Диск 7

– Денієле, це наша сьома зустріч. Ви вже закінчили прий­мати седативне, яке я рекомендував? Які результати?
– Результати… Я проґавив дві дуже важливі для мене ділові зустрічі, через що впустив замовника. Я послабив контроль над одним проєктом і ледве не припустився серйозної помилки. Тож тепер складний період важкої роботи збільшився ще на тиждень. 
– Прикро. А щодо кошмарів? – зробив уточнення доктор Таллер. 
– У мене склалося враження, що призначений препарат працював як захисний бар’єр. Були ночі, коли я лише мельком бачив уривки спогадів. Вони були розмиті, неяскраві. Загалом я спав спокійно. 
– Після припинення прийому пігулок кошмари повернулися?
– Ще ні. Але ми з ними не призначали конкретної дати. Вони полюбляють улаштовувати мені сюрпризи.
– Що ж, Денієле, я маю до Вас прохання, – серйозним го­ло­­сом звернувся до клієнта Річард Таллер. – Якщо до Вас повер­нуться нічні жахіття, то одразу після пробудження спробуйте згадати, що їм передувало. Як пройшов день, чим займалися, із ким зустрілися, на які теми розмовляли, що Вас вразило. При­гадайте всі емоції, що відчували в той день, і занотуйте це. А також згадайте, що Вам кинулося в очі. Може, рекламний банер чи чиєсь обличчя. Усе, що зможете відкопати у пам’яті. Який був настрій уранці, який увечері, про що думали перед сном. Можете записувати тезісно, можна у вигляді листа. Це значення не має. У Вас усе вийде, оскільки спостерігати та аналізувати Ви вмієте чудово. Домовилися?
– Так, домовилися. 
– Добре. Але сподіваюся, що кошмари все ж таки полишать Вас остаточно.
– Докторе, як Ви вважаєте, чи достатньо для цього тільки наших бесід? Можливо, озвучивши свої страхи, свою історію, я зможу відновити душевну рівновагу?
– Можливо й таке. Якщо це саме те, що Вам допомагає, то я буду лише радий вислухати Вас. Та чи не було у Вас раніше бажання поділитися своєю історією з кимось із друзів чи рідних?
– Сотню разів. Але проблема в тому, що не важливо, кому я розказав би – вони все одне сприйняли б мене за божевільного. Ви на відміну від них хоча б бачите різницю.
– Тоді давайте не будемо гаяти часу.

***

Я ніколи не ночував під відкритим небом так, щоб спати на голій землі. Кожного разу, коли я був у спортивному таборі, у нас були походи до лісу. Ми розставляли палатки, установлювали тенти, але все одно не спали цілу ніч, бо всім було весело. Ми розказували один одному страшилки, готували щось смачненьке на вогнищі й слухали гру на гітарі. Звідти я виніс важливий урок: якщо є звідки чекати підступних дій, то спати не можна!
Я і цього разу не збирався засинати, але ми вже кілька днів поспіль жили в постійній емоційній напрузі. Утома нас не пи­тала, хочемо ми спати чи ні. Я різко прокинувся, немов мене щось зачепило. Слова Тайлера Леві так і пронеслися над моїм вухом. Ніколи ще сон не здавався настільки реальним. 
– Кошмар? – налякав мене тихий голос Райана.
Друг сидів біля багаття й ворушив гілкою тліюче вугілля.
– Вибач, я відключився. Сторож із мене такий собі.
– Усе добре. Я не дуже втомився. Та й спати сидячи не зручно. 
Я дивився, як починає знову розгорятися вогонь, і відчував, як до мого обличчя несміливо тягнеться жар від багаття. 
– Шкода, що ми зефір не взяли, – промовив із сумною посмішкою Райан. – Я ніколи не любив сімейні вилазки. Коли я ще зовсім малим був, то ми часто родиною ходили в похід до лісу. Гуляли, збирали листя і квіти, смажили ковбаски та зефір… Це мало би бути весело. Але я завжди тулився до батька та важко дихав. Я боявся монстрів, що підстерігали мене в темря­ві між дерев. Тато бачив, що мені лячно, й намагався відволік­ти пустими балачками. В одному з таких походів ми вечеряли біля багаття, тато протягнув мені гілку з чотирма зефірками. Я хотів їх стягнути і з’їсти, але тато зупинив мене. «Його треба злегка підсмажити. Це досить сильний захист від монстрів», – сказав він із усмішкою. Мама сміялася і з цікавістю дивилася на мене. Я запитав у батька, як же солодощі можуть налякати чу­довисько. «Монстри бояться запаху смаженого зефіру, сину», – із дуже серйозним обличчям відповів тато й відправив до рота шматочок запеченої смакоти. «Обережно, коханий, а то наш хоробрий син буде всю ніч готувати обереги від монстрів». Тато розсміявся і запевнив мене, що достатньо й десяти зефіринок, щоб чудовиська нас обходили стороною. Я розумію, що це були жарти, але з тих пір жоден мій похід не обходиться без зефіру. 
Я посміхнувся. Райан узяв ще один тонкий прутик і протяг­нув його до вогню, наче на ньому і справді були солодощі. 
– Я тоді запитав у тата: «Тож монстри дійсно існують?». На це він відповів: «Лише у твоїй голові, синку». Дивно, як одна і та сама фраза з часом змінює своє значення.
Між нами повисла тиша. Райан спостерігав за танцюючи­ми вогниками на його прутику, повністю поринувши у власні спогади. Мені здалося, що на його обличчі з’явився вираз ду­шевного болю. Але це було лише на мить. 
– Ну, якщо ти почнеш до мене тулитися і важко дихати, я тобі вріжу, – пожартував я, щоб розрядити обстановку. 
Райан розсміявся і кинув свою гілку до багаття. 
– Твої батьки розлучилися? – несподівано для самого себе я задав питання, яке не планував ставити. Плечі Райана на­пружилися. Схоже, я ступив на тонкий лід.
– Так. Розійшлися. Він – поліцейський. Сам розумієш, що це нелегка робота. А моя мати медсестра. Їх обох часто не бувало вдома. Важко в такому темпі життя зберегти почуття один до одного. Сім’я розвалилася. Батька в нашому житті немає. Він… У нього дуже складний характер. Із ним нелегко було. Мамі, мені і брату краще без нього.
– У тебе є брат? – здивувався я. 
– Так. Тейт. Йому зараз тринадцять. Він розумний і дуже добрий малий, – Райан тепло всміхнувся. Було одразу видно, наскільки сильно він любить молодшого брата. – Він мріє стати пожежни­ком, рятувати людей. Він нам зараз був би у нагоді, чи не так?
Я кивнув на знак згоди. Несподівано в душі прокинувся скри­пучий сум за домівкою. Моя маленька Прімроуз! Мабуть, зараз вона у дикому захваті від Діснейленду. Так і бачу, як вона зажмурює очі і притискає кулачки до підборіддя. Вона завжди так робить, коли щастя переповнює її. Їй десять, і вона все ще шаленіє від діснеївських принцес. Обожнює Попелюшку, бо в неї найгарніші сукня й туфлі. Невже я ніколи більше не побачу сестру? 
– Ти помітив, Дене? Уже ніч, а ми не повернулися до галя­вини. Як уважаєш, нам удалося перетнути межу?
– Хотілося б вірити, що це так. Але я не знаю. У будь-якому разі, це замкнуте коло розірвалося. Сподіваюся на краще. 
– І що тепер?
– Йдемо за планом, поки не натрапимо на шосе, річку чи населений пункт. Те, що ми заночували тут, ще не означає, що все скінчилося. 
Райан задумливо кивнув, потім зітхнув і припав спиною до стовбура дерева, закривши очі. 
Як тільки почало світати, ми перекусили сандвічами, зага­сили багаття, прикопали вуглі і знову рушили в дорогу. Райан завів розмову про те, куди я збираюся поступати. Я спробував змінити тему розмови. У нашій сім’ї моє майбутнє вибиралося не мною. Батько за мене вибрав і коледж, і спеціальність, і міс­це стажування. Забув лише спитати моєї думки. Та хіба вона взагалі колись його цікавила? Здавалося, що він хоче зробити з мене кращу версію себе. Трохи запізно, бо я виріс і сильно пручаюся. 
– Може, ти помиляєшся, Дене? Він піклується про твій доб­ро­бут, – обережно промовив Райан. 
– Мій тато?! Нагадую: ми говоримо про Макса Картрайта. 
– Я лише хочу сказати, що вибір коледжу – це серйозне рі­шення. Багато хто з випускників ставиться до цього якось лег­ко­важно, наче до вибору жуйки: візьму полуничну, бо вона пах­не краще за м’ятну. 
– О ні, Райане, тільки не починай нести дурню про важ­ли­ві кроки й тому подібне! Хто взагалі сказав, що треба вибирати лише одну професію? А може, я однаково успішно буду справ­лятися як у хірургії, так і у маркетингу?
– Навряд. 
– Це приклад. Мені не подобається думати, що я маю саме зараз, саме у цей момент вибрати, чим займатися все життя. Та не просто займатися, а ще й мати від цього дохід. Узагалі, який розумник визначив, що підліток у свої вісімнадцять розуміє, чого він хоче від життя?
– Психологи, я так думаю. 
– Більшість людей шукає свого призначення усе життя. Я не знаю, у чому я буду найкращий. Що як я витрачу купу часу й грошей на протирання штанів у Гарварді, а потім виявиться, що я нічого не тямлю у бізнес-адмініструванні? І що тоді? Усе життя займатися тим, до чого в мене не лежать ані душа, ані руки, аби довести і собі, і рідним, що я не повний лузер?
– Не драматизуй. Вибирай те, що  тобі до вподоби. 
– Ти сам сказав, що це серйозний вибір. Він має бути добре зважений. А тепер пропонуєш мені полуничну жуйку. Ні, я не думаю, що нав’язування чужого вибору – це піклування про ме­не. Якби моїх батьків хвилював мій добробут, вони б знай­шли час про це поговорити зі мною, а не поставили перед фактом. 
– Тебе не питали про коледж? – здивувався Райан. 
– Ми вечеряли сім’єю. Тато запитав, чи думав я вже про ко­ледж. Я відповів, що ще ні. І він одразу повідомив, що має зв’язки у Гарварді і наступного понеділка спробує домовитися про співбесіду. Був скандал.
– Мені б твої проблеми! Гарвард його не влаштовує…
– Райане, я не маю нічого проти Гарварду. Я проти чужого вибору за мене. 
– Добре, а чим би ти хотів займатися?
– Та вже точно не бізнес-менеджментом. Я чудовий гра­вець у футбол. Але не став би присвячувати цьому життя. Бо інак­ше в мене не буде захоплень. Я добре розуміюся на автомобі­лях. Мені подобається доглядати їх, лагодити, керувати ними. Мож­ливо, моя захопленість автомобілями насправді не моя. Вона сформована під впливом сімейного бізнесу. Можливо, якби тато володів зоомагазином, я б вирішив, що моє покли­кання – ветеринарія.  
– Ти казав про це батькові?
Я кивнув головою. Ту розмову я добре запам’ятав, бо тоді вчергове впевнився у тому, що мене не сприймають за дорослого.
– Я сказав, що хочу стати гоночним інженером. Це людина, яка відповідає не лише за налаштування автомобіля. Інженер є посередником між пілотом та командою. Від нього залежить цілий комплекс робіт, починаючи від стратегії та закінчуючи дипломатією. Саме він забезпечує пілота гонок усією інфор­мацією про автомобільні характеристики, про час на колі, про стан боліда та положення конкурентів. Це командний гравець, мета якого – привести команду до перемоги. Я хочу бути та­кою людиною. Я знаю, що зможу реалізувати свій лідер­ський потенціал. Та батько сказав, що це мої дитячі витівки. Що я маю подорослішати та навчитися займатися відпові­дальною робо­тою. Наче гоночний інженер – це якась забавка у пісочниці. 
Мені стало сумно. Мабуть, не треба було так відверто гово­рити про наші з татом негаразди у взаєморозумінні, але я вже почав і не міг зупинитися. 
– Я пообіцяв, що краще працюватиму механіком в авто­сервісі, ніж піду шляхом, що обрав мені батько. Думаєш, мене почули? Ні. Так хотілося утнути щось таке, щоб до батьків дій­шло вже: я не вчитимуся на менеджера.
– І?
– І я утнув-таки.