншу реальність, а приходили до тями на місці падіння. Я теж хочу зробити одне припущення, якщо дозволите. Думаю, що все склалося більш тривіально. Ваш дельтаплан віднесло до лісу. Можливо, його пошкодило негодою. Дерева частково уповільнили падіння, що не дало вам розбитися на смерть. Але, я гадаю, Ви отримали серйозну черепно-мозкову травму та втратили свідомість. Є випадки, коли люди в такому стані бачили різні речі. Можливо, що Ваш мозок теж, скажімо, «змалював» певне місце, де Ви в безпеці і повністю неушкоджені. Питання в тому, як там опи­нився Райан? Припускаю, що він теж плід Вашої уяви.
Настала коротка пауза.
– Уже тепліше, містере Таллер, – відповів Денієл. – Поче­кайте ще трішки, я дам Вам відповіді. 

***

Моя бабуся часто повторює, що найстрашніше – утратити здоровий глузд на схилі віку. Я впевнений, що їй це не загрожує, адже таку хитру стару ще треба пошукати! Але кожного разу, коли я чую від неї подібну заяву, то мене так і припікає запи­тати: для кого «найстрашніше»? Для родини, якій доведеться бачити рідну людину не при розумі, чи для божевільного, який навіть не зрозуміє, що з ним таке коїться? Після заяви Райана я знайшов відповідь на це питання. Я перелякався. Райан з’їхав із глузду! Як можна заявити, що ти вмер?
– Мені здається, що ти збожеволів, – тихим, але впевненим голосом констатував я. 
– Денієле, я не буду тебе запевняти. Тут немає нічого, у чо­му я був би впевнений на сто відсотків. Просто я знаю, що є речі, які інакше, ніж смертю, не пояснити. Я не піду з тобою шукати рештки дельтапланів. Я не розумію, що робити з ними. Я залишуся тут і закінчу почате. Мені є над чим подумати. Але прошу тебе не здаватися і продовжувати боротися за власне життя.
– А ти? Хіба тобі не хочеться повернутися додому?
Райан промовчав. У його очах промайнув спалах болю, він важко зітхнув і підійшов до вікна. 
– Якби ти тільки знав, Дене, як багато я хотів би змінити! Але деякі речі змінити неможливо. Якщо я не помилився на ра­хунок того, що ми назвали теорією прискорення простору, то ти швидко знайдеш свій вихід. А якщо я вирішу піти слідом за тобою, то знайду тебе так само швидко, як і ти знайшов мене вчора біля річки. 
Я мовчки обдумував слова Райана. Що з ним трапилося за одну ніч? Ще вчора він був рішуче налаштований забратися звідси. Він робив здогадки, перевіряв їх, був оптимістично на­лаштований. А зараз… Я подивився на книгу, яку він досі три­мав у руках. Схоже, я даремно нею знехтував. Вона одно­значно була частиною цієї головоломки. Якщо не її ключем. 
– Райане, про що книга?
Мій друг подивися на половину книжки у своїх руках, а по­тім перевів погляд на мене. Мене вразив секундний спалах роз­пачу в його очах. Сумнівів не лишилося: ця книга має особливе зна­чення серед усього, що зберігалося на трьох горищах. Але чи розумів це Райан? Я не розповідав йому докладно про свої зна­хідки, про збіги та власні роздуми з приводу цього. Чи він ба­чив цей зв’язок?
– Вона про одну родину. Нещасливу родину, – відповів друг на всі мої питання. 
У мене було два варіанти: залишитися з Райаном і самостій­но прочитати книжку, щоб зв’язати всі ниточки до купи, або піти в ліс на пошуки виходу. Я наче стояв на роздоріжжі. 
– Я буду за собою залишати стрічки з простирадла, щоб ти міг не покладатися на всілякі теорії, а знайти мене по моїх слі­дах. Щоб там не було у цій книзі, Райане, ми не вмерли. Ми живі, доки боремося за своє життя. 
Я взяв залишки від понівеченого нами простирадла і на­правився до лісу. Я відчайдушно хотів вірити в те, що вигадана Райаном теорія працює. Ми перевірили її лише раз, і це стра­шенна недбалість для таких «учених», як ми. Але чи мав я можливість нехтувати будь-яким шансом на спасіння?
Я йшов лісом, періодично зупиняючись, щоб зав’язати смуж­ку тканини на видному місці. Я щосили намагався зосередити­ся на тому місці, де отямився понад тиждень тому. Я викликав у пам’яті картинки, які бачив, коли сьогодні стався той провал у свідомості. Але мої думки постійно поверталися до Райана.  
Як називалася та книга? «Про що шкодую найбільше», зда­ється. Назва не для роману зі щасливим фіналом. На книжці жодних розпізнавальних знаків. Але є фото гауди, чи як там… Гаури! Тих квітів, що на фото та в сухому букеті в одній із ко­робок. Упевнений, що це не збіг. Я вже раніше припускав, що всі мої знахідки – це історія однієї родини. Про що історія?
Була сім’я. У ній жили маленькі діти. На фото із Золотими Воротами був хлопчик, а на веранді біля кукурудзяного поля сиділа дівчинка. Отже, дітей було двоє. Вочевидь, заплямова­ні кров’ю сукня та босоніжки належали малій. Мабуть, стався не­щасний випадок. Дівчинка померла. Що саме сталося? Під­казок немає. Певно, що потім родина переїздить: книжки, валізи, дитячі малюн­ки… Вони жили чи були проїздом в Айдахо, у Північній Дакоті та у Вірджинії. Звідки і куди, у якому поряд­­ку переїж­дж­али, не зрозуміло. Як і те, що було причиною ко­­чу­вання. Хлопчик цікавився футболом. Нічого дивного, адже більшість хлопців ці­кавляться спортивними іграми. Інтерес ви­кликає візитна карт­ка логопеда з Північної Дакоти. Може, це голова родини? Або людина, що вплинула на долю родини. 
Був ще чек із Ганнісона. Вони могли жити там або ж при­їздили туди туристами. Чим таким важливе це містечко? Що там сталося? Скільки білих плям у цій історії! Але можна по­тішити себе тим, що всі знахідки складаються в один ланцю­жок. Залишається книга як ключовий елемент. Райан тільки підтвердив це, сказавши, що вона оповідає про нещасливу роди­ну. Що як припустити, що абсолютно кожна моя знахідка, включно зі зламаним стілецем, – це підказки? Як це пов’язано з нами і будинком на галявині?
Я пригадав погляд Райана. Ця книга щось сколихнула у йо­го пам’яті. Що як історія цієї родини схожа на історію з життя Райана? Що я взагалі знав про Райана Гріна?
Зненацька за моєю спиною зашелестів кущ. Я аж підскочив від несподіванки. Обернувшись, я нікого не побачив. Пташка? Ні, я жодного разу тут не бачив пташок. Може, я зачепив гілку, що стирчала з куща? Та вона футів десять від мене…
– Райане, це ти? – голосно гукнув я, сподіваючись, що друг змінив рішення і пішов слідом. Ніхто не відгукнувся.
– Агов! – позвав я ще раз і одразу засоромився того, що по­воджу себе перебільшено насторожено.
Я продовжив йти, ще раз змалювавши у своїй уяві місце з уламками дельтаплану. Як довго я вже йду? На сутінки не схо­же, але і сонце більше не світить яскраво. Треба пришвидши­ти рух. Коли востаннє я залишав мітку? Я зупинився пов’язати чер­­гову білу стрічку навколо стовбура дерева. Так що там на раху­нок Райана?
Райан Грін перевівся до моєї школи три роки тому. Я знав, що його мати працює медичною сестрою, а молодший брат на­в­чається у школі, що знаходиться в їхньому районі. Родина не­повна. Але судячи з історій, що розповідав Райан, батько був копом. Зі слів друга, батьки розлучилися через ро­боти, які не давали їм бути нормальною родиною. Я не знаю, що трапи­лося між самим Райаном та його батьком, але схоже, що їхні відносини зіпсувалися вкрай. І це болісна для нього тема.
У цьому ми з ним схожі. Мої власні стосунки з батьком ста­ли настільки поганими, що врешті-решт привели мене сюди. Моє бажання вибісити тата завершилося катастрофою, де по­страждав не лише я, а й абсолютно невинна людина. Мабуть, саме тому я так гостро сприймаю відмову Райана шукати по­рятунку. Я відчуваю провину. І думаю, що, повернувши його додому, зможу спокутувати свою провину перед ним. Але що буде, коли я знайду місце, звідки все почалося? Що робити далі? І питання ще тяжче: що я робитиму, якщо мені вдасться повернутися додому? Виходить, що я залишу Райана одного у цій «клітці»? Чи ризикну я повернутися сюди? І чи можливо це взагалі?
Позаду мене хруснула гілка. Я різко озирнувся. Нікого.
– Хто тут? – крикнув я. Усередині мене прокинулася паніка. Звірі? Раніше ми не зустрічали тут жодної живої душі. Але ні­кого не зустріти не означає, що нікого немає. Я впевнений, що гілка хруснула точно не під моїми ногами. А отже, тут хтось є. І дай Боже, щоб це була білка! 
Та це була не білка. У двадцяти ярдах від мене я побачив, як затремтіла тінь на землі. Вона відокремилася від тіні від куща і завмерла у п’яти футах від нього. Усередині мене задзвеніла тривога, немов пожежна сирена. Тіні відкидають лише тверді об’єкти. Але у цієї тіні не було хазяїна. Я інстинктивно зробив кілька кроків назад, і тінь стала подовжуватися у мій бік. Але через футів десять вона почала рости вгору, піднімаючись із землі. Вона була схожа на кіптяву від багаття. Чорна димка тремтіла і клубилася на місці, шукаючи свою форму. Я не міг поворухнутися, тривога змінилася жахом, поки я дивився на те, як чорнота набуває обрисів людини. У десяти ярдах від мене стояла… чорна Тінь. Або ж… «Одному в густий ліс не варто іти, злі духи чекають на тебе в пітьмі».
У Тіні не було обличчя, але інші частини тіла легко вгаду­валися. Вона не висіла у повітрі, як джин чи привид, а твер­до стояла на землі. На ногах. Я почав задкувати назад. І Тінь зробила крок до мене. Вона рухалася так само природ­ньо, як людина. Наче вона і була людиною. 
Я зрозумів лише одне: я не хочу знайомитися ближче. Кож­на клітина мого тіла голосила: «Біжи!». І я побіг. Я знав лише одне безпечне місце – будинок на галявині. Я нічого так силь­но не бажав, як найшвидше побачити знайомий сірий сайдинг та сині двері, і подумки похвалив себе за те, що не лінувався залишати по дорозі за собою орієнтири. Хто б міг подумати, що вони зна­добляться саме мені, а не Райану. Я не міг бігти назустріч Тіні, тому спочатку метнувся вліво, а потім спробу­вав не випустити з виду білі стрічки на деревах. Тінь бігла за мною на відстані, наче не дуже намагалася мене наздогнати. У голові виникла дум­ка зупинитися і перевірити: мій переслі­дувач зупиниться на від­стані чи наздожене мене? Однак мене при­вела до тями гіл­ка, бо­лісно хльоснувши по обличчю. Тінь не скорочувала між нами дистанцію, але й не відставала. Я ні­чого не знав про цю істоту. Що воно таке? А що як воно піде слідом за мною у дім, чим мені захищатися?
Коли я побачив у просвіті між деревами знайому фасадну обшивку, то з полегшенням усвідомив дві речі: ще трохи, і я в безпеці, та «теорія прискорення простору» працює! Я другий раз за день влетів до першого номеру, наче ошпарений. Та на відміну від попереднього разу Райана в номері не було. Я кіль­ка разів гукнув його, а потім підійшов до вікна і подивився у бік лісу. Тіні ніде не було видно. Вона не пішла слідом за мною. Тому, що її територія – ліс.
Я з полегшенням видихнув, але одразу ж напружився. А де ж Райан? Я зазирнув на горище, до ванної кімнати, пройшовся по інших номерах. Та його ніде не було. Я почав хвилюватися. А що як він пішов слідом за мною? Першим поривом було знову побігти до лісу, але тепер це небезпечно. Я не знайшов ніяких записок у жодному номері, отже, Райан не очікував мого повернення. А що як тут щось трапилося, поки мене не було? Я був збентежений, бо знову втратив контроль над ситуацією.
Я повернувся до нашого номера, але не став заходити все­редину, а сів у плетене крісло на терасі. Уже день близить­ся до ночі. Що ж мені робити? Шукати Райана? Він міг потра­пити у біду… Але я також маю дістатися до дельтапланів. Через ви­брики Райана я забагато думав про причини такої поведінки, а мав би зосередитися на місці падіння. Тоді б я витратив на­багато менше часу. Завтра від самого ранку я спробую ще раз. І цього разу відкину всі зайві думки. У мене все вийде!
У лісі пролунав тріск гілок, і я стривожено скочив на ноги. Але на галявину вийшов Райан. Він повільно йшов, задумливо дивлячись собі під ноги. Не було схоже, що він наляканий чи боїться чогось. Я кинувся йому назустріч.
– Райане, де ти був? Із тобою все гаразд?
Мій вигук його налякав, він аж смикнув плечима від не­­­сподіванки і завмер. 
– Ден? У тебе не вийшло чи ти передумав? Не очікував тебе побачити. Хоча… Десь у глибині душі я не вірив в успіх твоєї ідеї. Вона не дуже продумана, якщо чесно. Вибач.
– Я був змушений повернутися. Але де був ти?
– Біля річки. Там спокійно і… легко, – знизав плечима друг.
Я дивився на нього, але бачив лише те, що його повністю захопили власні думки та почуття. Навіщо він ходив до річки, якщо сам запевняв мене у тому, що краще залишитися у бу­динку, бо тут безпечніше за все?
– Райане, ти бачив у лісі чорну Тінь?
– Що бачив? – здивовано перепитав він.
– Я був у лісі, коли мене почала переслідувати Тінь. Він чи вона… Це створіння виглядає за формою як людина. Але немає ані обличчя, ані одягу. Просто чорна кіптява. Вона йшла слі­дом за мною. Я злякався, якщо чесно. Вирішив бігти на­зад. Ти бачив щось подібне у лісі?
Райан похитав головою на знак заперечення. Мабуть, він засумнівався у моїй адекватності.  
– Що ж, можливо, завтра, коли підемо разом, нам не дове­деться кивати п’ятами від нав’язливого незнайомця.
– Я не піду. Я не закінчив, – тихо заперечив друг і пішов до будинку. 
– Авжеж! Найцікавіша у світі книга! До речі, де вона? – зі злобою у голосі запитав я.
– Я… – невпевнено протягнув Райан. – Я залишив її на бе­резі річки. Забув. Я задумався і просто забув забрати із со­бою. Завтра заберу. 
Забув, авжеж! Райан мені збрехав. Або ж він про щось за­мовчує. Але я не став допитуватися. Ми опинилися у ситуації, коли я більше не міг довіряти Райанові. Щось тут було не те, а Райан не міг удало це приховувати. Із ним щось відбувалося, але він мовчав, наче кожен відтепер сам за себе. І мені це стра­шенно не подобалося. І що ще гірше: з’явилося відчут­­тя, що мій час спливає.
На світанку, як я планував, прокинутися не вийшло. Бу­дильників немає, годинники стоять. Я довго вертівся у ліжку, не припиняючи думати про все, чим був насичений попередній день. Коли я прокинувся, Райана не було в будинку. На столі лежала записка, у якій він попередив, що пішов до річки. Я не розізлився. І не здивувався. Мені стало прикро, що в над­важливий момент, коли ми маємо бути згуртовані, мій друг вирішив поводити себе, як бовдур. Я не розумів його планів. Моя ціль досить зрозуміла – вибратися звідси будь-яким спо­собом. Яка ціль у Райана? Постаріти тут? А можливо таке у цьому місці? Як на мене, варіант дій був лише один.
Я не став витрачати час на сніданок. Я пішов шукати в су­­сідньому номері тканину яскравіше, щоб робити мітки іншим кольором. Цього разу я концентруватимуся лише на дельта­плані. І якщо все вийде, то дорога до нашого «виходу» буде максимально короткою. А це означає, що коли Райан визріє для власного спасіння, то йому знадобиться просто йти за пра­вильними мітками. Саме це я написав у відповідній за­­пис­ці Райану, поклав її на його ліжко і вирушив у дорогу. Можли­во, коли він вирішить покинути це місце, дивні тіні його не пе­­ре­слідуватимуть.
Спочатку я йшов, озираючись навколо та лякаючись кож­но­го шурхоту. Мені здавалося, що як тільки моя нога пересту­пила межу лісу, то Тінь кинулася на полювання на мене. Але чим далі я рухався, тим більше ставав упевненим у власних си­лах. Не можна і далі тягнути з поверненням. Як довго ми жи­вемо в будинку для туристів? Десь днів десять. А скільки нас не­має насправді? Хоча, мабуть, неправильно вважати, що тут зупи­нився час. Тут зупинилися годинники. А дні змінюють но­чі, тож час іде, хоча він майже ні на що не впливає. 
Я уявляв, що ось-ось вийду до місця, де серед гілля над землею звисають уривки жовтого дельтаплана. Я не рахував ні кроків, ні годин, що пройшов у пошуках. Лише інколи нагаду­вав собі про необхідність зав’язати блакитну стрічку на видно­му місці. Поки не трапилося те, чого я і боявся. Зав’язуючи чер­гову мітку на рівні очей, я побачив зліва від себе Тінь. Вона стояла в ярдах десяти від мене. Я завмер. Бігти додому? Але я ще не знайшов свою ціль. Що Тіні треба від мене? Вона не наближалася до мене, а просто слідкувала за мною. 
– Хто ти? Що тобі треба від мене? – крикнув я їй.
Звісно, вона мені не відповіла. Я повільно, не зводячи з неї очей, подався в ту сторону, куди направлявся до цього. Тінь не зрушила з місця, але повернула голову, слідкуючи за мною. Я зробив кроків двадцять, перш ніж перед самим моїм носом по­чав клубитися чорний дим. Від несподіванки я позадкував, пе­ре­чепився і впав на землю, спостерігаючи, як переді мною ви­ростає друга Тінь.
Я немов заціпенів, поки Тінь повністю не набула своєї фор­­ми. Зблизька я побачив, що це дещо лише схоже на людину, але все ще складається з вугільно-чорних клубів диму, що зви­вається, окреслюючи об’єми людської фігури. Причо­му дуже умовно, бо вона не мала ні вух, ні носа, ні статевих оз­­нак. Але судячи з широких плечей і вузьких стегон, Тінь копію­­вала чо­ловічу статуру. 
Сформувавшись, друга Тінь нахилила голову, «роздивляю­чись» мене, а потім зробила два кроки вперед і зупинилася бі­ля моїх ніг. Від неї (чи тепер правильніше сказати «нього»?) не віяло ані запахом, ані холодом чи теплом. Я закляк, із жахом очікуючи, що зі мною зробить ця сутність. Тінь нахилилася до мене і наблизила своє обличчя до мого, наче хотіла зазирну­ти мені у вічі. Між нами було не більше восьми дюймів. Моє сер­­­це закалатало, як пташка у сілку. І в ту саму мить я відчув ша­­ле­ну лють. Але не мою. Цей гнів йшов від Тіні. Раптово в мо­їй го­лові спалахнув полиск, наче я вдарився головою об лід, викли­кавши спогад про… Тайлера Леві. Я побачив його пала­юче люттю обличчя і чітко почув ті самі слова: «Горіти тобі у пеклі!». Мабуть, це спрацювало, як пожежна сирена: я під­ско­чив на ноги і кинувся навтьоки щосили. Обидві Тіні ру­шили за мною слідом. Перша бігла збоку поодаль, наче лише допо­магала другій Тіні мене загнати.
Я мчав лісом, не звертаючи уваги на гілки, що хльостали мене по обличчю. Я не знав, що трапиться, якщо Тінь наздо­же­не мене, але чітко засвоїв одне: вони несуть мені зло.  
Досягнувши галявини, я додав швидкості, і лише опинив­шись на терасі, впав біля дверей, відчуваючи, як горять легені від нестачі кисню. Я припав спиною до стіни і, важко дихаю­чи, відшукав очима своїх переслідувачів. Тіні стояли в декількох ярдах від краю галявини і виглядали спокійними та зовсім не стомленими. Вони не люди, тож чому я очікую, що вони здатні втомлюватися? Ким би ці істоти не були, вони здатні легко ме­не наздогнати. Але це все схоже на те, що вони не доганяють, а заганяють. Наче тварику, що втекла з клітки. Чи намагається втекти. Виходить, ціль тіней – не дати мені вибратися звідси.
– Райане!!! – покликав я друга, наскільки вистачило в моїх легенях кисню після такого кросу. Я хотів, щоб він побачив Тінь. Але, звісно, Райана не було на місці.
– Хто ви такі?! – закричав я до тіней. Безглуздо очікувати від них відповіді. Але я не розумів, що вони таке, чому вони з’явилися і навіщо мене переслідують.
Обидві тіні розвернулися і направилися вглиб лісу. А я за­лишився сидіти на терасі, намагаючись повернути собі нор­мальні дихання та серцебиття. Але останнє давалося нелегко. Якщо тіні дійсно лише загоничі, то це ще одна проблема на мо­єму шляху до «виходу». З іншого боку, поява тіней може свідчити про те, що я правильно розв’язав задачу, вирі­шивши шукати «вихід» на місці нашого падіння. Окрім того, якщо їх кількість зростає, то це може говорити про те, що я все ближче до «залікової зони». Усе як у футболі: ти отримав м’яча, і доки твої лайнмени стримують суперника, у тебе є кілька секунд, аби набрати якомога більше ярдів, та щойно ти починаєш бігти, як суперник розгадує твою схему гри, і ось за тобою вже біжить ледве не вся команда захисту. У мене є лише два варіанта на вибір: або я маю обдурити тіні, щоб вирватися вперед, або бігти попри переслідування і занести тачдаун.  
Райан повернувся майже на заході сонця. Я зустрів його, усе ще сидячи на дощатій підлозі тераси. Побачивши мене, Райан зупинився лише на мить, а потім підійшов до мене і сів у крісло, що стояло поруч.
– Чому ти сидиш тут?
– Розмірковую.
– Ти ходив сьогодні шукати дельтаплани?
Я мовчки кивнув головою. Райан не став продовжувати роз­п­итувати мене, адже моя присутність яскравіше за слова гово­рила про результати сьогоднішньої спроби. Ми деякий час си­діли в повній тиші. Райан уже збирався вставати, коли я задав своє питання:
– Про що книга, Райане?
Друг знову впав у крісло. Я повернув до нього голову і уваж­но поглянув йому в очі. Моє питання застало його зненацька. Він розхвилювався, хоча спробував це приховати.
– Я вже казав тобі. Про родину, яка була нещасливою.
– А я думаю, що та книга про твою родину, – холодно про­мовив я, слідкуючи за реакцією друга.  
Райан підскочив на ноги. На його обличчі читалося зане­по­коєння. Якщо книга ніяким чином не стосувалася його, то чому так хвилюватися? Отже, я попав у ціль. 
– Ти помиляєшся, Денієле. Я не маю ніякого відношення до тієї книжки. Там розповідається історія про людей, які були сім’єю лише формально.
– Цікаво, – задумливо протягнув я. – Даси почитати?
Райан підійшов до огородження тераси й оперся на дерев’я­ну стійку, повернувшись до мене обличчям.
– Книги немає. Я її спалив. 
Спершу я хотів вибухнути гнівною тирадою. Але мені вда­лося приборкати свої емоції. Він бреше. Райан збрехав ме­ні вчора і робить це зараз. А це означає, що я маю рацію. У кни­зі є те, що стосується самого Райана, і він відчайдушно хоче це приховати.
– Виходить, що ти її нарешті повністю прочитав. А отже, можеш мені все переказати. 
– Денієле, у мене складається враження, що ти намагаєшся в чомусь мене звинуватити. 
– А в мене складається враження, що ти намагаєшся при­ховати від мене щось дуже важливе.
– Помилкове враження. 
– Добре. Таким чином, у тебе більше немає тут невід­клад­­­них справ, і ми можемо завтра разом піти на пошуки місця нашого падін­­­ня. Це не займе багато часу. Я вже практично всю роботу виконав. 
– Дене, я… – Райан важко зітхнув і підняв очі до неба. – Я не піду з тобою, бо абсолютно не вірю у твою ідею. Я вважаю, що немає ніякого сенсу тинятися лісом у пошуках зламаної іграшки. Про­­­­бач, але я втомився слідувати твоїм безглуздим витів­­кам. Останній раз це привело нас сюди. 
Із цими словами він направився до дверей, але я встиг за­дати йому два важливих питання, уважно слідкуючи за його реакцією.
– Ти не з Вірджинії, чи не так? Ви переїхали туди три роки тому. З якого штату?
– Я казав тобі вже. Із Північної Дакоти, – розгублено від­повів друг.
– А в Північну Дакоту переїхали з Айдахо?
Райан гнівно блиснув очима, зрозумівши, що я запитав це не просто так. Я переможно посміхнувся, не зводячи з нього по­гляду. Так, друже, я не такий дурний, яким мене усі вважають. І теж можу бути впертим.
Я знову поглянув на ліс. Що варто було зробити в нашій ситуації? Нам треба було відверто поговорити. Райан мав роз­повісти мені все про своє життя і, головне, про що написа­но у книзі. Але кожним із нас керували власні здогадки та пере­конання. Між нами наче чорний кіт пробіг. Я втра­тив довіру до Райана і був злий на нього через те, що у вирі­шальний момент він встромив мені палки в колеса.  
Але наша сварка з другом ще більше розпалила в мені ба­жання дістатися того місця, де, на мою думку, знаходився «ви­хід». Я щодня йшов до лісу. І щодня тіні заганяли мене назад. Щоразу їх ставало все більше і більше. Вони з’являлися як по­передження, мовчки стоячи на відстані від мене. Однак варто було мені вперто йти вперед, як вони починали діяти. Вони наближалися до мене занадто близько, і здавалося, що ось-ось схоплять мене. Але замість дотиків тіні атакували мене гнівом, страхом, панікою, істерикою, відразою – усіма почуттями, що здатні були змусити мене відступити. Тому що це було настіль­­ки сильно й яскраво, що моя голова гуділа, наче церковні дзво­ни, а серце починало так шалено битися, що я боявся померти від йо­­го розриву. Кожен раз те, що я відчував, викликало в ме­не спо­­гади про тих людей, кому я приносив саме ці почуття: бі­долаш­­ний Чарлі, хитра Ейпріл, слизький Ендрю… Інколи мені зда­ва­ло­ся, що я більше не винесу цього, втім, бажання повернутися додому було сильнішим, і ніяка Тінь не здатна була цього змі­­ни­ти. Я так думав.
То була моя п’ятнадцята спроба. Я від самого початку йшов із повним розумінням, що без подолання тіней мені до «вихо­ду» не дістатися. Інакше вони завжди заганятимуть мене назад. Я боявся, що нова зустріч із ними принесе мені щось ще більш нестерпне. Але, вочевидь, це була ціна за «вихід». Коли я по­мітив першу Тінь, то не став чекати на загальні збори, а од­ра­зу побіг. Але не назад, а вперед. Я уявляв, що через десяток яр­дів на мене чекає жовтий уривок від дельтаплану. Я залізу на де­ре­во і торкнуся його. Або огляну, що є навколо. Я маю по­бачити, у якому напрямку знаходиться готель. Тінь побігла за мною. До неї приєдналась ще одна. А потім друга, третя, і ще, і ще… Мої загоничі хижо гналися за мною, відчуваючи, що я на­­лаш­­то­­ва­­ний урвати собі свободу. Одна за одною вони ви­никали то тут, то там і швидко оточили мене. Що буде, якщо я пробіжу крізь одну з тіней? Вони ж лише дим…
– Не раджу цього робити, – пролунав голос за моєю спиною.
Я злякано обернувся. Тіні стояли кругом, готові накинутися на мене всі разом. Але хто говорив щойно? Чи мені здалося?
– Не здалося, Дене, – знов прозвучав чоловічий голос. Гли­бокий і тихий.
– Хто ти? Ти… Тінь? – я став відчайдушно вдивлятися в темні обличчя своїх загоничів. Вони не мали рис обличчя, аби розгледіти на них ворушіння губ. 
– Тобі не набридло? Ти ж достатньо розумний, аби усвідо­мити всю марність своїх жалюгідних спроб. 
– Хто до мене говорить? – майже прошепотів я.
– Ти ніколи не зможеш втекти. Так навіщо ці спільні про­­­­­гулянки лісом?
Я продовжував вертіти головою по сторонах, шукаючи то­го, хто заговорив зі мною. Нахабність та зверхність, що звучали в голосі співбесідника, здавалися знайомими. 
– Уже тепліше, Денієле, – глузливо промовив голос.
– Ти… ти читаєш мої думки… Де ти? Я хочу бачити, із ким говорю! – вигукнув я і зненацька усвідомив, що це якийсь но­­вий рівень взаємодії між нами. Я змінив правила «гри», відмовившись боятися тіней, і тіням теж довелося змінювати звичну пове­дінку.
– Пф! – фиркнув знайомий голос. Його забавляла моя без­порадність. Я відчував себе жалюгідним та слабким.
– Я хочу забратися звідси. Але тіні не пускають мне. При­пиніть це, і я піду.
Співбесідник голосно розсміявся. Його сміх звучав так знайомо, що в мене пробіг мороз по шкірі. Я знаю його!
– Знаєш? Дивлячись на твою розгублену фізіономію та без­глузду біганину по лісу, я починаю у цьому сумніватися. Ну да­вай тоді перевіримо, чи знаєш ти насправді. 
У наступну мить тіні почали рухатися. Вони заклубилися і стали танути на очах. Але замість того, щоб розтанути та щезнути, чорні клуби диму стелилися понад землею до однієї Тіні, що стояла далі від усіх. Вона їх притягувала, наче магніт, всотуючи в себе з кожним кроком, поки наближалася до мене. Але ця Тінь не росла і не клубилася, вона змінювалася інакше. Вона ставала все чіткішою, більш сформованою. На її обличчі з’явилися губи, ніс, очниці… На тілі стали помітно виділятися складки одягу. Чим ближче Тінь підходила до мене, тим більше чорний дим починав розсіюватися, світлішати, набувати фарб. Ось чітко простежуються сині джинси, світла футболка… За­смагла шкіра, чітка лінія щелепи, коротке темно-каштанове волосся… Між мною і Тінню залишався лише ярд, коли я з жа­хом поглянув у гордовиті та лукаві зелені очі. Такі самі, як і в мене. Бо переді мною стояв я сам – Денієл Картрайт. Тінь більше не була схожа на дим. Вона була наче з плоті та крові. Різниця між нами була лише в одному: я дивився на нього з жахом, а він на мене з глузливою посмішкою. 
– Ну що, усе ще впевнений, що знаєш мене?
– Ти ілюзія! – прошепотів я. – Ти – Тінь, яка набула мого вигляду. 
– Ну і фантазія, Дене! – закотив очі мій двійник і склав руки на грудях. Його жести і міміка були схожі на мої звичайні. Я наче дивився у дзеркало. 
– Я справжній, а ти – ні, – повторив я, намагаючись більше запевнити себе, ніж його. 
– Дивись не знепритомній! Тремтиш, наче цуцик. 
– Ти не справжній!
– Хіба? А коли ти в дзеркало дивишся, то не сумніваєшся в тому, що бачиш себе. Чи не так, Алісо?[28]
– Але ж ти не відображення. Що ти таке взагалі?
– Це я справжній, а не ти, – відповів Тінь. – Я і є твоє реальне обличчя. Ти боїшся собі зізнатися, що насправді ти – нахабний, зухвалий, егоїстичний, пихатий і брехливий. Ти прикидаєшся ягням, що заблукав, коли на ділі ти є вовком в овечій шкурі. 
Мій двійник вишкірився та загарчав, як справжній вовк. Не­сподівано для себе я усвідомив, що стукаю зубами від нервової напруги. Треба взяти себе в руки, треба заспокоїтися. Але Тінь раптово закинув голову назад і завив голосно і протяжно. 
– Ау-у-у-у-у-у… Ах-ха-ха-ха, – виття змінилося неса­мови­тим хохотом. Я дивився на самого себе, і мені стало мото­рошно від одного лише погляду в ці дикі та божевільні очі. Невже це я? Усередині мене все стиснулося від паніки та страху. Щось знайоме заворушилося в моїй пам’яті. 
– Дежавю не трапилося? – із мерзенною посмішкою та хо­лодом у голосі запитав мій двійник, коли припинив сміятися.
Я хотів йому щось відповісти, але відчув, що все моє тіло здригається від судом, які я не в силах контролювати. Моє сер­це намагалося зламати мені ребра, у легенях бракувало кисню, а язик наче скам’янів. Це серцевий напад? Що зі мною?
– Ага, незнайомі відчуття… Ох, ну так, звісно! Того разу їх відчував не ти… Ти якраз відчував зовсім інше. Азарт, весе­лощі… Збудження, – Тінь наблизився до мене впритул і трохи нахилив голову вбік, із цікавістю розглядаючи мої перелякані очі. – Давай я тобі нагадаю.
Він злобно всміхнувся, і обидві його руки лягли мені на плечі. Я відкрив рота, аби закричати від страшного болю, але з вуст не злетіло жодного звуку. Мої плечі палило пекельним полум’ям, наче на них ставили тавро. У голові все закружи­ло­ся, в очах потемніло, пролунало вовче виття…
Якщо я і маю талант, то це – уміння успішно домовлятися зі своєю совістю. Я вмію її заткнути ледве не через пів години після скоєного. Наприклад, якщо ви пішли з кафе, не розплатив­шись, то години докорів сумління достатньо? Як дов­го має му­чити совість за більш серйозної провини, щоб це вважа­лося ка­яттям? Я зробив дещо дуже аморальне, а через дві години ве­се­­­лився і святкував, наче нічого не тра­пилося. Наступного дня від­чував провину тільки тоді, коли щось нагадувало мені про ско­­є­не. Секундний докір сумління. А через тиждень я забув усе геть-чисто, наче цього і не бу­ло. Але це було. 
Це трапилося у день мого випускного. Шкільне життя до­бігало кінця, і я відчував, що цей кінець має бути феєричним. Напередодні Кріс Карвер запропонував мені, Пітеру Рокслі, Ліаму Ріду, Шону Пенсфорду та Чеду Лоуренсу за декілька го­дин до офіційного початку урочистостей зустрітися у нього в заміському будинку на Лейк Лоусон. Це хлопці з моєї команди, тож ми всі дуже тісно спіл­кувалися один з одним. Кріс хотів розіграти «святу Меделін».
Меделін Райнер була новенькою у нашому класі. Вона пе­ревелася до нас вже в останньому семестрі, чим усіх дуже зди­вувала. Сама вона була трохи дивакувата. Достатньо симпатич­на, вона замість того щоб підкреслювати свою привабливість, навмисно її псувала бабусиним гардеробом та похмурим ви­ра­зом обличчя. Вона не прагнула з кимось пото­варишувати, а навпаки – завжди сідала в кінці класу, обідала на шкільному подвір’ї на самоті, а волосся заплітала лише в косу. Трималася осторонь, задираючи носа. Спочат­ку всім було цікаво, хто вона, але пізніше таке нехтування шкільним соціумом стало всіх дра­тувати. Хтось дізнався, що Меделін прийшла до нас після довготривалої хвороби. І в це було легко повірити, дивлячись на її бліду шкі­ру, безпристрасний погляд та замкнутість. Не знаю, хто дав їй прізвисько «свята», але воно їй пасувало. Бо вона нагадувала черницю.
Мене вона теж дратувала, хоча я жодного разу з нею не роз­мовляв з власної ініціативи. Вона налаштувала мене проти се­бе, коли на уроці біології нас хотіли поставити в пару, щоб ми разом провели експеримент. Вона демонстративно заявила, що відмовляється зі мною працювати, бо я не здатен відрізнити слимака від слона, а вона не бажає робити всю роботу за двох. Із тієї секунди я приєднався до числа її хейтерів. Бо я нена­виджу людей, що вважають футболістів старшої школи тупи­ми спортсменами. Ідіотський стереотип. Тому коли Кріс запро­понував її розіграти, я одразу погодився. Жарт полягав у тому, що дівчата зі школи мали обманом привезти її до заміського будинку Карверів, де ми хотіли зіпсувати її зовнішній ви­­гляд, перекинувши на неї мішок з алебастром. Карвери влаштували ремонт у заміському будинку, тож будівельних ма­те­ріалів там було вдосталь. Від алебастру не так легко від­чистити волосся та одяг. Святій Медді доведеться з’яви­тися на випускно­му а-ля гіпсова скульптура або ж зовсім його пропустити. 
Ми зібралися в будинку Кріса за дві години до вручення атестатів. Чед запевнив, що його дівчина Лорен привезе сюди Меделін під приводом сюрпризу для вчителів. Начебто наш випуск вирішив записати на відео кожного учня, який би вис­ловив подяку улюбленому вчителю чи всім одразу. Лише кілька слів, які змонтують у загальне відео й увімкнуть після вручення атестатів. Меделін, хоч і новенька, але непогано знайшла спіль­ну мову з учителькою біології, тому буде добре, якщо вона по­дякує вчительці за те, що та була уважною до неї. Лише така нісенітниця й допомогла Лорен усадити Святу Медді у своє авто.    
Ми розслаблено пили спиртне в очікуванні «винуватиці» нашого зібрання. Коли вхідні двері відчинилися й увійшли Лорен та Медді, усі переглянулися, стримуючи посмішки. Дів­чина була у сірій сукні з шифону, яку навіть із натяжкою не на­звати вечірньою. Її волосся так само було зачесане в косу, але із вплетеними до неї синіми квітами. Мабуть, хтось уважав би її гарненькою, але Меделін надто легко було загубити в сірих сутін­­ках. Непоказна, аж гидко.
Меделін була напружена. Вона явно відчула каверзу. Але ви­става тільки почалася, тому далі все пішло за планом: ми поставили у вітальні навпроти білої стіни камеру, і Чед май­стерно грав роль оператора.
– Що я маю сказати? – несміливо запитала Медді у Лорен, яка стояла з келихом шампанського біля дивану. 
– Та що завгодно! «Дякую, міс Олден, що поставили мені підсумкову оцінку «відмінно» або що не поставили до пари на проєкт зі слинявим Чарлі», – розсміялася Лорен, і хлопці її під­тримали гоготом.
Меделін розправила сукню і поглянула в камеру. Чед на­тиснув кнопку та кивнув їй, щоб починала.
– Шановна міс Олден! Вливатися до нового колективу зав­­жди важко. Мені було складно вдвічі. Бо я не хотіла цих змін у своєму житті. Але Ваші доброта та щирість зробили складні речі простими для мене. Дякую Вам за розуміння і підтримку, яка була мені потрібна. Бажаю Вам чудових канікул та вдячно­сті від учнів!
Ми мовчки дивилися на дівчину, уперше чуючи від неї ви­словлювання власних почуттів. Ось тут варто було б зупи­ни­тися. Але в хлопцях грали алкоголь, упевненість у собі та жага до веселощів. Лорен запропонувала Медді келих. Та відмови­лася, але Лорен ледве не силою стала поїти дівчину шампансь­ким, чим лише налякала її.
– Я записала подяку, мені вже час. Ти підвезеш мене до школи, Лорен?
Але Лорен лише розсміялася та запропонувала пофото­графуватися. Спочатку Шон робив знімки нас у звичайній об­становці. Потім почав нами керувати, розбиваючи на групи та підказуючи пози. Меделін усе більше ховалася у свій «панцир», намагаючись дистанціюватися від нас. Тоді Пітер заявив, що просто зобов’язаний залишити собі на пам’ять па­рочку світлин зі Святою Медді. Дівчина відмовилася, та її ніхто не слухав. Ніхто не звертав уваги на те, що їй некомфортно з нами. Якби вона могла поїхати сама, то давно вже це зробила б. 
Далі ставало тільки гірше. Кожен намагався якось зачепити Меделін. Ми висміювали її наряд, її зовнішність, хо­лодність її поведінки. Потім Лорен та Чед почали при всіх цілуватися і під гучний свист пішли на другий поверх. Я виразно побачив, як в очах Меделін промайнула паніка. Напевно, вона подумала, що тепер нікому підвезти її до школи. Вона лишилася одна з неприємними їй однокласниками. А варто було думати про те, що вона одна з п’ятьма хлопцями. Уже сп’янілими хлопцями. 
– Розслабся, Медді, твоя подруга скоро повернеться. Бо це Чед, то не надовго, – заявив я й одразу отримав холодний пре­зирливий погляд. Ну через що ця «синя панчоха»[29] мене так не­злюбила?
– Ми й самі можемо тебе підвезти, – запропонував Кріс і підморгнув їй.  
– Вам не можна за кермо, ви п’яні! – огризнулася дівчина, чим викликала лише сміх.
– Якщо ти не помітила, то Лорен пила з нами. Тож ми всі тут п’яні. Окрім тебе, звісно, – констатував факт Ліам.
– А я вважаю, – встрянув у діалог Пітер, – що в Медді ще є час підготуватися до випускного. Треба щось зробити із цією сукнею, бо навіть наша шкільна прибиральниця виглядає при­вабливішою за тебе. Ходи сюди, допоможу тобі із сукнею. 
Усі голосно зареготали. Але не Меделін. На її блідому об­личчі з’явився характерний для неї вираз огиди. Вона підско­­чила з дивану та попрямувала до дверей із вітальні, явно від­чувши, що спілкування з нами їй достатньо. Але Пітер спритно обігнув диван та схопив дівчину за лікоть.
– Та куди це ти? Ми ж тільки почали твоє перевтілення з гидкого каченя у…
– Гидкий тут лише ти! – перервала його Меделін, чим тіль­ки викликала гучні вигуки та сміх. Певно, дівчина не розу­мі­ла, що деяких чоловіків пручання лише розпалює. Я занадто добре знав Пітера і одразу помітив, як запалав вогонь у його погляді. 
– Ну якщо хочеш, то теж можеш щось зняти з мене, – із хи­жою посмішкою запропонував Пітер. 
– Може, краще почати з коси? Що за дитячі зачіски, Медді? Тобі ж не десять, – промовив Шон, підійшовши до дівчини з ін­­шого боку, та смикнув за стрічку в її волоссі, але тим са­­мим зробив їй боляче.
– Досить! Це вже занадто! Прибери свої клешні, бовдур! – вигукнула Меделін. Але коло її мучителів ставало тільки щіль­ніше. П’яний сміх замінили брудні жарти та свист. Ситуація починала набувати сексуального підтексту. Ідея з алебастром була всіма забута. Тепер у захмелілих головах хлопців грали зовсім інші думки. І лише коли Пітер схопив Меделін за гру­ди та гру­бо поцілував, стало очевидно, що жарт перестав бу­ти жартом. Ніхто з нас не зупинив Пітера. Пролунали лише заохочувальні вигуки. Чи розумів я, до чого все йде? Так. Чи зупинився б я першим? Шкода це казати, але навряд. 
Меделін укусила Пітера і заверещала, викликавши спалах  люті в Піта й дикий сміх в інших хлопців. До неї нарешті дій­шло, що треба тікати. Але вона вибрала не ті двері. Вона ки­нулася не до головного виходу, який загороджували я разом з Ліамом, а до дверей на задній двір, куди прохід був ніким не перекритий. Дівчина навіть не спробувала спочатку відтіснити ме­­­не або Ліама. Чи достукатися хоча б до чийогось здорово­го глуз­ду. Її помилковий вибір говорив лише про одне – вона бу­ла страшенно налякана. 
– Ідіотка! – вигукнув їй услід Пітер, витираючи кров із губи. Шон і Кріс кинулися за нею. 
– Хіба задній двір не огороджений? – запитав я, помітивши у відчинені двері, як сіра пляма промайнула серед дерев. 
– Ні, там ліс. Але він упирається в озеро. Тож на нас чекає захоплююче полювання на пересмішника, – Пітер облизав губу і рішуче побіг у сторону лісу. Одразу видно, що Пітер Рокслі та книжки існують окремо один від одного. Але що зробив я? Я приєднався до натовпу бажаючих «убити пересмішника».[30] 
Ми бігли по лісу, переслідуючи злякану дівчину. Ми смія­лися, вигукували її ім’я і те, що збираємося з нею робити, як тільки наздоженемо її. 
– Така розумниця як ти, Медді, має знати, що в лісі завжди небезпечно бігати самій. Можна заблукати! – гучно попередив Шон, побачивши, як Меделін збавляє темп. Навіть на відстані було чутно її важке дихання і схлипи. 
– Або зустріти сірого вовка! – із реготом добавив Кріс.
Я закинув голову назад і голосно по-вовчому завив, чим викликав короткий переляканий зойк Медді. Хлопці зарегота­ли і в ту саму мить підхопили виття. Ми рухалися на відстані приблизно десяти ярдів позаду Меделін. Це було схоже на гру зі здобиччю, немов саме цькування приносило нам задоволен­ня. І, на свій сором, я справді відчував задоволення від влади над наляканою жертвою. Мені подобалося гнати її крізь кущі й дерева, чути її зойки, коли вона підвертала ногу, її важке дихання. Подобалося ловити на собі її переляканий погляд, коли вона оберталася на мене. 
Що б я робив, якби дівчина здалася? Чи мала наша поведін­ка межу? Усвідомлював тверезо хоча б хтось серед нас, що ми збираємося зробити з Меделін? Чи зупинився б я, якби четверо вчинили над нею насильство? На всі питання відповідь – ні. І це найстрашніше, на що я виявився здатен. 
П’ятеро хлопців переслідували дівчину посеред лісу. Рап­­­том дівчина впала на землю і забилася в моторошних конвуль­сіях. Але п’ятеро хлопців не одразу зрозуміли, що з нею таке. Во­ни все ще сміялися, коли один із них нахилився до загнаної «здобичі» і торкнувся її. Усі п’ятеро з жахом відсахнулися, по­бачивши, що її очі закотилися і вона не прикидається.
– Що з нею? – перелякано прошепотів Шон.
– Це схоже на напад…
Меделін, біла, мов полотно, корчилася у судомах, зціпивши зуби та уривчасто дихаючи. Я хотів був притиснути її до землі, щоб вона пере­стала здригатися, але Ліам схопив мене за руку:
– Ні! Не можна! Це напад епілепсії. Я бачив такий у мого кузена. Ти можеш їй нашкодити. 
П’ятеро хлопців застигли від страху, переглядаючись між собою.
– Вона може вмерти? – запитав Кріс. Ліам знизав плечима.
– До біса все! Я не збираюся вигрібати це лайно. Я валю звідси! – заявив Пітер і рушив назад до будинку. За ним одразу побіг і Шон, наче дівчина могла заразити його чумою. Кріс із сумнівом поглянув на Меделін, кивнув нам, щоб ми забира­­­ли­ся звідси, і теж пішов назад. Але Ліам зняв свій піджак, щільно згор­­нув його та протягнув мені. Я стояв наче вкопаний.
– Дене, допоможи мені. Поклади піджак їй під голову та поверни її на бік. Притримуй голову обережно, доки не скін­читься напад. А я поки що розстібну їй сукню.
– Навіщо? – тепер ідея розстібати сукню Медді ля­кала. 
– Сукня тісна. Та ще і з коміром. Їй важко дихати. Ось так...
Я притримував дівчині голову, доки Ліам шукав застібку.  У лісі нас залишилося троє: я, Ліам та Меделін. Напад про­дов­жувався хвилин п’ять. А потім вона обм’якла. Із моїх вуст злетіла лайка, і я злякано поглянув на Ліама. Він одразу поди­вився на свій годинник, а потім нащупав пульс на її шиї.
– Вона жива, без свідомості. Напад скінчився. Вона має ско­ро отямитися. Але краще все ж таки відвезти її до лікарні.
Я кивнув на знак того, що все зрозумів. Мене вже самого почало сіпати від нервів. П’яна димка в голові розвіялася, і я з жахом усвідомив, що ми накоїли. 
– Що ми скажемо в лікарні?
– Не знаю, Дене, – відповів Ліам, оглядаючи дівчину на на­явність травм.
Пройшло ще п’ять хвилин, але Меделін не рухалася. Я за­пропонував не чекати, а відвезти її до лікарні негайно. Ми обе­режно підняли Медді із землі, і я поніс її на руках до будин­ку. Там на нас чекали Чед, Лорен та Кріс. Лорен сказала, що поїде з нами, але ми маємо разом придумати байку для свого захисту. 
– Ми скажемо правду, – відповів я. – Ми хотіли записати відео для випускного, покликали сюди Медді. Ми випили і по­­­­чали вести себе зухвало, не звертаючи уваги, що Меделін це об­ражає. Ніхто не хотів нашкодити їй. Але вона неправильно усе зро­зуміла і вибігла надвір. Ми побігли за нею, щоб усе по­яснити, та стався напад. Кінець історії.
Усі погодилися з такою версією. Це не робило нас білими та пухнастими, але і Меделін не змогла б нас викрити, розказав­ши правду. Це виглядало б як два різні погляди на одну правду.
По дорозі до лікарні Медді прийшла до тями. Вона погано розуміла, де вона. Але Ліам та Лорен спробували все пояснити їй та заспокоїти. А також домовитися, що ні вона, ні ми нічого нікому не розповімо. Проте Меделін заявила, що буде мовчати, тільки якщо ми не поїдемо до лікарні. Вона зізналася, що її ну­дить від постійних візитів туди. Епілепсія в неї з дитин­­ства. Тому вона постійно лікується, пропускає заняття і переводиться з однієї школи до іншої. Сьогодні все, що їй потрібно, – це за­брати свій атестат і більше ніколи не бачити наші обличчя. На тому і домовилися. 
Я з полегшенням зітхнув, бо уникнув скандалу. Вечір ви­пускного пройшов блискуче. Наступного дня я відчував прови­ну лише тоді, коли щось нагадувало про скоєне. Секундний до­кір сумління. А вже через тиждень я забув усе геть-чисто, наче цього і не було. Але це було.