Диск 11

– Отже, Денієле, чи добре Ви спите останнім часом? – діло­вим тоном запитав доктор Таллер, щойно почався запис.
– Без нічних кошмарів у колишньому їхньому прояві. Ско­ріше я їх чув. Але це було лише раз. День вийшов нелегкий: ді­лові зустрічі, обід, купа роботи і замало часу. Складно виділити щось конкретне як тригер для кошмарів. Я останнім часом мало відпочиваю, просто втомився.
– То Ви трудоголік? Чи намагаєтеся завантажити себе ро­ботою, коли на душі неспокійно?
– Працювати понаднормово стало звичкою. Це непогано для бізнесу.
– Але погано для здоров’я, Денієле. Ви розповідали, що у Вас був пес Бойд.
– Так. Хороший хлопчик, – у голосі молодого чоловіка від­чувалася теп­ла посмішка. 
– Як давно він помер? Це був собака батька чи саме Ваш?
– Бойд помер від старості, коли мені виповнилося дванад­цять. І він був членом родини, а не чиїмось вихованцем. Я йо­го обожнював без міри. Він чудово нас розумів. Коли я був зажурений, то він робив таку сумну мордочку і тяжко зітхав. А коли хотів мене втішити, то клав морду мені на коліна і під­жимав хвоста. О, він обожнював полювати на мильні бульбаш­ки! Завжди так кумедно підстрибував за ними, клацаючи зуба­ми, і чхав, коли вони лопалися біля його носа. А як він грався з системою автополиву наших газонів! Нама­гався вкусити кожен струмінь води. Потім приходив до дверей увесь мокрий, брудний, але щасливий.
– Бачу, Ви щиро сумуєте за ним.
– Це точно. Дитинство з Бойдом було щасливішим за до­росле життя. 
– Чому б Вам не завести собаку? – зробив неочікувану про­позицію Річард Таллер.
– Хіба це можливо з моєю зайнятістю? Я собі навіть серйоз­них відносин дозволити не можу, а Ви говорите про відпові­дальність перед собакою.
– Я вважаю, що Вам необхідно завести чотирилапого дру­га. Він стане частиною Вашого душевного відновлення та врів­но­важить Ваше життя. Будете здивовані тим, що для нього у Вас завжди знайдеться час. Варто спробувати. Хоча, звісно, ви­рішувати лише Вам, Денієле. 
– Не думаю, що це гарна ідея. Я б радо завів со­баку, але це дуже відповідально. Доведеться пожертву­вати власним часом. 
– Ні, доведеться пожертвувати лише тими годинами, які Ви забираєте зі свого вільного часу і витрачаєте на роботу, за­мість того, щоб бути вдома із цікавою книгою чи зустрітися з друзями, чи сходити в кіно. Робота є ефективною тоді, коли Ви збалансовано чергуєте її з відпочинком. І якщо Ви можете перенести зустріч з друзями, то відмовити у прогулянці чоти­рилапому другу буде набагато важче. Пообіцяйте подумати.
– Обіцяю.
– Добре. Розкажіть, будь ласка, чим закінчилась історія з Чарлі. І чи повідали Ви про неї Райану?   
– З Чарлі все скінчилося погано. Як виявилося, він був не­звичайною дитиною. Він страждав від періодичних потягів до крадіжок. Це не була клептоманія. Він крав свідомо. Його ви­ключили з трьох шкіл, перш ніж він прийшов до нашої. Іро­нія полягає у тому, що насправді саме в той раз хлопець дійсно був не винуватий. Пітер та Ніколь вирішили пожартувати над ним. Тому, коли хлопець убіг ревіти до туалету на третьому по­версі, Ніколь власноруч сховала свій браслет у рюкзак Чарлі. Вони не знали, що умовою зарахування Чарлі до нашої школи була обіцянка нічого не красти. В іншому разі – реабілітація у спеціалізованому закладі. Жорстокий жарт Ніколь та Пітера визначив майбутнє хлопця. За місяць до закінчення школи батьки відправили Чарлі до реабілітаційного центру як клеп­томана. Я з жахом дізнався правду пізніше. І болісно її сприй­няв, бо мене не полишала думка: якби я тоді зізнався, що бачив Чарлі на третьому поверсі, то він не був би так жорстоко по­караний. Він зміг би закінчити школу і піти до коледжу. Я врятував власну шкуру та шкуру своєї коханки, безсоромно збрехавши. Тим самим згубивши ще одного хлопця, який за­слуговував на другий шанс. 
На хвилину повисла тиша. 
– Ви не намагалися виправити ситуацію? Можливо, пого­ворити з батьками Чарлі. 
– Не тоді. Тоді я намагався заглушити свою совість інши­ми дурними вчинками. Якщо Ви, докторе Таллер, ще не зрозу­міли, ким я був, то я розкажу трохи згодом, якого дна я досяг у сво­єму моральному розкладанні. 
– Ви поділилися цією історією з Райаном?
– Так. Я розповів йому про Хізер, але без імен. Просто ска­зав, що мав інтимні стосунки з жінкою старшою за мене, та ще й заміжньою. Про Чарлі я промовчав. Мені не вистачило сміливості озвучити те, на яку підлість я здатен. Навіть незва­жаючи на зізнання Райана про його зраду друга. Усі люди роб­лять помилки. Але я безповоротно падав усе нижче і нижче. Здавалося б, Мітчелл та Міракл – дві дуже хороші людини, здатні своєю дружбою витягти мене з трясовини, у яку я себе загнав. Але, як відомо, рятуючи потопаючого, найбезпечніше триматися від нього подалі, бо є ризик піти на дно наступним. 

***

Ми з Райаном ще довго сиділи біля річки та розмовляли про різне. Згадували випадки зі шкільного життя, пригадували наші тренування та матчі. Інколи сміялися до сліз. Було щось у цьому місці таке, що дарувало душевну рівновагу. Спокій та тепло огортали, наче ковдрою. Повертатися до будинку зовсім не хотілося. Він стійко асоціювався з відчаєм. А тут душа зна­ходила спокій. 
Я раптово пригадав рядки з лічилки: «У будинку пустому нема укриття, там тільки тривоги й страху відчуття». Я на­хму­рився та підскочив із каменю, на якому сидів увесь час. Мене охопило дивне передчуття. Наче я не міг пригадати слово, що вертілося у мене на язику. Мою схвильованість по­­мі­­­­тив Райан і теж підвівся.
– Що не так?
– Не знаю, Райане. Я раптом дещо пригадав. Це начебто звучить по-дурному, але… Справа в лічилочці. 
– У чому? – здивовано перепитав друг.
– Сьогодні я передивлявся речі на горищі другого номера. Вони теж належать одній людині чи родині. І, скоріше за все, у речей на обох горищах один власник. Так ось. В одній із коро­бок зберігалися книжки, журнали, і серед них був альбом, де дитячою рукою записана лічилка. Зараз її пригадаю, стривай. Так…  Як же там було? Моторошна така. Один, два, три… Там є рядок: «У будинку пустому нема укриття, там тільки тривоги й страху відчуття». І про річку щось.
Обличчя Райана осяяло усмішкою:
 – Я рахую до п’яти, щоб шукати тебе йти. 
Один!
Сторонися дубів та стрункої сосни,
Вони не сховають тебе від грози.
Два!
У будинку пустому нема укриття,
Там тільки тривоги й страху відчуття.
Три!
Вода крижана заснула давно,
Її не буди – затягне на дно.
Чотири!
Одному в густий ліс не варто іти.
Злі духи чекають на тебе в пітьмі.
П’ять! Іду тебе шукати!
– Але вже настав вечір, і тінь лягла на плечі, – промовив я останній рядок одночасно з Райаном. – Так! Це та сама мото­рошна лічилка! Звідки ти її знаєш?
– Та не моторошна вона зовсім! Це стара англійська лічи­лочка. Спеціально так заримовано, щоб застерегти дітей від біди. Раніше у родинах було багато дітей, слідкувати за ними у батьків не було часу, бо працювали з ранку і до ночі. Тому склали такого віршика, щоб діти, граючись у схованки, три­малися подалі від усіляких небезпек. Під час грози блис­кавка може влучити у високі дерева, як у сосну чи дуб. Тому під ними ховатися не можна. Не можна ховатися у покинутих будинках. Там може бути гнила підлога або дах, чи поранити­ся можна. Звісно, що заборонено гратися на кризі чи біля річки: узимку є ризик провалитися під лід, а в іншу пору року просто втопи­тися. Навіть гарні плавці не застраховані від судоми, яка може схопити в дуже холодній воді. В Англії не тропіки все-таки. А те, що одному не можна йти до лісу, і без пояснень зрозуміло. Можна заблукати, зустріти дику тварину…
– А останній рядок?
– Про тінь? Не можна гратися до пізнього вечора. Верта­тися додому до того, як сяде сонце, – пояснив мені Райан, усе ще всміхаючись. Із його вуст цей віршик не здавався таким гні­тючим. – Нас мама навчила цій лічилочці з тією ж метою, що і раніше вчили батьки: грати обережно і повертатися до­­до­­му до настання сутінок. Невже ти ніколи раніше не чув її?
– Ні, – я покачав головою.
– Так чого ти раптом переполошився? 
Я вже не міг дати чіткої відповіді. Почуття наближення до розгадки випарувалося без сліду.
– Давай, мабуть, повернемося назад до будинка, – запропо­нував я. – Скоро темнішатиме. А ми вже знаємо, що грати мож­на лише до сутінок.
Я підійняв із землі рюкзак і попрямував до лісу. Дорога на­­зад вела нас від однієї білої стрічки на гілках до іншої. У якийсь момент мені здалося, що збоку від нас щось промайну­ло. Ледве помітний шелест листя на кущах, тремтін­ня тіні… Добре, якщо це лише білка. Погано, якщо це щось вели­ке та небезпечне. Я зупинився та придивився уважніше, але нікого не побачив. Щось я став занадто полохливим. Не вистачало ще з глузду з’їхати у цій клітці. Тоді життя остаточно скінчиться. У всіх реальностях і зонах.
Опинившись на знайомій галявині, Райан запропонував по­ве­черяти біля вогнища. Апетиту в мене не було, але здавало­ся правильним слідувати звичайному розкладу дня, аби від­воліктися від тривожних думок, спогадів та всього того, що штовхає у депресію. 
Райан приготував сосиски, бекон та овочі. Я взяв качан ку­курудзи і підніс шампур до вогню. 
– Отже, Райане, ти провів свій експеримент. Схоже, ти маєш рацію щодо залежності відстані та часу. Я назвав би це місти­­кою, але дуже не хочеться приплітати сюди ірра­ці­­о­наль­не.
– Ну-ну, а теорія суперструн та багатосвітова інтерпрета­ція – це набагато зрозуміліші речі! – із сарказмом підколов мене Райан.
Я посміхнувся другу. Шкода, що я нічого не тямив ані у фізиці, ані у містиці. 
– Що далі, Райане?
– Далі ми будемо використовувати свою теорію. Назвемо її «Інтерпретація часу-простору».
– Пахне плагіатом.
– Тоді нехай буде «Теорія прискорення простору». Вона го­ворить: чим чіткіше та ясніше позначена ціль у просторі, тим швидше відбудеться переміщення до цілі. 
Ми обидва розсміялися. Непогана теорія!
– Сподіваюся, ця теорія забезпечить нам Нобе­лівську пре­мію, – промовив я, повертаючи над багаттям нашу вечерю і спо­діваючись, що її аромат не приведе до нас ведмедя.
– Розкажи про свої знахідки на горищі. Є щось корисне?
– Не зовсім. Могли б стати у пригоді мапи штатів Айдахо, Вірджи­нії та Північної Дакоти. Але ми в Колорадо.
– Ти так упевнений у цьому, бо знайшов чек із Ганнісона? На мою думку, цей чек доказує лише те, що штат Колорадо існує. Що географія не змінилася. Але чи в Колорадо ми? Що як ми в іншому штаті? У Вайомінгу, наприклад.
– Щоб опинитися у Вайомінгу, нам потрібно було перетну­ти 70-ту автомагістраль, а ми ніяких доріг не бачили, окрім тієї, що веде звідси і сюди ж. Якщо твоя теорія прискорення просто­ру працює, то нам не важливо, де ми є. Треба чітко уявити ціль. Що це буде? Готель? Чи давай краще одразу уявимо Норфолк? Страшенно хочу додому.
– Так, це був би найкращий варіант.
– Найкращий варіант – це залишитися у Норфолку і не ле­тіти до Колорадо. Поганий вийшов відпочинок.
– Та ні, – усміхнувся Райан, – було весело. До тієї витівки. 
Я сумно зітхнув. Узагалі-то, і справді було весело. Поки я все не зіпсував.
– Пробач мене, Райане, будь ласка, – щиро промовив я до друга. – Я втягнув тебе в таку халепу, що гірше не вигадаєш. Мені шкода, що моя безвідповідальність та авантюризм приве­ли нас сюди. Я б усе хотів виправити, але не можу. Вибач мені! 
Райан задумливо кивнув. 
– Добре, Дене. Не точи себе докорами сумління. Я не злюся на тебе. Я вирішив поїхати з тобою на відпочинок тому, що був повністю згоден із тобою в одному: шанси не часто випадають. Мені випав шанс відпочити, перш ніж я надовго порину у нав­чання, роботу, рутину. Я ніколи до цього не відривався з дру­зями. Хотілося пожити безтурботним життям хоча б тиждень. І нам це майже вдалося.
– Прощаєш?
– Прощаю. 
Ми поділили приготовану вечерю і почали смакувати їжу. Потріскування багаття, запах тліючих полін та запеченого м’я­са хилив до сну. Погасивши вогонь, ми направилися до нашого номеру, вирішивши, що наступного дня ми точно вигадаємо новий план. 
Прокинувшись уранці, я з огидою впізнав ненависне мені місце і дав собі обіцянку, що до кінця своїх днів не відправлюся у туристичний похід ні за які блага цього світу. 
Райан сидів на дивані та читав книжку в м’якій обкладинці. На обідньому столі стояла тарілка з тостами, вчорашніми со­сисками та беконом. В окремій тарілці лежала яєчня. Боже, як я скучив за сніданками нашої кухарки Перл! 
– Це мій сніданок, чи я нахабнію?
– Ні, ти вгадав. Твій. Я вже поснідав. Мені не спалося, я встав кілька годин тому. 
Я сів снідати, розмірковуючи про плани на сьогодні. 
– Що читаєш?
– Таке собі. Знайшов книжку на горищі третього номеру, – відповів приятель, не відриваючи очей від сторінок.
– Ти був на горищі третього номеру? – здивувався я. У мої плани входило поритися на цьому горищі сьогодні, і, чесно ка­жучи, я покладав великі надії на нього, оскільки перші два го­рища не принесли нічого корисного. 
– Так, я зазирнув туди вранці. Не спалося, хотів почати по­шу­ки. Але там нічого. Лише ця книга. 
– Що означає «нічого»?
– Те й означає. На горищі не було нічого, окрім порожніх коробок і цієї книги. 
Я нахмурився, в душі одразу з’явилася тривожна червоточи­на. Спо­діваюся, Райан помиляється. Він міг неуважно дивитися чи пропустити важливу деталь. Ні, там точно має щось бути.
– Ти впевнений?
– Абсолютно. Я сам здивувався. У книги немає автора.
– Я про горище запитую. Ти впевнений, що нічого не про­пустив? Усюди дивився?  
– Ага, – так само не відриваючи погляду від друкованих рядків, відповів Райан.
Я встав з-за столу і, підійшовши до друга, вихопив у нього з рук книжку. Це була стандартного розміру тонка книга зі сто­рінками з дешевого жовтого паперу. Обкладинка м’яка і тро­хи розтріпана. На титульному боці зображені рожеві квіти і наз­ва книги – «Про що шкодую найбільше». Я перегля­нув сторін­ки, які передують прологу, якщо він мається, чи першій главі. Там зазвичай дублюють ім’я автора, назву твору та друкують анотацію, видавництво, рік видання й інші атрибути. Але тут уся ця інформація була відсутня. На звороті обкладинки не було ні фото, ні коду, що наводило на думку, що це самостійний друк. Але чому автор не захотів указати своє ім’я чи, на­прик­лад,  псевдонім? Хіба це не один із головних маркерів ідентифі­кації книги се­ред інших видань? Навіть якщо це сигнальний примірник. Кни­га має мати автора. Навіть у збірниках фольк­лору вказують особу, яка зібрала та підготувала матеріал. Тут – нічого. І ці квіти на обкладинці...
– Книжка була на горищі? – запитав я Райана.
– Так. Лежала у кріслі. Там два крісла стоять. 
– Про що вона?
– Ось хочу прочитати. Анотації немає, і автор не вказаний, як бачиш. Я поки що небагато прочитав.
Я повернув книгу другу.
– Як прочитаєш – розкажеш мені. Ти у квітах щось тямиш?
– Ні. А що?
– Нічого. Якісь знайомі квіточки…
– А! Ти про обкладинку! Це гаура, якщо не помиляюся. Садова квітка. Дуже не­вибаглива рослина. Квіти на метеликів схожі. У нас колись такі… – раптово Райан замовк і нахмурився.
– Квіти на метеликів схожі… – повторив я за другом, від­чуваючи, як у пам’яті спливає відповідь. Я ось-ось її схоплю… Боже мій! Та це ті самі квіти, що я бачив на горищі нашого но­мера! І на фото, і сухий букет у коробці.
Я перевів погляд на книгу. Моя інтуїція підказувала, що це не звичайний збіг. Це має пряме відношення до головної загад­ки моїх знахідок. Однозначно, вони пов’язані між собою. Але що вони означають?
– Я піду до третього номеру і сам огляну горище. Хочу дещо перевірити, – попередив я Райана, який знову відкрив книгу. 
Я вийшов із номера і направився у кінець тераси. Почина­­ю­чи пошуки на горищах, я розраховував, що зможу відшука­ти щось корисне для туриста: мапу місцевості, справний компас, книгу реєстрації мандрівників, рекламні буклети цього місця для кемпінгу. Щось, що обов’язково має бути в туристичних точ­ках. Але ситуація виявилася ще гіршою. Замість очікуваних зна­­хідок я відкопав чуже барахло, яке не давало мені жодного на­тяку на наше місцезнаходження чи можливість звідси вибра­тися. Цей будинок не відповідав вимогам до туристичних баз і точок привалу. Просто чиясь власність а-ля будиночок у лісі. Я розумів марність моїх знахідок і дуже сподівався на вдачу з третім горищем. І був просто роздавлений тим, що там побачив.
На горищі третього номеру було порожньо. Посеред усього простору стояли два глибоких сірих крісла і наче притягували до себе сонячні промені, що падали додолу через кругле вікно головного фасаду. У дальньому куті стояли три картонні ко­робки. І більше нічого. Я зазирнув у кожну коробку, але вони були по­рожні. Мої очі жадібно рискали по стінах, підлозі, по кріслах у пошуках того найважливішого, що я сподівався тут знайти. Я був вимушений підбити підсумки: три дні я жив на­діями на «рятівний круг», і ось тепер мої надії здулися. У мене нічого немає, щоб вибратися звідси. 
Я рухнув в крісло, відкинув голову на спинку і за­крив очі. Серцебиття прискорилося, стало важко дихати. Це панічна ата­ка? Хоча тут немає чому дивуватися. Усі мої сподівання роз­сипалися в пил. Що тепер робити? У своєму жит­ті я сотню ра­зів попадав у халепи і стільки ж разів звідти знаходив вихід. Я абсолютно не вмію програвати. Власна невдача для мене дорівнює трагедії. Я спробував пригадати ті рази, коли я за­ли­шався переможеним. Було достатньо однієї руки, щоб їх по­рахувати. Програш незмінно супроводжували почуття безпо­радності, слабкості та власної нікчемності. Я ненавидів ці почуття. І після одного випадку дав собі клятву, що буду в сто разів розумнішим, хитрішим, сильнішим, але більше ніколи не програю. 
Літо після свого чотирнадцятого дня народження я прово­див у спортивному таборі. У будь-якій компанії підлітків зав­жди знайдеться один, кого визнають лідером без голосування. Природній відбір у його переносному значенні, звісно. Я дуже хотів стати лідером. Але в мене був гідний суперник – Трой Фаулер. Він вправно грав у футбол, мав гарне почуття гумору, полюбляв порушувати правила та завжди дивився на мене зі схваленням у погляді. Ми швидко знайшли спільну мову і стали ледве не найкращими друзями. Можливо, так і було б, але на заваді ста­ли змагання. Табір ділився на команди, кожна з яких обирала капітанів. Змагання в декілька етапів мали привести до перемо­ги лише одну з команд, роблячи її ватажка лідером усьо­го табору. Заманливі перспективи. Це в моєму дусі. Але ви­­яви­лося, що й у дусі Троя. Я страшенно розізлився, що мені довелося стати суперником другу. Однак я запевнив себе, що моя перемога не коштуватиме дружби, бо справжні друзі раді­ють один за одного. 
Але я забув, що чесна гра не завжди приводить тебе до пе­ремоги. Коли останній етап змагань залишив нас із Троєм сам на сам, то друг запропонував дати один одному клятву, що у фінальному випробуванні між капітанами ми обидва «скла­де­мо зброю». В такому разі результат буде розраховуватися згід­но з набраними балами. Я вирішив, що це хороша пропозиція, і погодився. Ось вам маленька порада: якщо не хочете давати комусь зброю проти вас, – не давайте нікому клятв. 
Змагання лідерів полягало у подоланні смуги перешкод на швидкість. Ми обидва вперто йшли до перемоги. Остання пе­ре­­­шкода – стіна альпініста, що завершувалася майданчиком у верх­­ній точці. Умовний п’єдестал переможця. Але до нього ще треба дістатися, і це дуже важко, навіть якщо це робити зі сві­жими силами. Ми безліч разів зривалися, падали і знову лізли вгору, але виснаження починало даватися взнаки. У не­відомо яку спробу, коли ми опинилися на одному рівні, Трой глянув на мене і запитав: «Ну що? Може, час розіграти карту вдачі?». Я вже рук не відчував і, чесно кажучи, почав сумніватися, що взагалі дістануся площадки, навіть якщо мене туди затягнуть канатом. 
– На рахунок «три»? – запитав Трой.
Я кивнув, адже ми домовилися. Але на рахунок «три» руки відпустив лише я. Трой зробив ривок і за два підтягування опи­нився на майданчику. Шквал переможних овацій оглушив мене. Але не так сильно, як розуміння того, що мене зрадили. Я ди­вився на колишнього друга знизу вгору, як жалюгідний раб на божество. А Трой переможно розкинув руки і криво посміхнув­ся мені. І в ту саму мить я побачив справжнє обличчя людини, якій обіцяв здатися заради дружби. Відтоді я давав обіцянки лише собі. І ніколи їх не порушував. 
І ось на горищі третього номеру я був у двох кроках від того, щоб здатися. «Що далі, Дене? Що вигадаєш тепер, коли в тебе на руках жодного козиря?». Яскравий промінь сонця грів мені обличчя, і було так легко уявити, що сиджу на пляжі рідного Норфолку. Боже, більше за все на світі я хочу опинитися вдома! Де б я не був, я хочу повернутися!
Я відчайдушно зжав кулаки, впиваючись пальцями в пух­ку оббивку крісла, і відчув, як шеніл і поролон, наче пісок, сиплються крізь мої пальці. На долоні проступила неприємна волога. У ліву долоню щось кольнуло. Я зморщив лоба. І в ту секунду в моїх закритих очах потемніло, а обличчя замість приємного сонячного тепла обдало холодом. Мабуть, набігли хмаринки, і тепле світло висковзнуло з горища. Але тієї ж миті я відчув, як за комір мені ллється вода. Невже знову? Я різко відкрив очі.
Я не одразу зрозумів, що це за сіра пляма. Лише верхи со­сен і ялиць, які впиралися в неї, дали мені зрозуміти, що я див­люся у небо. Мої повіки здавалися відлитими зі свинцю, вони постійно норовили сховати від мене вид, що відкривався нав­коло. По тілу пробіг озноб, і я відчув, що змок до нитки. Чи я без одягу? Чому так холодно?
Усе складніше і складніше втримувати повіки. Якщо я див­люся у небо, то я лежу на спині… Але я не відчував свого тіла. У вухах шуміло, у ніс бив запах сирої землі. Я не володів со­­бою. Я не розумів, де мої руки і ноги, де я і що зі мною. Єдине, що знав: якщо я зараз заплющу очі, то не зможу знову їх від­крити. Боже мій, не можна здаватися! Ну! Зберися! Це туман чи свідомість упливає від мене? Не закривай очі! Тільки не за­кри­вай очі! Треба зачепитися за щось поглядом. За гілку, за хмару, за що завгодно. Знайди щось, на чому можна сфокусуватися. Я хотів повернути голову, але не міг.
Я щосили старався не заплющувати очі, жадібно хапаючись поглядом за верхівки дерев. І раптом щось жовте промайнуло між гіллям зліва. Я перевів погляд, намагаючись сфокусува­ти­ся. Жовта пляма то ставала розмитою, то окреслювалася чітки­ми контурами, але все одно залишалася повною загадкою. Що це таке? Це не пташка. Табличка? Це… Зберися нарешті! Приди­вись уважніше! Дощовик? Що робити дощовику на верхівці со­сни? Ні, це ганчірка якась. Я заплющив очі. Мені треба від­почити. У голові шумно. 
Я спробував знову відкрити очі і примружитися. Та… я більше не бачу жовтої плями. Я бачу сірий дім із трьома си­ні­­ми дверима та довгою спільною терасою. Я стою в кількох футах від знайомої галявини, яку рясно заливає сонячне світ­ло. Во­но майже не торкається лісу, наче тут йому незатишно. Я поглянув на свої чисті руки, на чистий та сухий одяг. Це вже було. Знову дивний напад – і я стою на галявині в лісі. Я звів очі до неба – блакитне, без жодної хмаринки. Машинально я кинув погляд на верхівки дерев зліва, сподіваючись побачити жовту ганчірку. Але, звичайно, її там немає. Ну все, вже мож­на серйозно хвилюватися за власне здоров’я. Що зі мною не так? Чому я бачу ці… видіння? І головне – що я бачив цього разу?
Раптово мене наче вдарило блискавкою. Жовта пляма! Це не ганчірка, це клапоть мого дельтаплана! І це не видіння, адже я в них повністю дезорієнтований, але відчуття дуже яскраві. Я б сказав – реальні. Що як я… я не видіння бачу, а провалююсь у свою реальність? Туди, звідки ми прийшли сюди. Де наш дім і куди ми так бажаємо повернутися. Була гроза, коли ми втра­тили керування дельтапланами. Я пам’ятаю, що мене вітром жбурнуло до лісу. Почалася злива. Мабуть, я знепритомнів, ко­­ли падав. А потім… я отямився вже тут. У цій аномаль­ній зоні чи паралельній реальності – не суттєво. Виходить, що там, де наше нормальне життя, усе ще може йти злива. І це не припад­ки, не видіння, а моє повернення до свідомості туди, де я її втратив! Боже мій, я можу повернутися додому! Треба тільки знайти сили втриматися при тямі… Я, наче вжалений, побіг до нашого номера. 
– Райане! Райане, я знаю! Я знаю де вихід!!! – я кричав так, ніби хотів перекричати повний стадіон Мічіганського уні­верситету.[27] 
Райан сидів на дивані, зосереджено читаючи книгу. Коли я влетів до номеру, він повернув до мене голову, і в його погляді таїлися хвилювання та напруженість. 
– Райане, – повторив я вже спокійніше, але все ще тремтячи від нервового збудження, – я знаю, як нам ви­братися звідси.
– І як саме? – спокійно запитав друг. Щиро кажучи, мене навіть образила відсутність у нього ентузіазму та радості.
– Нам треба повернутися до дельтапланів!
– І відлетіти на них? – похмуро пожартував друг. Якби не мій стан, близький до ейфорії, я б відреагував на його колкість.
– Райане, пригадай, із чого все почалося.
– Варіантів купа. Я погоджуся з твоєю версією. 
– Я отямився у лісі, там, де впав. Навколо валялися рештки зламаного дельтаплана. Я підвівся і пішов тебе шукати. Ти був недалеко від мене і теж утратив свідомість. Я привів тебе до тями, і ми одразу пішли лісом без чіткого напрямку. І, врешті-решт, потрапили сюди. І застрягли тут. Кожного разу, коли ми намагалися знайти трасу, населений пункт тощо, ми йшли аби куди, але тільки не туди, де вихід. Але все ж дуже просто – вихід там, де і вхід! Ми маємо шукати не дорогу, не містечко, а міс­це, куди ми впали. Там досі лежать розірвані дельтаплани. Так ми знову повернемося у нашу реальність!
– Нашу реальність? – перепитав Райан. Я бачив на його об­личчі скептицизм, але не став сперечатися на цю тему знову. 
– Називай, як заманеться. Я впевнений у своїй правоті. Ми пі­демо до лісу і спробуємо зосередитися на одному бажанні. Наприклад, дійти до місця з дельтапланами. І чим точніше ми будемо ду­ма­ти, тим швидше там опинимося! Усе за твоєю тео­рією приско­рення простору. 
Райан хвилину мовчки дивився на мене, явно щось обду­муючи. Але в мене не вистачило терпіння.
– Ну то що, ходімо? Нам уже час. 
Райан знову прийняв ту саму позу, у якій сидів до мого вторгнення, і розкрив книжку на місці, де заклав палець. Його спокій та неквапливість починали дратувати.  
– Я не піду, Денієле.
Я у шоці відкрив рота. Райан, мабуть, із глузду з’їхав. Я щойно повідомив  йому спосіб повернення до звичайного жит­тя, а цей ідіот вирішив у «вмовлянки» грати? 
– Що означає «не піду»? Ще й як підеш! Це ж наш вихід! Ми можемо повернутися додому!
– Із чого ти це взяв? Чому впевнений, що, знайшовши місце нашого нещасного випадку, нам відкриються якісь невидимі двері до минулого життя?
– Довга історія, розкажу в дорозі. Збирайся, через десять хвилин вирушаємо.
Я пішов до свого рюкзака перевірити його готовність до походу. Не знаю, навіщо він мені, адже сумнівів у тому, що я скоро повернуся додому, у мене не було. 
– Що ж, тоді нехай щастить тобі! Буду радий, якщо у тебе все вийде. 
– Та що з тобою таке?! – не витримав я і знову почав кри­чати на Райана. – Якого біса ти так себе ведеш? Наче мені од­ному додому треба! Я пропоную тобі шанс повернутися, а ти розігруєш упертого барана! Мені що, треба просити тебе ря­тувати свою шкуру?
– Денієле, якщо ти вважаєш свої здогадки вірними, то йди, але без мене. Я сказав, що не піду. Мені треба дочитати книгу. 
Я загарчав, наче звір, від  люті, вихопив книгу з рук прияте­ля і розірвав її навпіл. Райан підскочив та зжав кулаки, явно розлючений моєю витівкою.
– Ми, чорт забирай, разом у халепі, і вибиратися з неї теж будемо разом! Так що тягни свій зад до лісу, інакше я за себе не ручаюся!
Райан підняв з полу обидві половинки книги і приклав одну до одної, оцінюючи нанесений збиток. 
– Денієле, поясни мені, як ти дійшов до думки, що «вихід» на місці нашого падіння?
– Хіба це не очевидно? Вихід завжди там, де і вхід. 
– Так, але раніше ми не згадували про дельтаплани. Такий варіант ніколи не звучав. Як ти це зрозумів? – він в очікуванні склав руки на грудях. 
Я завагався, чи варто зізнаватися Райанові в тому, що в мене були провали. І чи правильно називати це провалами?
– Райане, я… Мені здається, що іноді я приходжу до тями там, на місці нашого падіння. Це відбувається лише впродовж декількох секунд. Я відчуваю запах землі, дощу, відчуваю, що я змок і мені холодно. Минулого разу я навіть відкрив очі. Там небо зовсім сіре. І… Я побачив шматки від тканини дельтапла­ну. Я впевнений, що саме там ми і потрапили до… Хай буде до аномальної зони. Якщо мені досі вдається провалювати­­ся в той стан, то в нас усе ще є шанс вибратися звідси. Ми може­мо по­вер­нутися!
– Як давно це з тобою відбувається? Скільки разів було? – спокійно запитав Райан. Його наче зовсім не здивувало моє зі­знання. Може, з ним відбувалося те саме?
– Не можу точно сказати. Тричі, мабуть. Два попередні рази я просто відчував, але сьогодні мені вдалося відкрити очі! У тебе таке було?
Райан мовчки заперечливо похитав головою. 
– Я впевнений у тому, що це наш шанс. Інших варіантів немає.
– Якщо ти не помиляєшся, то тоді тобі дійсно не варто ви­трачати марно час. Іди. Я залишуся. 
Із цими словами він знову сів на диван і потягнувся до тієї половини книжки, що мала закінчення. 
– Не розумію тебе. Чому ти відмовляєшся йти?
– Я вже тобі пояснив. Мені треба дочитати книгу.
– Ти знущаєшся? До біса книгу! Коли повернемося додому, я куплю тобі таку саму. Або візьми цю із собою. Ну це просто маячня якась: відмовлятися від повернення до звичного життя через цікаву книгу!
– Ні, Дене, справа не в книжці. А в тому, що шанс повернути­ся до звичайного життя є лише в тебе. Раджу не витрачати час на суперечки і негайно скористатися шансом.
– Ну що за драматизм! Бери книгу і ходімо вже!
– Досить, Денієле. Я залишаюся. І сподіваюся, що ти сюди не вернешся. 
– Назви хоч одну вагому причину, з якої ти відмовляєшся спробувати повернути собі своє життя?
Райан знову скочив із дивану і запустив руку до волосся. У цьому жесті відчувався і відчай, і прийняття одночасно. 
 – Ми не в аномальній зоні, Дене. І не в паралельній реаль­ності. Ми – мертві. Достатньо вагома причина?