Диск 8

Аудіозапис почався з мовчання. Деякий час одним лише звуком на записі був шум дощу за вікном кабінету доктора Таллера. Коли пауза затягнулася, доктор порушив мовчання. 
– Схоже, Ви сьогодні не дуже налаштовані на відверту розмову, чи не так?
– Не знаю. Можливо. 
– Якщо бажаєте, ми можемо перенести нашу зустріч. Або можемо поговорити про те, що стало причиною Вашого кеп­ського настрою. 
Денієл важко зітхнув. Очевидно, він ніяк не міг налашту­ватися на розмову. 
– До Вас повернулися кошмари?
– На щастя, ні. Я… У мене виникли неприємності на робо­ті. Точніше, я сам їх собі створив.
– Можете розповісти мені про це.
– Хм, це не дуже цікаво. 
Ще одна коротка пауза.
– Загалом це більше пов’язано з батьком, аніж із роботою. Із погляду моїх робочих успіхів – я наблизився до своєї мети. Угода майже завершена. Я об’явив шах і мат. Тепер уже вороття немає.
– Як це пов’язано з Вашим батьком? 
– Я поставив шах і мат своєму батькові. 
Доктор Таллер відкинувся на спинку крісла, і воно жалібно заскрипіло.
– Поясніть, будь ласка.
– Докторе Таллер, чи знаєте Ви, ким я працюю? – запитав Денієл більш жвавим голосом. 
– Ні. Ви мені не говорили, а я ніколи не наводжу довідок про своїх клієнтів. Це було б не етично з мого боку.
– Справедливо, – погодився Денієл. – Я маю власний бізнес. Невелика компанія з десяти людей, яка займається розроблен­ням промислового дизайну. Ми ще новачки, але вже можемо скласти конкуренцію. На да­ному етапі конкуренти нас сильно недооцінюють, що дає нам вагому перевагу: ми можемо поки що не боятися «акул» і впевнено працювати, зміцнюючи ре­путацію. Бо ми працюємо з розрахунком, що кожен наш клієнт має стати нашим постій­ним замовником. Для цього разом зі мною працюють найкращі спеціалісти, які ще не мають гучного імені, але мають величез­ний талант. Цього достатньо, аби дати по зубах серйозним фірмам. Ми вже маємо досвід співпраці з виробником авто­мобілів Rivian[22]. У нас є замовлення на роз­робку дизайну й від інших відомих виробників. Не тільки у галузі машинобудуван­ня, хоча особисто я віддаю перевагу саме їй. Для маленької компанії на самому старті – це великий успіх. 
– Можу Вас привітати з чудовим початком! Тепер розумію, чому Ви так багато сил віддаєте роботі.
– Це не лише в моїх інтересах як бізнесмена. Я займаюся тим, що мені до вподоби. І за цим процесом деколи зовсім не хочеться відволікатися на питання побуту та особистого життя. 
– Схоже, Ваш батько мав рацію, коли сподівався, що Ви зробите вибір на користь бізнес-менеджменту. 
– О, докторе Таллер, тут Ви сильно помиляєтеся, – розсмі­явшись, заперечив Денієл. – Я отримав ступінь бакалавра у графічному дизайні. 
– Неочікуваний вибір, чесно кажучи. А як же бажання бути гоночним інженером?
– Для цього потрібна технічна освіта. Саме зараз я її здо­буваю. У сфері мого бізнесу це просто вкрай необхідні знання.
– Чому ж Ви одразу не вибрали технічну освіту?
– Усе вирішив випадок. Загалом я ні про що не жалкую. То був правильний вибір. Я розповім про це трохи згодом. 
– Гаразд. І все ж таки. Ви сказали, що поставили батькові «шах і мат». Я поки що не зрозумів, яким чином.
– А! Це нецікава історія. Так склалося, що я дізнався про те, що батькові справи йдуть погано останнім часом. М’яко кажучи. Є вірогідність утратити значну частину бізнесу. І гірше за все те, що мій батько занадто сліпий та гордий, аби визнати хибність своєї стратегії. Він або не бачить усієї картини, або не вірить у наслідки, до яких призведе його непохитність. Якщо так і далі буде, то батько збанкрутує. Сімейний бізнес мали б успадку­­ва­ти я і Прімроуз у рівних частках. Але я не дуже залежний від цієї спадщини, бо маю власний статок. Тоді як для Прімроуз це її запорука свободи у виборі та незалежність від обставин.
Мені довелося піти на хитрість, щоб мати переважну біль­шість голосів, коли настане час вирішувати долю батьківського королівства. Сьогодні вранці я сповістив про це батька. Зустріч вийшла дуже емоційною та залишила неприємний осад. Бо мої дії виглядають так, ніби я знову намагаюся допекти батькові. Та цього разу все набагато серйозніше. Я багато чим ризикую. Але немає сенсу щось доводити та пояснювати. Наша конфронтація ще ніколи не була такою гострою, як зараз. Бо якщо раніше я претендував на батьків час, то тепер претендую на його гроші. А це дорожче йому за сім’ю. 
– Схоже, що нещасний випадок не призвів до порозуміння між вами.
– Не призвів. Але після того як я почав будувати своє життя окремо від батьків, між нами стало менше сутичок. Дотепер. 
– Як давно Ви втрутилися у справи батька?
– Приблизно з пів року тому.
– Ваші нічні жахи вперше з’явилися до цього чи після?
Денієл замислився.
– Після. Хочете пов’язати між собою ці два факти? – поціка­вився він.
– Не беруся робити завчасні висновки. Як я зрозумів із Ва­ших історій, Ви звикли до сперечань із батьком, а не до спокій­них розмов. Можливо, варто сісти за один стіл і поговорити відверто, без звинувачень та емоцій? Я впевнений, що містеру Картрайту бізнес не важливіший за родину.
– Як Ви можете бути впевнені в людині, яку не знаєте? Просто тому, що Ви теж батько? Тож я Вам скажу: батьківство не робить автоматично людину хорошою. Ба більше: навіть се­ред матерів зустрічаються жінки, які байдужі до своїх дітей. Ви можете піклуватися про дитину, забезпечувати її, але при цьому не відчувати любові. Я не знаю, що коїться у душі Макса Картрайта, але знаю напевно одне: те, що сталося вліт­ку 2008 року, змінило долю багатьох людей. І тільки мій батько залишився незмінним. Він і та крига, що є між нами. 

***

Це му́ка – відкривати очі, сподіваючись побачити власну кімнату в Норфолку, а замість того знаходити себе в трикля­то­му будинку для туристів. Крізь сон мене знобило, наче поча­лася лихоманка. Але варто було лише розплющити очі, як усі ці відчуття пройшли, мов не бувало. Крізь зашторене вік­но в кімнату пробивалося денне світло. Як довго я спав, визна­чити було важко. Чортові годинники виконували роль картин. 
Райан усе так само лежав на сусідньому ліжку, прикрива­ючи очі рукою. Я підвівся з ліжка і пішов до ванної кімнати. Повернувши кран змішувача, я набрав води в долоні і занурив у неї обличчя. І враз мені здалося, що вода пахне землею та дощем. Я чітко відчував цей запах. Різко піднявши обличчя, я поглянув на свої руки. Вода в долонях тремтіла. Каламутна, наче з калюжі. Я з огидою вихлюпнув її до раковини. Якого біса?
Закрив і відкрив кран знову. Він пирхнув кілька разів, поки знов не полилася чиста водопровідна вода. Я декілька разів її зачерпнув, але вона була криштально чистою. Я обережно вмив лице і поглянув на себе в дзеркало. Але не впізнав себе: темні кола під очима, бліде, майже сіре обличчя, безкровні губи. Це за одну ніч такі разючі зміни? Може, я захворів? Цього ще не вистачало! 
Я перевів погляд на свою шию та груди. Моя футболка прилипла до тіла та виглядала брудною, наче я її зняв із нью-йоркського безхатька. Що відбувається? Я розумію, що ходжу в одному й тому самому одязі вже тиждень, але ще вчо­ра футболка виглядала чистою, незважаючи на мої вештання у лісі та ва­ляння на траві. Від мене не було неприємного запаху, як мало би бути, але я це все пояснював собі особливістю цього місця. Тут усе без змін. Усе так?
Я відчинив двері і поглянув на годинник. Сьома п’ятдесят п’ять. А що як це просто сам годинник зламаний, а не час? Я побіг до холодильника, очікуючи побачити всередині зіпсовані продукти. Але ні. Усе було свіжим, як і в перший день нашого знаходження тут. І навіть… в’ялене м’ясо. Той самий шматочок м’яса, який я з’їв у перший день, лежав повністю незайманий. По спині пробіг холодок. 
«Мені потрібен душ, – вирішив я, – бо зі мною щось не те». Я стягнув із себе одяг і заліз під ледве теплу воду. Як би можна було змити із себе не лише бруд, а й проблеми, переживання… Закривши очі, я уявив, що стою у власній душовій у Норфолку. Що зараз протягну руку вправо і візьму з полиці свій шампунь. Піна з ароматом м’яти та цитрусових лоскотно побіжить до мо­їх ніг. Я закрию кран і протягну руку вліво, доки не торкнуся пухнастого рушника. Не знаю, чим пере його наша хатня ро­бітниця Флоренс, але мої рушники завжди ненав’язливо пах­нуть шоколадом. А рушники Прімроуз пахнуть рожевою жуй­кою. Цікаво, хто мені вибирає засоби гігієни? Я жодного разу не купував собі шампунь чи лосьйон після гоління. Хто ви­рі­шив, що моє волосся має пахнути апельсином та м’ятою? Мабуть, знову Флоренс. Саме вона зазвичай прибирала мою кімнату і слідкувала за тим, щоб усе було готове до використан­ня. Я хоча б раз подякував їй за це?
Я обперся обома руками в стіну переді мною й нахилив голову так, щоб вода лилася на потилицю і крупним струменем стікала по обличчю. Але наступної миті я відчув під долоня­ми не вологу плитку, а… сплутану траву і сиру землю. Руки зжалися в кулаки, а між моїми пальцями просочилися грудки мокрої землі. Це відчуття було настільки реальним, що мені здалося, ніби я чую запах сирості. Я відчув, як у долоню мені впився уламок гілки, а під нігті забилися мілкі камінці… Вода стала колючою, наче гострі голки утикалися мені в обличчя. Я в шоці розкрив очі і різко випрямився. Усе примарилося. Переді мною була сіра плитка душової кабінки. Прозора тепла вода стікала на мої руки. Мої чисті руки. Ніякої землі. Ніякого каміння. Здається, я божеволію.
Я вимкнув воду, смикнув за фіранку і ступив на холодну підлогу босоніж. Я не подумав про рушник, коли поліз мити­ся, тож довелося витиратися тим рушником, що висів на гачку навпроти душової. Не час для гидливості. Раптово мені стало зле. Перед очима все поплило. Я схопився за край раковини, аби не впасти. У вухах задзвеніло. І тут я почав захлинатися. Наче я тонув. У носі запекло. Я почав кашляти, намагаючись не захлинутися крижаною водою, що текла мені до горла че­рез ніс. Мене охопив жах.
«Це лише галюцинація! Цього немає. Це неправда!» – пов­торю­­вав я подумки, намагаючись опанувати себе. Мене почало труси­ти. Стало холодно. Я знову потягнувся до рушника, щоб витерти обличчя. Моя рука була мокрою і брудною від землі. А потім – спалах яскравого світла і скажений дзвін у вухах…
Наступне, що я пам’ятаю після спалаху, – я стою між де­ре­вами неподалік від галявини із сірим будинком. Я перелякано оглянув свої руки: чисті, без подряпин. На мені ті самі джинси і та сама біла футболка. Теж чисті. У голові тихо. Ніякого дзвону, ніякої води. Що зі мною трапилося? 
Я попрямував до будинку. Коли вже піднявся на терасу, двері нашого номеру відчинилися, і на мене налетів Райан. 
– О! Це ти! Я тебе шукаю.
– Шукаєш?
– Так. Думав, ти в одному з інших номерів, шукаєш щось типу мапи чи справного компасу. 
– А мене там не було?
Зраділий вираз обличчя Райана змінився відвертою недо­вірою. Я зазирнув через плече Райана до кімнати, де ми тепер мешкали: на годиннику час не змінився. Як я опинився у лісі?
– Райане, а ти не чув, як я гупнув дверима, коли виходив? – запитав я, намагаючись приховати свою розгубленість. 
– Ні. Я прокинувся, а тебе немає. Ні у ванній, ні на терасі. 
– Гадав, що я пішов до лісу без тебе?
– Ні-і-і, – протягнув невпевнено друг, наче помітив у мені якісь зміни. – Ти б не пішов без мене. І до того ж ти був стра­шенно злий учора, тож не став би гарячкувати, а спершу вига­дав би ще один план на межі фантастики. 
– Ти правий, – коротко відповів я і пройшов повз нього до ванної кімнати. Усе виглядало так, ніби нею ніхто сьогод­ні не ко­ри­стувався. Стіни душової кабіни та піддон сухі. На підлозі ні краплі вологи. А мала б бути ціла калюжа, бо я виліз із душа не витершись. Рушник, яким я скористався, теж був сухим. 
Райан став у дверях і мовчки спостерігав за моїми діями.
– Ти нічого тут не робив?
– Ні, я лише глянув. Приблизно хвилин десять назад. Потім вибіг на терасу, тебе там не було. Я зазирнув в інші кімнати, а коли не знайшов нікого, то повернувся сюди і гукнув: може, ти на горищі. Але було тихо, тож я вирішив перевірити ще раз в інших номерах. І ось ми зустрілися.
Не розумію, як так?! Я ж не міг, наче зачарований, витер­тися, випрати одяг, одягти його мокрим і піти тихенько постоя­ти дві годинки на природі. Ну маячня якась! Я пам’ятав, як за­хлинався водою. Як таке можливо? Звідки? Я кашляв, хрипів. Це не могло не розбудити Райана. Якщо тільки мені самому це все не наснилося. Може, я почав ходити уві сні? 
– Щось не так, Дене? – запитав друг, відчуваючи мій стан.
– Ні. Ні, усе гаразд, – збрехав я. Бо я навіть не міг підібрати слів, аби описати ЩО не так. Я боявся, що як тільки розкажу про галюцинації, то налякаю Райана.  
– Я тут подумав, – вирішив змінити тему я, – що треба вив­чити це місце. Бо всі наші спроби вибратися звідси закін­чують­ся однаково. Як учив тренер Берч: перш ніж почати гру, треба уважно вивчити суперника. Ти маєш знати його логіку, улюб­лені прийоми, його сильні та слабкі боки, щоб випереджати на полі. Ми випробували пару варіантів, але все ще пасемо задніх. 
– Вибач, але хто наш суперник? – іронічно перепитав Райана.
– Умовний суперник, друже. 
– Але ми раніше шукали мапу, буклети… Нічого.
– Ми шукали те, що хотіли знайти. Тепер треба просто дивитися. Ти не уявляєш, як багато можна побачити, просто спостерігаючи. 
Спонтанно вигаданий план здався мені на диво правильним. Я розумів, що маю зібратися та зосередитися. Але мої думки роїлися навколо того, що трапилося зі мною у ванній. Ніколи не був сновидою, але розхитана психіка могла б стати благодат­ним ґрунтом для подібного розладу. Або для розвитку шизофре­нії. Пф-ф… Краще не накручувати себе. Я вже припускав, що аномальна зона може впливати на живих істот, що застрягли в ній. Тож, певно, це і є її вплив. Треба швидше діяти. 
Я піднявся на горище, підійшов до старого дивану й важко впав на нього. Всупереч очікуванням хмара пилу не піднялася. Я вирішив нарешті уважно розглянути все, що мені трапиться тут. Інколи маленька деталь, що здається нікчемною, має ви­рішальну роль. 
На п’ятиріччя Прімроуз подарували велетенський лялько­­вий дім із фанери бузкового кольору, із білими арковими вікна­ми та рухливими віконницями. Навіть на дверях установлені крихітні замки. Будиночок був триповерховим, висотою у пів­тора ярди. Справжній маєток із гвинтовими сходами з кова­ними поручнями, кухнею та їдальнею, музичною кімнатою, оранжереєю на горищі, басейном та літнім садом на задньому дворі, де «росли» штучна трава і дерева. Це була не іграшка, а справжній шедевр ручної роботи. У ньому не було пластику. Лише дерево, скло і кераміка. Цей витвір мистецтва виконано спеціально на замовлення матері. Прім аж верещала від за­доволення. А потім я ще два місяці страждав від її невпинних спроб змусити мене погратися з нею у ляльки. Чомусь моя маленька сестра не визнавала мого дорослішання: завжди на­магалася затягнути мене у свої дитячі забавки. Проте гратися ляльками не входило в коло інтересів тринадцятирічного юна­ка. Хоча було цікаво роздивлятися той будиночок. Мене диву­вало, що на мініатюрній кухні зберігалися мініатюрний сервіз та столові прибори, а мініатюрні вмикачі вмикали світло мініатюрних настінних бра. Можна було годинами дивитися на цю «іграшку» і бачити в ній усе більше і більше нового, продуманого до дрібниць. 
Сидячі на горищі, я відчув себе лялькою Прім, яка живе у такому самому ляльковому будинку зі штучним газоном та вигаданою реальністю. Здавалося, що цей дім, цей ліс, ця місцевість були «зроблені». Дуже точна копія справжнього життя. 
Я обвів поглядом горище. Я щось пропускаю. Постійно не беру до уваги… У Бузкового будиночка, як його зве Прімроуз, є історія. На стінах висять портрети коргі, на камінній поличці стоять кубки із собачих виставок і кубок із тенісних змагань. Це елементи антуражу, але вони говорять про минуле лялько­вого будиночка, яким його задумав майстер. Історія схована у дрібницях. Я маю шукати дрібниці. 
Горища – це найцікавіша частина будь-якого будинку, тому що саме тут ми зберігаємо нашу сімейну історію. Сюди ми приносимо старі дитячі речі, старі іграшки, предмети інтер’єру, фоторамки та альбоми, прочитані журнали, вигорілі постери. Усі ті речі, які ми любили, якими користувалися, але які стали нашим минулим. Горище – це архів нашої пам’яті. Пустих ре­чей там немає. 
Минулого разу, коли я тут був, я шукав мапу і зовсім не надав значення тим знахідкам, які мені потрапили під руку: кілька фотокарток, дитячі малюнки, чек із маркету. Треба по­чати з них. Усі знахідки так і лежали там, де я їх залишив. 
Отже, чек. Минулого разу я дивувався тому, як за дванадцять років він не вицвів і зберіг свій друк. Але тепер у мене виник­ла інша думка: чому цей чек тут? Я маю на увазі, хіба ми не викидаємо чеки у сміття після того, як принесемо покупки до­дому? Так, дехто зберігає чеки для щомісячного підрахунку розходів. Можливо, покупка в Ганнісоні була зроблена кимось, кому треба було відзвітувати про витрачені кошти. Але! Піс­ля перевірки витрат чек мали б викинути. То чому він дванад­цять років зберігається на горищі? Забули викинути? Чи він частина головоломки?
Фотографії. На першій світлині – море. Дикий  пляж. Грубі темні скелі, вологі від морського бризу валуни, мокрий пісок і дитина. Маленька білява дитина в синьому дощовику з черво­ним кантом присіла навпочіпки спиною до камери і блакитною лопаткою колупає пісок. Незнайоме місце, незнайома дитина. Але від цього фото віяло самотністю. На другому і третьому фото була зображена одна й та сама клумба. Звичайна клумба на подвір’ї уздовж садової доріжки з гладкого каменю. На першому фото видно, як жіночі руки в садових рукавичках саджають блідо-рожеві квіти, на другому – квіти вже посадже­ні. Знову ніякої інформації. 
Четверте фото було цікавіше. На ньому зображений міст Золоті ворота. У впізнаваному для всіх туристів ракурсі каме­ра на відстані «спіймала» у повний зріст жінку в джинсах та блакитній сорочці. На ній була бейсболка New York Mets, яка кидала тінь на обличчя, і тому його було важко розгледіти. До ноги жінки тулився хлопчина років шести, одягнений у білу футболку та шорти кольору хакі. Дитина відвернулася, сховав­ши обличчя від камери. Судячи з поз, складалося враження, що ніхто з них не хотів фотографуватися. 
На останній фотографії була зображена веранда на тлі ку­курудзяного поля. Веранда була невеликою і вміщала крісло-гойдалку та якийсь кущ у кадці. Фотографували проти соняч­ного світла на заході сонця, тому практично все на знімку було в контражурі. Але фотограф хотів зняти не веранду, а малень­ку дитину, яка сиділа на дерев’яній підлозі, тримаючи в руці м’яку іграшку. Судячи із сорочки на дитині, це була дівчинка. Можливо, віком рік чи півтора. І все. 
Жодне фото не давало уявлення про те, де і коли були зроб­лені ці світлини. Хто ці діти і жінка? Якщо це сімейні фо­­то, то навіщо було знімати клумбу? Хіба тільки хазяїн фото­кар­­ток не дорожив тими рожевими квітами так само, як і дітьми. 
Я вигріб із ящика тумби все те, що там лишилося. Дитячі малюнки являли собою звичайні каракулі. Якісь будиночки, шестилапа кликаста собака, квіти з очима, сім’я червоної моркви, що дружно взялися за тонкі рученята, та інші психо­делічні шедеври. Ще була стопка паперу для листів, олівці різ­ної довжини, стрічки для подарункового пакування, дві пусті запальнички і зіпсований бейдж. Від води папірець усередині бейджу намокнув, і фарба поплила, від чого напис став непри­датним для прочитання. Одним словом – мотлох. 
Я з досадою повернув усе назад до ящика. Окрім фото. Мені вони здалися важливою деталлю. Моє шосте чуття під­казувало мені, що вони – частина історії, і я ще до них повер­нуся. І скільки б уважно я їх не роздивлявся, усе одно не міг знай­ти зв’язок між ними. Єдине, що їх об’єднувало, – це те, що їх сюди привезли або туристи, або хазяїн будинку. Якщо це туристи, то горище могло зберігати речі та спогади не однієї людини, а всіх, хто коли-небудь тут бував та забув тут щось. Це практично нічого не змінює для мене, окрім того, що не варто шукати зв’язок між знахідками. І все ж таки: це лише початок.
Я перемкнув увагу на купу картонних коробок. Їх було вісім штук. Пара порожніх стояла зверху. У третій коробці зберігали­ся різдвяні прикраси. Я із сумом дістав гірлянди та білі пласти­кові сніжинки. Раніше я обожнював це свято. Знаєте, яке в мене було найщасливіше Різдво? Те, яке було зіпсоване. 
Мені було майже шість років. Залишилося лише чотири місяці до мого дня народження. Того року мама планувала зу­стрічати Різдво всією родиною у бабусі з дідусем. Але це мала бути не просто родинна вечеря, а справжня різдвяна вечірка. Так-так, моя мати не любить тихе святкування, вона обожнює банкети, бали, звані вечері та інші заходи, де можна показати себе в усьому блиску під овації. Тому до будь-якого івенту вона готується так, наче її призначили розпорядником королівського весілля. Вона може заповнити два блокноти замітками та пла­нами під час підготовки звичайного родинного свята. І тому я розумію, чому мама обурилася, коли батько сповістив про не­відкладну ділову зустріч у Ванкувері напередодні Різдва. Во­ни сильно посварилися, незважаючи на татові запевняння, що він повернеться до свята. Компроміс був знайдений, і досить неочікуваний: ми втрьох полетимо до Ванкувера! Татові був потрібен лише день на зустріч і підписання документів, а ми з мамою тим часом можемо відпочити, гуляючи містом, загляда­ючи до музеїв і магазинів. Я був у захваті, але моєї думки не питали. 
Ванкувер – неймовірне місто! Казкове у сприйнятті шести­річної дитини. Мене причарували мерехтливі вогники гірлянд, що прикрашали вулиці, сяючі вивіски магазинів, оформлених у різдвяній тематиці. Я дивився на цю красу з наївним благо­говінням, бо здавалося, що ми далеко від нашого дому, але близько до дому Санти. 
Морін Картрайт теж відчувала благоговіння. Але не від ся­яння вивісок крамниць, а від того, що було у їхніх вітринах. І не від засніжених вулиць, а від розкоші готелю, де ми зупи­нилися. Це був дорогий готель із просторими номерами, чудо­вим краєвидом із вікон, велетенською ванною та королів­сь­ким обслуговуванням. Для неї казка виглядала саме так.
Ми прилетіли до Ванкувера ввечері і наступний день до обіду просиділи в номері, доки я не почав скиглити. Тоді мама вирішила, що задля власної психіки мене треба вивести на прогулянку. Ми завітали до магазина солодощів, годували птахів на набережній та дивилися вуличну лялькову виставу в парку. Але мама все одно лишалася якоюсь напруженою.
Ближче до вечора повернувся тато. Він був у піднесеному настрої. Угода була практично готова, тому в батька нарешті з’явилася можливість побути з родиною. Ми поїхали в аеро­порт, бо літак вилітав через дві години. Але в аеропорту на нас чекав сюрприз: прогноз погоди обіцяв сильний сніго­пад, виліт відклали. А через годину очікування стало зрозу­мі­ло, що сьо­­годні ми нікуди не полетимо. Сніг валив стіною, наче над Ван­кувером хтось трухнув гігантське засніжене дерево.
– Доведеться повернутися у готель. Усі рейси скасували, – повідомив тато після розмови з працівником термінала. 
– Що?! Ні! Цього не може бути! Нас чекають мої батьки, нам треба летіти, – запротестувала мама.
– Вибач, люба, але я не в змозі зупинити снігопад.
– Але в змозі заставити літаки літати. Усього один! Той, який доставить нас до Норфолка. Максе, ти обіцяв мені, що Різдво ми зустрінемо сім’єю. 
– Так, обіцяв. І не маю наміру порушувати обіцянку. 
– Чудово. Я сподіваюся, що ми встигнемо на власне свято. Хоча все під контролем сестри, мама все одно критикуватиме. 
– Морін, ти забуваєш про різницю в часі. Вибач, люба, але ми точно не встигнемо. Скажи відверто, що тебе більше засму­чує: те, що твоя ідеально спланована вечеря зривається, чи те, що ми не зустрінемо Різдво у сімейному колі?
– Я… – почала мама, але потім глянула на батька і глибо­ко зітхнула. – Звісно, друге. Я просто хотіла бути однією роди­ною цього вечора. Ти постійно зайнятий, тебе дуже важко впій­ма­ти. Я розумію, що ти працюєш заради нашого щастя, але інколи те, що ти поруч, і робить нас щасливими.
– Отже, якщо ми зустрінемо Різдво тут, у Ванкувері, то твоє бажання все одно здійсниться. Ми будемо однією родиною: ти, я і Денні. 
Мама сумно посміхнулася і поправила мою шапку. 
– Денні страшено сонний. Йому не заважало би поспати. Ти можеш вирішити питання з готелем?
Тато швидко зробив кілька дзвінків, через півгодини ми вийшли на вулицю і сіли в те саме авто, яке привезло нас до аеропорту. Тепер ми їхали назад до міста, але в один момент за вікном авто почали мелькати не багатоповерхівки, а звичайні приватні двори із сяючими фігурками оленів та Сантою у ди­марі. Тато вирішив улаштувати нам справжні різдвяні каніку­ли, і тому його помічник Вайєт в екстреному режимі відшукав нам орендований будиночок біля підніжжя гір у Граусвудс, що поблизу озера Капілано. 
То був невеликий двоповерховий котедж, повністю гото­вий приймати гостей і прикрашений до Різдва. На під’їзній до­ріжці переливалися синіми, зеленими та червоними вогниками гірлянди, а веранда була прикрашена листами гостролиста та хвоєю. У вітальні біля вікна стояла прикрашена ялинка, над каміном висіли смугасті шкарпетки. І навіть із кухні доносив­ся запах імбирного печива! Нас зустріли власники будинка у­смішками та привітаннями. Переговоривши з батьком, вони побажали нам гарного відпочинку та залишили насолоджува­тися магією свята. 
– Де вони зустрічатимуть Різдво? – поцікавилася мати.
– У себе вдома. Вони живуть через дорогу. А це дім покійної матері хазяїна. Тепер його здають туристам. Жити ще ближче до гірськолижного курорту просто неможливо, – пояснив тато і лагідно торкнувся мате­риної щоки. – Хазяйка сказала, що ро­зігріла нам вечерю, вона на кухні. Попіклуйся про це, поки я перенесу наші речі, гаразд?
У Норфолку до нас приходила кухарка. Але це не означало, що мати не вміла готувати, а тим паче розкласти їжу по таріл­ках, дістати бокали та накрити стіл. Мама навіть консерви пода­ла б із витонченістю та смаком. 
То була найдивовижніша різдвяна вечеря. Ми були родиною з іншого життя. Тією, яка живе в маленькому затишному бу­динку на тихій вулиці. Яка вечеряє запеченими крильцями, кар­топляним салатом з яйцем і беконом та яблучним пирогом. Тато розлив по бокалах червоне вино, а мені журавлиний морс. Але теж у бокал, як дорослому. Мама сміялася так щиро і дзвінко, що я захмелів від радості. Вона сиділа в сукні з напівшерсті гірчичного кольору, а на її ногах бовталися білі пухнасті кап­ці із заячими вушками. Батько зняв піджак та закотив рукава своєї дорогої дизайнерської сорочки. Він відкинувся на спинку стільця навпроти мами і багато жартував. Я сидів у голові столу й дивися на них сонними очима. Вони були такими щасливими, такими закоханими, такими… звичайними. Після того як мама вклала мене у кімнаті на другому поверсі, тато увімкнув му­зику, і вони ще довго танцювали у сяйві ялинки. Тієї ночі я був найщасливішою дитиною у світі. 
Уранці я не одразу зрозумів, де я, і спочатку злякався. Я вибіг із кімнати, де спав, і злетів сходами вниз. Батьки були у вітальні  і гортали альбом вишивок. Він належав старенькій, що жила тут раніше. Нові власники будинку зробили чудовий ремонт, аби дім не виглядав норою, але викинути альбом вишивок, зроблений власноруч старенькою, ні в кого рука не піднялася. Це була одна з тих речей, що робила цей дім затишним. 
Як тільки я побачив ялинку біля вікна, то одразу все пригадав. Різдво! А отже – подарунки! Я чкурнув до ялинки. Під її нижніми гілками лежало декілька коробок різного роз­міру та кольору пакування. Я схопив найбільший і почав трясти над вухом. Але вони…
– Вони порожні, Денні, – поблажливо промовив тато. – Це муляжі. Пусті коробки огорнули та прикрасили стрічкою і по­клали під ялинку, щоб було гарно й святково. 
– Але де ж мій подарунок? – розчаровано запитав я.
Мама перевела на тата розгублений погляд. 
– Розумієш, сонечко, – почала виправдовуватися вона, під­бираючи слова, – ми ж планували зустрічати Різдво вдома і мали ще вчора туди повернутися…
– Морін, ти знову все проспала! – трохи награно перебив її тато. – Я сьогодні прокинувся посеред ночі страшенно голод­ним. Пригадав, що на кухні має десь ховатися шматочок санд­ві­ча з індичкою. Я тихенько спустився вниз, ступаючи на самі­сінькі кінчики, і раптом побачив, як із нашого каміну вилізає… Санта Клаус! 
Я від захоплення аж рота відкрив. Мама посміхнулася, зро­зумівши татові хитрощі. 
– Він помітив мене і зніяковіло затоптався на місці. Я промовив до нього пошепки: «Привіт, Санта! Ми не очікували тебе побачити. Інакше, їй-богу, наш малюк Денні всю ніч чер­гував би біля каміну. Дозволь, будь ласка, зробити фото з тобою. А то він ні за що не повірить мені, що ти тут був». Санта замо­тав головою й відповів: «Ні-ні, містере Картрайт, це виключе­­­но! Я сьогодні десь загубив свій крижаний гребінець для боро­ди. Її розтріпав вітер, поки я летів на санчатах, і тепер вона схожа на клубок собачої шерсті. Я не можу дозволити, аби діти поба­чили мене таким неохайним. Інакше вони подумають, що можна не розчісуватися і зовсім припинять це робити. Будуть ходити лахматими з ранку до вечора. А тоді ще чого – закинуть свої зубні щітки! Ну ні, так справа не піде».
Я покотився зо сміху, уявивши нерозчесаного Санту. Тато змінював інтонацію та тембр голосу, зображуючи улюбленого всі­ма дітьми старого. Мама закусила губу, аби не розсміятися.
– Що було далі?
– Далі? Ну, я запевнив його, що все розумію, але мій Денні все одно не повірить мені. Скаже, що я все вигадав. Чи мені це наснилося. І тоді Санта поправив свої окуляри на носі і по­хлопав себе по боках, перевіряючи кишені. «Я сьогодні прилі­тав до вас додому, містере Картрайт, і залишив там подарунок для Денієла. Ваш чудовий пес Бойд обіцяв охороняти його до повернення Денні. Але жодна дитина на світі не повинна залишитися без подарунка на Різдво. Навіть якщо вона зустрі­чає його не вдома. Тому я прилетів сюди до вас. Будьте ласкаві, містере Картрайт, завтра вранці, коли Ваш син прокинеться, попросіть його зазирнути в оту шкарпетку. Думаю, Денієл не засумнівається у Вашій розповіді». Із цими словами Санта діс­тав із кишені невеликий пакунок і поклав його до полосатої шкарпетки.
Тато не встиг договорити, як я кинувся до каміну. Я стис­нув у руці вказану шкарпетку і відчув, що вона не порожня! Мої очі стали круглими, як два блюдця. Мама здивовано по­глянула на тата. Я дістав з в’язаної прикраси прозору коробку, перев’язану зеленою стрічкою. Робот! Розміром не більше за та­тову долоню, зроблений із дешевого пластика та не дуже аку­ратно пофарбований. У мене були роботи і якісніші, і більші. Але цей став найдорожчим для мене. Батько купив його в суве­нірній лавці в аеропорту, поки ми чекали на рейс. Та я цього не знав. Я думав, що мій тато сьогодні бачив самого Санту і що я найщасливіша дитина у світі!
– Оце та-а-а-а-ак! Ти тільки поглянь! – заверещав у захваті я і поніс свій скарб матері. Вона підіграла. 
– Ти ба, я дійсно все проспала. Макс, а ти не попросив пода­рунка для мене?
– Ти вже доросла дівчинка, Морін. Твій подарунок я зроблю тобі сам. 
Мама дзвінко розсміялася.
– Подарунків багато не буває. Чекатиму з нетерпінням. 
– Тато, що було далі? – запитав я, вмостившись батькові на коліна та роздивляючись свого робота. Треба вигадати йому су­перздібність. Краще дві. Ні, три!
– Я пообіцяв Санті все дослівно переказати тобі, і він по­спішив до каміна. Тобі подобається іграшка?
– Дуже!
– От і добре, що всі задоволені. Усі, окрім мене. Бо я був такий вражений цією зустріччю, так намагався не забути, у якій же шкарпетці твій подарунок, що зовсім забув про сандвіч, і пішов спати далі. Однак я все ще голодний, але знаю, ким зараз поснідаю! Гр-р-р-р-р!!!
І він прикинувся хижаком, який намагається вкусити мене за шию. Я здійняв такий галас від сміху і вереску, що в горах могла зійти лавина. 
Після сніданку тато запропонував погратися надворі у сніж­ки та зліпити снігового Санту по пам’яті. Мама приєдналася до нас, і ми втрьох божеволіли в кучугурах снігу. Дім був орендо­ваний на добу, тож до вечора ми ще могли побути нормальною родиною. І ми були нею. До 15:25. 
Ледве закінчивши обідати, я сів на підлогу біля ялинки та почав розглядати різдвяні прикраси. Більша їх частина була зроблена власноруч, тому кожна іграшка була у єдиному ек­земплярі. Свого робота я посадив у крісло біля дверей до ві­тальні, щоб він теж міг милуватися різдвяним деревом. Мама розтяглася на дивані з чашкою какао та грудневим номером її улюбленого Vanity Fair. Нічого не передбачало біди, доки о 15:25 не задзвонив телефон. 
– Це мене! Я чекаю на дзвінок від Вайєта, – вигукнув тато з кухні та поспішив у вітальню до телефону. 
Він підняв слухавку та побілів. Розмова була коротше хви­лини, але цього вистачило, аби магія Різдва розсіялася.
– Максе? – занепокоїлася мама. – Що трапилося?
Батько поклав слухавку і стиснув руки в кулаки. Його біле, як крейда, обличчя почало зафарбовуватися у багряний. Він за­кипав від злості. Вулкан мав вибухнути з хвилини на хвилину. 
– Вони передумали. Вони не підписали з нами контракт, – тихо вимовив батько. – Мене надурили. Усі ці перемовини про співпрацю, зустрічі – усе було лише відволікаючим маневром, щоб у найважливіший момент віддати перевагу моєму конку­ренту. Тепер ми ризикуємо втратити все, Морін. 
У кімнаті повисла тиша. Мені стало дуже шкода тата. Він такий хороший, такий хоробрий. Він завжди захищає нас із ма­мою, а його самого захистити нема кому. Мені захотілося, аби ніхто і ніколи не посмів образити тата. Щоб у кімнаті знову звучали його сміх та жарти. Я підвівся, узяв свого робота та протягнув його батькові. 
– Тримай. Це дуже хоробрий робот, він не терпітиме не­справедливості. У нього є суперсила, він тобі допоможе.
Батько поглянув на іграшку в моїй руці, і вулкан вибух­нув. Він схопив робота та з ревом відчаю жбурнув його в сті­­ну над каміном. Дешевий пластик розлетівся на сотні уламків, а на шпалерах залишилася подряпина від удару. Пам’ятаю, як здригнулася мама. Пам’ятаю, як зупинилося моє серце. Як я шукав очима, куди впав мій робот, але не міг його побачити. Чи то від сліз, що застилали мої очі, чи то через те, що від робо­та нічого не залишилося.
Батько розвернувся і стрімголов кинувся на другий поверх. Мати вагалася лише секунду. А потім вскочила з дивану, пере­кинув недопите какао на килим, і побігла за батьком. Не до мене, малого шестирічного хлопчика, який не міг поворухнутися від переляку посеред чужої вітальні. Хлопчика, чиє серце менше хвилини тому було розбите. Із того дня я більше жодного разу не відчув дух Різдва.