Диск 10

– Минулого разу Ви розповіли, як переглянули всі коробки в пошуках відповідей, – нагадав доктор Таллер, як тільки почав­ся запис. – Але поясніть мені, будь ласка, чому Ваш друг Райан не брав участі у пошуку?
– Не можу дати точну відповідь на це, – тихо відповів Денієл Картрайт. – Пригадуючи зараз ті події, я думаю, що він не дуже вірив в успіх моєї ідеї. Коли ти раз за разом вимушений терпі­ти поразку, то руки самі собою опускаються. Було важко збері­гати впевненість у тому, що наступного разу точно все вийде. Можливо, Райан боявся знайти щось, що доведе безглуздість на­ших спроб. Але треба сказати, що все ж таки було дещо, до чого він проявляв цікавість. Його тягнуло до руїн, на які ми натрапили раніше. Він постійно згадував про них, пропонував перевірити, знайдемо ми те місце знову чи ні. Казав, що треба все там дослідити. А я не розумів необхідності туди йти. То бу­ло просто старе каміння. Воно нічого нам не підказувало. Був варіант перейти річку й піти далі. Але десь у підсвідомості я відмовляв себе розглядати цей варіант. Я вирішив, що над пе­ретином річки я подумаю в тому разі, коли у нас не залишиться іншого вибору. 
– Ви знайшли компроміс?
– Не виникло потреби. Ми були обмежені у просторі та мож­ливостях. Вибір у такому разі невеликий. Головне, щоб він був зроблений свідомо та добре продуманий. Але мене бен­тежило, що в місці, де ми застрягли, зі свідомістю коїлося щось не те. 

***

Це був шостий раз, як я прокинувся у будинку на галявині. Настав восьмий день, як нас ніхто не шукав. І почався він інакше, ніж попередні: мене розбудив Райан, який готував сніданок. Щось шкварчало на пательні. Я автоматично глянув на годинник: час стояв на тому ж місці. Коли я пішов прийняти душ, то боявся заплющити очі, аби не повторилося те дивне за­тьмарення розуму, як було вчора. Снідаючи разом із другом, я попередив його, що сьогодні планую пошуки на горищі друго­го номеру.  
– Я все ж таки спробую розібратися з телефоном. Буде чу­дово, якщо він запрацює. А потім можу подивитися у номерах усі комоди, книжкові полиці та тумби. Може, щось знайду, що визначить наше положення.
Я погодився. Настрою не було зовсім. Але я був вдячний Райану за те, що він намагався хоч якось допомогти. Це не да­вало моїй надії згаснути. Я помив використаний посуд і пішов до другого номера. 
Як я вже розповідав, другий номер виглядав майже так само, як і той, що ми з Райаном зайняли. Але на горищі зберігалися зовсім інші речі. Тут стояло декілька письмових столів, двоміс­на канапа із зеленої замші, а за нею – ряд картонних коробок, стілець із відламаною ніжкою, дві валізи та підлогове дзеркало на весь зріст. 
Спершу я перевірив письмові столи. Знову канцелярське приладдя, стопка чистого паперу, два ліхтарика, візитівка і мапа доріг Айдахо. Я уважно роздивився візитку. Це був маленький прямокутник білого дизайнерського картону з лаконічним на­пи­сом на лицьовому боці: «Лікар Едвард Фелтон, логопед». На зворотному боці картки надруковано телефон та адресу у Веллі Сіті, штат Північна Дакота. Я двічі перечитав напис, але ніяких здогадок це не викликало. Хоча десь глибоко у пам’яті щось слабо ворухнулося. Мені залишалося лише сподіватися, що подальші знахідки проллють світло і пов’яжуть усе в один ланцюжок. 
Я взявся вивчати мапу доріг Айдахо. Ніколи не був у цьому штаті. На мапі були відсутні будь-які помітки, аби можна було дізнатися, куди їхав власник мапи. Рік видання – 2004. На ві­сім років молодша від чеку, що я знайшов у першому номері. Рап­тово мені спало на думку, що треба перевірити дати виробниц­тва на продуктах, що зберігаються у холодильнику. Ясно, що вони не псуються, але дата підкаже, як давно вони там лежать. 
Я спустився на перший поверх та заглянув у холодильник. Зелень, яка лежала на верхній поличці, виглядала щойно зірва­ною. А за тиждень вже мала б зів’яти. Я взяв до рук упаковку з в’яленим м’ясом. На зворотному боці упаковки, де зазвичай міститься інформація про склад та терміни придатності, було пусто. Узагалі нічого! Як так? Я по­тягнувся до пакету молока. Теж ніяких термінів, нічого про ви­­робника. Але ж на молочній продукції точно має бути! Я впер­то передивився усі запаковані продукти. Нічого не мало да­ти. Якщо Райан учора робив облік провізії, чому він не помі­тив відсутність звичайної інформації? Чи, може, він помітив, але мені не сказав. Навіщо він це прихо­вав від мене? Що ж, я теж не все йому розповів. Можливо, його власні здогадки теж бентежили, тому він не хотів мене лякати, як і я його. 
Я повернувся на горище, відклавши роздуми про дати до розмови з Райаном. На черзі – валізи. На них не було розпіз­навальних бирок чи штампів. Та й самі вони здавалися доволі старими та потертими. Одна – з темно-синьої тканини, з пля­мами бруду на дні та зі зламаним бігунком на блискавці го­лов­ного відділення. Друга – трохи менша за першу, чорна з наліп­ками на металевій трубі висувного механізму ручки. Наліпки вже майже витерлися, але все ще можна було розпізнати в них зображення Бетмена та Робіна. Я обережно перевірив усі від­ділення. Знайшов мапи Північної Дакоти та Вірджинії. Поба­чивши останню, у мене стиснулося серце. Як же я скучив за до­мом! Ми вже понад тиждень тут, і поки що я виявився правий в одному – нас не шукають. Боже, якби ти тільки дав мені шанс усе виправити! Я б усе змінив! Налагодив би відносини з ро­диною, знайшов би справу до душі, перестав би створювати проблеми собі та іншим… Я глибоко вдихнув, намагаючись ви­кликати в пам’яті запахи дому, своєї кімнати, салону мого авто­мобіля, запах океану… Але на горищі пахло хвоєю та сирістю. Навіть землею. Боже мій, хоч би знову не ті припадки!
Я не став повертати мапи назад до валізи, а відклав їх на стіл, сподіваючись, що пізніше вони ще знадобляться мені. І все ж таки дивні знахідки. Якби валізи тут забули туристи, то в них були б речі. Порожні сумки говорять про те, що в них або щось привезли сюди, або залишили тут навмисно, як непотріб. І ще один факт, який говорить на користь того, що власником валіз є не мандрівник: у гори люди ходять із рюкзаками, а не з чемоданами на колесах. 
Стілець зі зламаною ніжкою спершу не викликав питань. Звичайний дерев’яний, бачив багато пилу. Його обшивка була теж затертою, як і в зеленої канапи, і в жовтого дивана з нашого номера. Але... якщо я не помиляюся, у нашому номері, як і в другому, стоять інші стільці. Зламаний стілець білого кольору із синім сидінням. Тоді як унизу стоять стільці, пофарбовані в зелений, із зеленими подушками та спинками, відмінними від зламаного. Навіщо комусь привозити в туристичний будинок один зламаний стілець? Як пов’язати між собою валізи та сті­лець? Це стало нагадувати гру «Знайди зайве».
Залишилися коробки. Більшість із них були пустими. В од­ній коробці лежав шкіряний м’яч для гри у футбол. У мене за­нило у грудях. Як же мені не вистачатиме гри! Ясно, що я не поступлю до університету цього року. Я максимально ігнору­вав питання здобуття вищої освіти. Але я думав, що це роблю наперекір батькові. Тепер я зізнався собі в тому, що я просто не хотів закінчувати школу. Бо ким я був поза нею? 
Школа була моєю стихією. Я мав авторитет, моє ім’я гово­рило само за себе. Я не блищав розумом на заняттях, але на полі я був зіркою. Мною могли захоплюватися чи ненавидіти, але знали абсолютно всі. Вступ до коледжу чи університету обну­ляв усі мої здобутки, мій авторитет, мою соціальну сходинку, яку я зайняв. Потрібно було починати все спочатку. Заново здобувати повагу та визнання. Я не боявся суперництва, але я стільки зусиль доклав, щоб стати тим, ким я є зараз! Вступ до коледжу для мене означав утрату себе. І ось цього я боявся – стати ніким. А може, я насправді і був ніким?
Мітч виріс у родині адвокатів. Його батьки не наполягали на виборі сімейної справи і дали сину можливість розвиватися у тому напрямку, у якому він забажає. Мітч грав зі мною у фут­бол лише рік, а потім кинув, бо зацікавився фехтуванням. Також він учився грі на гітарі й цікавився юриспруденцією. Мабуть, це передається генетично. Він без вагань вибрав для себе вив­чен­ня права і з нетерпінням чекав нового навчального року. Із нього вийде чудовий адвокат!
Райан поки що не вибрав учбовий заклад, але його були готові прийняти одразу декілька вишів. І це при тому, що він не був видатним гравцем чи суспільним активістом. Але він теж мав ціль на майбутнє, до якої йшов, нікуди не звертаючи.
Яку мету переслідував я? Доки мої однолітки схвильовано готувалися до тестів, вибирали виші, писали есе та намагалися набрати найвищий бал, я сконцентрувався на сімейних битвах. Мене не хвилювало власне майбутнє. А тепер я ризикую узагалі лишитися без нього. То хто тут у програші?
Найціннішою серед коробок виявилася та, що зберігала книжки та журнали. Там було декілька журналів з медицини, один про садівництво, пара старих номерів тижневика про кулі­нарію та комікси. Зізнаюся, що до коміксів я завжди залишався байдужим, тоді як мої однолітки їх читали, малювали, колек­ціонували. Випуски з коробки не були цінними, але мали ви­гляд справжнього раритету, бо були зачитані майже до дірок. Окрім журналів, у коробці лежало чотири книжки: «Буремний перевал» Емілі Бронте, збірник поезії Джона Кітса, дитячі казки та сучасний любовний роман у м’якій обкладинці, на якій напівголий чоловік із довгим волоссям обіймав жіночку, з якої ось-ось вітер здує її пишну сукню. Я обережно погортав усі книги, перевіряючи, чи не вкладено щось між сторінок. Із «Буремного перевалу» випав квиток до кінотеатру. Фільм «Ти­танік» Джеймса Кемерона, сеанс о 12:30, зал № 2, кінотеатр «Останній романтик», місто Абердин, штат Айдахо. Так, по­чинає складатися ланцюжок. Чи можуть усі знайдені на цьому горищі речі належати одній людині? Звісно, що так. Книги та журнали однозначно належали жінці. У неї точно була дитина. Жінка або переїздила, або подорожувала. Три штати: Айдахо, Північна Дакота та Вірджинія. Чи можна пов’язати сьогодніш­ні знахідки з тими, що я здобув учора? Лише фактом того, що там речі теж стосуються жінки і дітей. Господи, це не те, щоб верхівка айсбергу, це лише його крижинка біля краєчку води!
Із книги казок випали альбомні аркуші, скріплені на кшталт зошита за допомогою степлера. Це були дитячі малюнки. Ко­­ж­ен малюнок підписано парою римованих рядків. Якщо про­читати все разом, то виходила дитяча лічилочка: