Диск 9

Зі скрипу офісного крісла було зрозуміло, що Річард Таллер гойдався у роздумах. 
– Отже, це був кошмар? – перепитав він.
– Не зовсім. Я чув цей кошмар, а не бачив його. Усе було уривками, змішаними зі спогадами, які я розповів Вам напе­редодні, – відповів Денієл. 
– Які саме спогади Ви бачили?
– Різдво. Відверто кажучи, я цього очікував. Цілий день я був не в дусі: спочатку сварка з батьком, потім зустріч із Вами і копирсання у власній пам’яті, після чого я поїхав до офісу, але не зміг зосередитися на роботі. Під вечір я повернувся додому, прийняв душ і одразу ліг спати. Не можу сказати, що настрій був кепським, але щось-таки бентежило мене. Гадаю, це просто був «післясмак» від зустрічі з батьком. Кожного разу одне й те саме. Постійне невдоволення мною, постійне знецінення моїх досягнень. І гірше за все те, що мене це досі чіпляє. 
– Пригадайте, будь ласка, що передувало появі кошмару в перший раз?
Денієл задумався. На короткий час у кабінеті повисла тиша. 
– Якщо Ви хочете пов’язати нічні жахи з моїм батьком, то не вийде. Уперше це трапилося у день, коли я отримав непри­ємну звістку, – Денієл замовк, наче вирішував, чи варто про це розповідати. – Це було… несподівано для мене. День складався вдало, настрій був чудовий. Я зустрів свого знайомого з універ­ситету, він запросив мене випити. Ми пригадували минулі часи, жартували, а потім він у ході розмови сказав дещо, що… що я б не хотів знати. Можливо, це мене трішки вивело з рівноваги, бо я, чесно кажучи, випив забагато того вечора. Узагалі, після пережитого нещасного випадку я відмовився від безглуздого вживання алкоголю і в компанії завжди обмежувався одним ке­лихом. Але того разу я навмисно напився. Після того я повер­нувся додому й одразу заснув. Чи, може, втратив свідомість. Не знаю. Було схоже на боротьбу. Я постійно прокидав­ся, і мене в ту ж мить затягувало у небуття. Я відчував себе потопаючим, який відчайдушно бореться за можливість триматися над во­­дою, але глибина сильніше за нього. Я не втримався, і мене по­­­­­глинула пітьма. Я побачив знайомий ліс. Усе було таким ре­альним. Усе повторювалося… 
Денієл замовк. За весь час бесід із психологом він уміло кон­тролював власні емоції, але, пригадуючи свою зустріч зі зна­йомим, що передувала появі кошмарів, у його голос про­сочи­лися хвилювання та жаль. 
– Що Ви зробили, коли прокинулися?
– Нічого. А що мав робити? Я прокинувся від власного крику, прийняв освіжаючий душ і зустрів світанок на балконі. Але наступної ночі усе повторилося. А потім ще раз, і ще...  
Доктор Таллер глибоко зітхнув.
– Cherchez la femme[23]… Чи не так?
– Яке це має значення?
– Певен, що має. Ви відверто ділитеся зі мною усіма по­дробицями спогадів, але коли діло торкнулося рани у серці, Ви «пройшли» повз. 
– На деякі двері краще ставити міцніші замки. Ви не свя­щеник, і я Вам не сповідуюся. Тож нехай хоча б щось зали­шиться за дверима. 
– Денієле, якщо порівняти кошмари, які Ви бачили рані­ше, та нещодавні, між ними є різниця? – змінив напрям розмови доктор Таллер. 
– Є. Вони все більше стають схожими на звичайні кошмари. Я маю на увазі, що вже простіше з них вирватися.
– Я повторю своє прохання: фіксуйте на папері все, що пе­редуватиме поверненню жахіть.
– Тоді і в мене буде прохання до Вас: не зациклюйтеся, будь ласка, на моєму батькові. Я до Вас прийшов вирішувати про­блему кошмарів, а не батьків і дітей. 
– Гадаю, що нам обом не варто зациклюватися на містері Картрайті. Можливо, це вирішить обидві проблеми.

***

Цікаво, чи всі ніяковіють та почувають себе незручно, коли залишаються у чужому домі самі в кімнаті? Ви приходите в гості, вас пригощають чаєм у вітальні, ведуть із вами бесіду. І тут виникає ситуація, за якої ваш співрозмовник вимушений залишити вас у кімнаті одного на деякий час. Якщо це на мить-другу, то нічого. Але гірше, коли очікування затягується, і ви не знаєте, куди себе подіти та чим зайняти. Ви починаєте роз­дивлятися кімнату: які меблі, чи є фото на стінах, який де­кор та чи є він узагалі. А ці речі – мовчазні свідки господар­ського життя – завжди готові розкрити вам усі таємниці мешкан­ців. Ось на камінній полиці стоять порцелянові фігурки балери­ни, пастушки та сажотруса, два щокатих янголятка. Одразу ро­зумієш: у господині є хобі збирати статуетки та немає смаку. А ще вона трохи неохайна. Про це вам сказала світла пляма на килимі, яку господиня так і не змогла вивести, тому поставила на нього підлоговий вазон із чахлим фікусом. До речі, чахлий фікус також не мовчить. Він свідок того, що господиня не вміє доглядати кімнатні рослини, але тримає їх у будинку, щоб «за­тишно було». І коли повертається ваш співрозмовник, то ви вже не в змозі дивитися на нього без думок, що знаєте про ньо­го зайве. Наче щойно підглядали. Від цього виникає почуття не­зручності та сорому, приправлене каяттям. Здається, щойно за вашою спиною зачиняться вхідні двері, чахлий фікус одразу доповість господині, як ви нишпорили по кімнаті очима. Нена­виджу це почуття. Але, обшукуючи коробки на горищі свого «замку Іф», я теж його відчував. Тільки не зрозуміло, у чиє саме особисте життя я зараз вторгаюся. 
Я тряхнув головою, щоб відігнати зайві думки. Наявність різдвяних прикрас не була чимось особливим. Власник цього бу­динку міг прикрашати його для туристів, що відпочивали на свя­та у горах. Я повернув прикраси до коробки і потягнувся до наступної. Одна з коробок була заповнена черепками розби­того сервізу. Чашки, блюдця, молочник, чайник для заварювання… Нічого цілого. Навіщо зберігати цілу коробку уламків?
Я обережно взяв до рук один черепок. Це була частина тарілки. По краю вона була розписана синіми завитками та гі­лочками мімози. Гострий край уламка «відхопив» від центра тарілки стилізоване під гравюру зображення пишної жіночої спідниці та туфельки, що виглядає з-під неї. Інший великий уламок теж мав окантовку, а у його центрі була намальована карета з двома кіньми в упряжці та закритими фіранками у вік­ні. Один кінець фіранки притримувала елегантна жіноча рука у рукавичці. Я перебрав інші уламки. Ось дівчина в пишній сук­ні несе коробки з капелюшками. А ось вона танцює з якимось франтом. На чашках та молочнику – букети мімоз. Красивий та дуже незвичайний сервіз. Мабуть, колекційний антикваріат. Я перевернув уціліле блюдце догори дном. На білому фарфорі синьою фарбою акуратно виведена літера Т, а над нею рік – 1871. Ого! Дійсно антикваріат! Але що він робить на горищі туристичного будиночку? Ніхто не стане лишати такий рари­тетний посуд на загальне користування. І навіть уламки не за­лишили б. Бо розбитий антикваріат теж має ціну. Цьому точно тут не місце. Я не міг пояснити свою знахідку.
Я вирішив маркувати коробки, що могли мати в собі під­казки. Знайденим у тумбочці олівцем я намалював на перегля­нутих коробках хрестики (як знак марності знахідок) та галоч­ки (як ознаку потенційно важливих речей). Поки що жодна моя знахідка не принесла ясності чи розуміння того, що це за місце. 
Наступна коробка дещо збентежила мене. У ній була лише дитяча сукня з жовтого мусліну з темними розводами, малень­кі фіолетові босоніжки та атласна стрічка, що вигоріла на сонці до пастельного бузкового. У мене є сестра, яка росла на моїх очах і яку мати наряджала, наче ляльку. Тому я припустив, що знай­дена сукня належала дворічній дівчинці. Я вже хотів відклас­ти коробку в бік, як помітив пляму на застібці лівого босоніжка. Схоже на… кров! Я дістав дитяче взуття і придивився. Сум­ніву не було: на устілці правого босоніжка та на застібці лівого були плями крові. Вона потрапила на взуття малої і її одразу не витерли. Тому кров встигла просочитися у шкіру босо­ні­жок, перш ніж їх почистили. Я взяв коробку і сів на диван, щоб краще роздивитися речі під сонячним світлом, що лилося крізь кругле вікно. 
Те, що я прийняв за розводи на простенькій жовтій сукні, виявилося застарілими слідами крові. Вони вже стали блідо-іржавими від часу, але їх усе ще можна було розпізнати. Кров забризкала все ліве плече та рукав-ліхтарик, окремі бризки можна було побачити і на спідниці, і на оборках. Лівий рукав був розірваний, але його обережно заштопали. Зрозуміло, що сукня  вже  була  безнадійно зіпсована, але чому її не вики­ну­ли у сміття?
Я ніколи не одягнув би свою дитину в брудний та порваний одяг. І будь-яка мати зі мною погодилася б. Якщо ти не можеш ані одягнути свою дитину, ані віддати іншій, то ця річ має відправитися або у сміттєвий бак, або на ганчірки. Але не на зберігання на горище. Лише хіба що як… пам’ять.
По моїй спині пробіг холодок. Це речі мертвої ди­тини! Із нею трапилося щось жахливе. Я кинув сукню назад до коробки. Мене лякала не кров, а моя здогадка про хазяйку цих речей. У голові промайнула думка, що всі мої знахід­ки не такі вже й розрізнені. Усі ці речі мали історію. Чек, фото, дитячі ма­­люн­ки, розбитий посуд, одяг маленької дівчинки… Якби моїми знахідками стали, наприклад, шкарпетки, запальничка й на­вуш­ники, то тут було б досить важко знайти об’єднуючий їх сенс. Мотлох та й годі. Але те, що зберігалося у цих коробках, мотлохом не було. Це були особисті речі однієї людини або ж ро­дини. Чи мала ця здогадка якесь значення? Мабуть, так. Що не мож­­на було пояснити логічно, так це те, чому такі особисті ре­чі зберігалися в будиночку, призначеному для туристів?
Коробку з дитячими речами я позначив галкою та повер­нув на місце. Ще дві коробки виявилися пустими. А в третій ко­робці лежав букетик сухих квітів, перев’язаний такою ж буз­ковою стрічкою, як і та, що лежала разом із босоніжками. Я задум­ливо розглядав цей гербарій. Дістати з коробки не наважився, аби букет не перетворився на труху. Тонкі сухі гілочки з дов­гим гострим листям та блідо-рожевими квітками, що скла­дався з чотирьох пелюсток та нагадував крила метелика. Я не знав назву цієї рослини, та вона здавалася мені знайомою. 
У нас удома є сад. Невеликий. Трава ідеально зелена, кущі ідеально рівні, а троянди ідеально білі. Сад завжди доглядав са­дівник, який приходив тричі на тиждень. Він уже занадто по­хилого віку, і щоразу, коли я бачив, як він прориває бур’ян на клумбі навколішках, мені ставало соромно. Старий уже давно мав би бути на пенсії, а він продовжував гнути спи­ну в саду багатіїв, які не знаходили часу на те, щоб поглянути на той сад. Тому я завжди намагався не перетинатися з ним. 
Того разу все трапилося через сварку з мамою. Вона нечас­то виходила із себе, але тоді я зачепив її за живе: я зіпсував її благодійний вечір. На своє виправдання скажу, що це сталося випадково. Наш гараж має в’їзд із боку вулиці та виїзд на зад­ній двір, що виходить до саду. Того вечора мама організувала в нашому домі благодійний вечір для збору коштів, які мали б передати в дитячу лікарню. За задумом матері, більшу частину гаражу закрили ролетною стіною, залишивши наскрізний про­хід із вулиці у двір. Цей прохід прикрасили світлодіодними стрічками-водопадом, акцентуючи увагу гостей саме на цьому вході, а не через дім. 
Я повертався пізно ввечері з гулянки. Заїхавши на під’їзну доріжку, я осліпив фарами кішку, що сиділа на капоті при­паркованого авто. Кицька злякалася і стрибнула прямісінько мені під колеса. Я і сам злякався та вивернув кермо, але по­бачив, що так зачеплю автомобіль гостя, тому зробив інший ма­невр. Колеса завищали, моє авто пролетіло у двір крізь ме­рехтливу гірлянду і «припаркувалося» за столом-фонта­ном із келихів шампанського. Пролунали крики, дзвін битого скла. Вечір закінчився феєрично. Як тільки гості розійшлися, мати нагримала на мене, заявивши, що не вірить ні в яку кішку і що я постійно намагаюся усе зіпсувати. Наступного дня на ме­не чекало покарання – місяць без автомобіля та допомагати нашому садівнику з прибиранням результатів моєї «діяль­но­сті». Я спробував сперечатися щодо справедливості звину­вачень, але вирок не підлягав оскарженню. Тож я вилетів на двір, гучно грим­нувши дверима. Оскаженілий від гніву, я зір­вав де­кілька бу­тонів троянд та жбурнув їх у стіну будинка. Розвернувшись, я наткнувся на пильний погляд помутнілих блакитних очей. Мені стало соромно. 
– Вибачте. Я не хотів псувати Ваші троянди.
– Це ваші троянди, юначе, – тихо відповів садівник. Його голос був теплим, як парне молоко. 
– Просто це несправедливо! Я не навмисно! Я не хотів  ко­мусь нашкодити, а вийшло навпаки. 
– Я знаю, – старий кивнув головою, і його солом’яний капе­люх захитав полями в такт. 
– Звідки Вам знати! Я ж Денієл! Я завжди все роблю, щоб потішити своє зле его! – огризнувся я, копіюючи інтонацію матері. 
– Але не цього разу. Я Вам вірю.  
– Чому?
– Якщо б Ви зіпсували свято навмисно, то злилися впівси­­ли. Вас обурила несправедливість. Вибачте, що говорю Вам це так відверто.
Я трохи помовчав, роздумуючи, чи не лестощі це з його бо­ку, бо я син господаря. Не схоже, щоб старий підлещувався. Він дивився на мене без усмішки, але очі світилися добром. Може, це в усіх стареньких так?
– Даруйте, але я не пам’ятаю Вашого імені.
– Френсіс Ленглі, сер, – підказав він мені.
– Що ж, містере Ленглі, я маю Вам допомогти прибрати на­слідки вчорашньої катастрофи. Дайте мені граблі, я почну ви­чісувати з трави рештки скла. 
Садівник указав мені пропонуючим жестом на садові ін­струменти, що лежали біля гаражної стіни. Я взяв граблі та зайнявся ділом. Містер Ленглі продовжив акуратно мести бруковану доріжку. Ми обидва працювали мовчки. Чим довше я гріб, тим більше згасав мій гнів. Виявилося, що монотонна фізична праця дає час на приведення думок та почуттів до ладу. Я дійшов висновку, що не таке вже й страшне покарання було мені призначене. Здається, я навіть не перепросив у матері за зіпсований вечір.
Вибрати осколки скла з трави ідеально не вийшло. На моє німе питання садівник відповів задумливо:
– Доведеться перестелити газон, по цій траві вже босоніж не погуляти, як це полюбляють місіс Картрайт та Ваша сестра. 
– Мама ходить босоніж по траві? – здивувався я.
– Інколи, – коротко відповів садівник.
– Що ж, я міг би з’їздити за рулонами нового газону, але мені заборонили сідати за кермо протягом місяця. 
– У цьому немає потреби. Я подзвонив до крамниці, де за­звичай купую усе необхідне для саду, мені привезуть рулони завтра. Тож, думаю, Вам більше немає потреби працювати тут. Дякую за допомогу. 
Із цими словами містер Ленглі кивнув мені і неспішно пішов углиб саду. Я подивився на вичесаний газон, і чомусь мені не хотілося йти звідси. Можливо, тому, що я не знав, чим мені зайнятися без свого автомобіля. А можливо, мені просто тут сподобалося. 
– Містере Ленглі, чи не знайдеться у Вас іншої роботи для мене? – несподівано для самого себе гукнув я старого.
– Винесіть мішки зі сміттям до баків та знайдіть мене у за­хід­ній частині саду. Я підгортатиму люпини, а Вам доведеться полити Астильбу Глорію Пурпурію, – відповів мені старий, навіть не обернувшись. 
– Кого? – я звів брови до купи. Для мене це звучало, як щось із хоґвортського підручника з травології. 
– Квіти, містере Картрайт, квіти, – пролунало десь із гли­бини зеленого лабіринту. 
Я виконав усі вказівки і, приєднавшись до садівника, почав поливати симпатичні розлогі кущики пірамідальної форми з пух­настим ажурним бузково-рожевим суцвіттям. Вони росли на квадратній грядці цілим морем, серед якого стояла ста­туя німфи, що збирала квіти до кошика. Через стежку від мене на грядці вздовж паркану містер Ленглі розпушував землю між пишними кущами люпинів. Поки кожен був зайнятий своєю справою, старий садівник розповідав мені про люпини.
– А чи знали Ви, що люпини – не лише гарна, а й дуже корисна рослина? Люпинова олія за якістю не поступається оливковій, але при цьому не містить у собі речовин, що упо­вільнюють травлення. Люпини корисні й для саду, оскільки його корені здатні насичувати ґрунт азотом. У побуті їх часто звуть «вовчими бобами». Зазвичай садоводи не шанують цю квітку, бо її може виростити і дитина. Для професіоналів вона не цікава. Улітку потребує помірного поливу та прибирання бур’янів, а якщо замульчувати грядку, то питання з бур’яном відпаде. Цей сорт, – і садівник ніжно торкнувся роже­вого з бі­лим суцвіття, – називається Принцеса Джуліана. Один із най­гарніших декоративних сортів люпинів. Аби люпини квітли як найдовше, суцвіття, які вже повністю відцвіли, треба вчасно зріза­ти, до того як вони почнуть формувати насіння. Я планую це зро­бити наступного тижня.
– А як щодо тих квітів, які я поливаю? – запитав я з непідробною цікавістю. До ботаніки я був байдужий. Але мені подобалося слухати містера Ленглі. Він мав голос оповідача, який причаровував тембром, інтонацією та розмірністю. 
– Астильба. Обожнює вологу та півтінь. Її треба поливати щодня, а в найспекотніші літні дні – двічі на день. І якщо добре про неї дбати, то вона дає приголомшливий аромат та квітки. Невибаглива до ґрунту і майже не хворіє.
– Це Ви вирішуєте, які квіти садити тут?
– Я пропоную, а місіс Картрайт приймає рішення. Але мож­на сказати, що вона покладається на мої смак та досвід.
Містер Ленглі нахилився за маленькою лопаткою та, похит­нувшись, осів на землю. Я вимкнув полив і підбіг до садівника.
– Містере Ленглі, з Вами все гаразд?
Однією  рукою  він  тримався  за  скроню, а іншою  спирався на землю. 
– Звісно, усе добре. Не варто хвилюватися. Просто сьогодні дуже зле сонце. 
Відмовка, у яку і дитина не повірила б. Час зробити перерву. Я допоміг йому підвестися, і ми разом пішли на кухню. Наша кухарка Перл не здивувалася, коли я сказав, що містеру Ленглі стало зле. Схоже, це був не перший раз. Вона налила старому води з лимоном і взялася розігрівати для нас обід. 
– Скільки Вам років? – розпочав я розмову, коли садівникові стало краще. 
– Сімдесят один. 
– Ого! Хіба Вам не час йти на пенсію?
Містер Ленглі посміхнувся.
– Та, мабуть, уже час. Але я не можу. У мене є онука. Мія. Вона майже Вашого віку. Я її єдиний опікун. Десять років тому загинули її батьки. Більше нікого в нас немає. Лише ми один в одного. Наступного року Мія поїде навчатися до коледжу, я маю бути впевнений, що мені вистачить на її навчання. 
– Хіба немає грантів та стипендій для дітей-сиріт?
– У Мії важкий характер. Їй соромно розраховувати на таку поблажку. 
– А розраховувати на старого дідуся, який вимушений фізично працювати, щоб забезпечити підходящі умови, не со­ромно? – фиркнув я, не задумавшись про почуття старого. 
– Це моє бажання – дати онуці все, що зможу. Я хороший садівник, чесно працюю, Ваша родина гарно платить. Мені не­має на що жалітися.
Я кивнув, даючи зрозуміти, що його точка зору мені зро­зуміла. Але я з нею не був згоден.
Після обіду ми повернулися до роботи, помінявшись зав­даннями: полив за містером Ленглі, за мною – підгортання та про­полювання. І хоча старий садівник наполягав на відсутнос­ті необхідності допомоги, я весь день провів у саду та взяв обі­цянку з містера Ленглі, що завтра самостійно стелитиму газон, коли привезуть рулони. 
Так склалися обставини, що в мене був лише один дідусь, і той помер, коли мені було вісім років. Я обожнював його всім серцем, як і він мене. Він завжди мав для мене смаколики, грався в усі вигадані мною ігри, багато жартував. Коли він сі­дав у крісло-гойдалку, я залізав до нього на коліна, і дідусь чи­­тав мені Жюля Верна і Марка Твена. Можливо, саме через свою прив’язаність до діда і втрату його я відчував потребу у спілкуванні з містером Ленглі. А після того як йому стало зле, ще й потребу піклуватися. Тому я вигадав одну хитрість. 
Я сказав матері, що містер Ленглі просив переказати, що деякий час він буде приходити не за графіком, але дотримую­­чись тієї ж кількості робочих годин на тиждень. Начебто це по­в’язано з тимчасовими обставинами особистого характеру. Для цього я дочекався моменту, коли мати буде зайнята й слу­хати­ме одним вухом. А містеру Ленглі я сказав, що мама дає йому тижневу відпустку зі збереженням заробітної плати. Міс­тер Ленглі скептично віднісся до такої новини і спочатку по­ри­­вався перепитати у місіс Картрайт. Далі він спробував від­мо­ви­­ти­ся від відпустки, пославшись на терміновість садових робіт, але я красномовно запевнив, що ніхто нікого не звільняє, а лише дає час перепочити. І що на тиждень ми наймемо тимчасового садівника. Ця ідея теж не сподобалася містеру Ленглі, і він виказав бажання спочатку познайомитися з тимчасовим пра­цівником, аби ввести його в курс справ. Я запевнив, що він може все розповісти мені, а я сам дам настанови новому са­дів­нику. Я не міг ображатися на містера Ленглі за підозрі­лість у погляді (я ж Денієл, я ніколи не роблю безкорисних доб­рих справ). Можливо, старий садівник усе-таки розгадав мої наміри, бо довгий інструктаж, який він провів мені, був із поясненнями елементарних назв рослин та потрібних робіт, які будь-який садівник мав би знати, як власне ім’я. 
– Я довіряю Вам, Денієле, – закінчив інструктаж міс­тер Ленглі. – У відпустці немає необхідності, але дякую. 
Він зняв робочий фартух і замкнув склад для садового ін­вентаря. Уже збираючись йти, старий повернувся до мене і по­глянув у вічі.
– Ще дещо. Передайте тимчасовому садівникові, що якщо він заплутається чи виникне якесь питання, то він може мені подзвонити. Завжди і в будь-яку годину. 
Я впевнено кивнув.
– Не хвилюйтеся, містере Ленглі. Усе буде добре. Я за ним придивлюся. 
Увесь тиждень я провів у саду. Удень я підстригав газон та кущі, поливав рослини, рихлив землю, рвав бур’ян, мульчував клумби, чистив садові скульптури. Увечері я падав на шезлонг, відчуваючи втому та задоволення одночасно. Я зробив для себе відкриття: день, повністю проведений на свіжому по­вітрі на природі, гарантує чудовий настрій та міцний сон. Цілий тиж­день Денієл Картрайт був спокійний, привітний, не влаштову­вав сварок та не приносив проблем. Якщо домашні і здогада­лися про мою витівку, то поскаржитися у них приводу не було. Це був дуже корисний для мене тиждень.
Коли до роботи повернувся містер Ленглі, то виглядав він відпочившим та веселим. Я доповів про проведені роботи. Са­дівник усе хитав головою і буркотів, що ми найняли зовсім не­досвідченого працівника. Але його очі сяяли лукавством. Старий лис чудово знав, чия недосвідчена рука копирсалася у його грядках. 
Букет сухих квітів, які лежали в коробці на горищі, я не впізнавав. У нашому саду такі не росли, але чомусь вони зда­валися мені знайомими. Я обережно підніс суху гілочку до об­личчя і вдихнув аромат. Ледве помітний і незнайомий. Але… Раптово мене осінило. Фотокартки! Це квіти з фото! Я кинувся до тумбочки. Точно, це вони! Я ще більше впевнився у своїй здогадці, що речі, які тут зберігаються, пов’язані між собою. Це одна історія.