Диск 6

– Тепер я розумію, чому Ви вирішили почати свою розпо­відь із того, що передувало появі нічних кошмарів, – першим, як завжди, почав бесіду доктор Таллер. – Кошмари вважаються неорганічним розладом сну. Незалежно від того, що ми бачимо уві сні, усе це породжує наш мозок, беручи за основу побаче­не, почуте, прочитане. Те, що найбільше вразило. Переважно сновидіння у вигляді кошмару набуває явних сюжетних форм, причому у центрі сюжету опиняється сам сновидець. Сюжет розвивається у вигляді переслідування або якогось нещасного випадку, у результаті якого, як правило, настає смерть сновидця по сюжету.
– Схоже на мої кошмари. За винятком того, що це не вигада­на ситуація, а пережита мною. Можна сказати, що я бачу спогад. І якщо від кошмару можна прокинутися, то як можна позбутися спогадів?
– Зазвичай організм людини самостійно визначає необхід­ність порятунку від спогадів. Якщо така необхідність існує, то мозок умикає захисний механізм задля збереження психі­ки від сильного морального болю. Це називається дисоціатив­­ною, або психогенною, амнезією, коли травмуючі спогади ви­тісня­ються зі свідомості, бо не можуть бути прий­­­­ня­ті та засвоє­ні, як будь-який інший досвід. Підсвідомість бло­кує їх, не доз­воляючи зруйнувати свідомість. Але важливо дещо зро­­зу­мі­ти: пам’ять саме «витісняє» травмую­чий спогад. Не «стирає». І у цьому полягає недо­скона­лість даного механізму. Непрожиті травмуючі спогади нагадують про себе на підсві­домому рівні, отруюючи людині життя. Людина може страж­дати від спалахів агресії, панічних атак, головного болю та від депресії. Може проявитися тяга до шкідливих звичок або бажання нашкодити собі. Це дуже серйозний психічний розлад. Людина не розуміє, що з нею відбувається, бо не пам’ятає причини, але постійно зазнає тригерів. Тому єдиний правильний спосіб позбавитися болючих спогадів – це прийняти їх та переробити у життєвий досвід. Засвоїти, як гірку пігулку. Навчити свою психіку жити із цим і не згадувати не тому, що цей спогад «стоїть за двери­ма», а тому, що це вже минуле. Усе скінчилося. Лише так ці спо­гади перестануть керувати Вами й завдавати болю. Для цього є ми – вартові психічного здоров’я.
– Саме цього я й хочу: не забути все, а навчитися із цим жи­ти спокійно, без кошмарів. Бо це не просто спогади – це мій особистий життєвий урок.

***

Вам подобаються фільми жахів? Не ті дешеві, де примітивні жарти змішані з фонтанами крові. А такі, де з першої хви­лини і до самісіньких титрів ваші нерви, наче перетягнуті стру­ни, – один дотик, і вас розірве. А коли екран гасне, ви все ще боїтеся поворухнутися, згадуючи, як треба дихати. Ви ще кілька днів потім будете згадувати той фільм, відчуваючи щоразу мороз по шкірі, поки остаточно не запевните себе, що то було просто приголомшливо зняте кіно, а не реальність. Таких фільмів не так багато. Знаєте, чим вони лякають? Вони змушують нас побачити, що є дещо приховане від наших очей, від нашого розуміння. Те, перед чим ви беззахисні. Ви обіцяєте собі, що ніколи це не переглянете знову. Але пізно. Він уже живе у вашій пам’яті. А пам’ять…
Я ніяк не міг опанувати себе. Із того моменту, як ми з Райаном вирушили в дорогу, мене не покидало дивне відчуття. Скоріше передчуття. Я розумів, що я лише дуже схвильований серйозністю нашого становища. І тим не менше мені здавалося, я став героєм одного з тих самих фільмів, від якого стигне кров. 
Ми не стали довго збиратися до походу. У цьому не було по­треби, адже наші рюкзаки все ще були зібрані. Ми потребува­ли тільки води та сміливості. Я дозволив собі обернутися лише раз. Або ми назавжди полишимо це місце, або вже сьогодні тут ночуватимемо. Дім ніколи не здавався мені привітним та по-домашньому затишним. Але тепер він узагалі виглядав зловіще. Я здригнувся та перевів погляд уперед. Мою спину наче про­їдало від чийогось погляду. 
– Куди направимося? – відволік від поганих думок Райан.
– Мабуть, у ту сторону, – я вказав напрямок, роздивляючись мох на дереві. Нас учили, що він вказує на північ. Але ви хоча б раз перевіряли цей факт? Чомусь на тих деревах, що могли вказати напрямок, мох ріс з усіх боків. – Ми все ще в горах Колорадо. Якщо постійно рухатися на північ, то можемо вийти до 82-ї траси. Вона прямує через купу населених пунктів.
– А якщо ми не в Колорадо? Якщо ми не в аномальній зоні, а в паралельній реальності, яка відрізняється від нашої, і тут у принципі не існує Колорадо?
– Чек. Ти забуваєш про чек, що лежить на горищі нашого номера. Ганнісон, штат Колорадо. Ні, Райане, я не думаю, що це інша реальність. Для нас найголовніше – вибратися із цього замкнутого кола. Якщо нам пощастить вибратися з лісу, це вже буде прогрес. 
– Як, на твою думку, виглядають «двері» із замкнутого кола? Що ми шукаємо?
– Гадки не маю. Але ми мусимо щось робити, аби вибратися. Бо якщо я сидітиму в тому клятому будинку, то помру від нудьги і без­діяльності. 
– Краще померти в лісі? – фиркнув  друг.
– Я не збираюся помирати, Райане, – відповів я з викликом. – Ані тут, ані деінде. 
Між нами повисла тиша. Схоже, ми обидва були не в змозі вести дружню бесіду. 
Ми йшли досить довго. Часто зупинялись, перевіряючи, чи не збилися з напрямку. Інколи просто відпочивали від тривалої ходьби. Я не міг звинувачувати Райана у тому, що він піддає сумніву мої спроби вибратися звідси. Він був злий на мене. Я відчував це, незважаючи на те що зовні друг здавався спокій­ним. Райан мав повне право ненавидіти мене, оскільки ми опи­нилися тут через мене. 
Спочатку я намагався запам’ятати дорогу. Хоча дорогою це було важко назвати. Ми йшли повз дерева, намагаючись якомога менше петляти. Орієнтування на зелений мох було хоч якимось підтвердженням тому, що поки все йде за планом. Дивно було спіймати себе на думці, що попри всі негаразди та проблеми ти ще здатен сприймати красу. Ліс нагадував мені сплячого дракона, який може водночас бути і прекрасним, і нести смертельну небезпеку. Стволи дерев були товстими і майже чорними від вологи, хоча дихалося тут легко. Ми то поринали в гущу сосен і ялиць, що чіплялися одна за одну своїм лапатим гіллям, наче подружки, то виходили на простору місцину, всипану квітами.
Узагалі-то я не майстер красномовних речень. Мені не властиві сентиментальність чи романтичність, незважаючи на моє захоплення книжками. Коли літературний гурток вибирав для обговорення якийсь романтичний твір, то мені так і кортіло пропустити цю зустріч. Але я не пропускав. Я просто не читав ті твори свідомо й був присутній на факультативі лише як слухач. Це було порушенням правил гуртка. Але хто ж по­сміє мене вигнати? Усе через «Джейн Ейр». Це був єдиний і останній «жіночій» роман, який я прочитав. Вибачте всі, хто за­хоплюється цим твором, але я відмовляюся вважати цю істо­­рію романтичною. Схоже, Райан має рацію: я нічого не розумію у стосунках. Бо мені не ясно, як можна закохатися у маніпулятора і брехуна, якому настільки плювати на об’єкт своєї пристрасті, що він має нахабство пропонувати їй поступитися власною гід­ністю заради його комфорту і примхи. І скільки б мені Міракл не доказувала, що це соціально-психологічний роман, який де­монструє, як можна бути вірним своїм моральним цінностям і залишитися вільною особистістю, де кохання – це лише «ви­шенька» на торті, моя думка залишилася незмінною. 
Але ось що цікаве я помітив: будь-яку красу письменники завжди порівнюють із природою. Очі сині, мов небо. Щіч­ки рум’яні, як стиглі яблука. Струнка, як сосна. Ходу порівнюють із рухами лані, коштовності – із блискучим снігом чи прозорою водою, пристрасть – із полум’ям, страх – із кригою. Чи це не зізнання в тому, що лише природа є абсолютною досконалістю? Із чим порівняти красу природи?
На одному зі старих кладовищ у Норфолку є сімейний склеп. Мабуть, дуже заможної родини, оскільки він являє собою цілий витвір мистецтва: стіни склепу оповиті плющем, виточеним із білого мармуру, на фризі антаблементу розквітли олеандр та антірінум, а над входом аркою зімкнули свої крони мармурові лаври. Неперевершена майстерність скульптора! Чаруюча краса. Проте і вона меркла перед двома кущами червоних англійських троянд, що росли перед сходами обабіч доріжки. Мертва краса програвала живій і тим не менше залишалася чаруючою. 
Ліс, по якому ми з Райаном брели, нагадував склеп. Красивий, неперевершений, але мертвий. Жодної пташки чи білки. Звісно, я б не дуже зрадів зустрічі з ведмедем, але відсутність будь-якої живої душі, окрім нас, насторожувала.
Усю дорогу Райан ішов поруч, повністю поринувши у влас­ні думки. Мені хотілося запитати в нього, про що він думає, але я боявся, що в нього немає настрою і він почне дратувати мене. Менше за все мені зараз потрібно було сваритися з єди­ною лю­диною, що була поруч. І все ж таки коли стемніло, я запро­по­нував Райану зробити привал, розвести багаття та відпочити. Рухатися лісом у повній темряві було неможливо. 
– Дивно, але я зовсім не стомився. Може, трішки, – промовив Райан, розчищаючи місце для вогню.
Я також не відчував утоми. Хоча за останні дні ми стільки находилися, що вже могли б змагатися на олімпіаді у спортивній ходьбі. 
– Думаю, правильніше буде спати по черзі. Нам поки що повезло не зустріти диких тварин, але це ще не говорить про їх відсутність узагалі.
– Згоден. Треба приглядати за багаттям. Ніч обіцяє бути прохолодною, – додав Райан.
– Чого це?
– Бачив, який густий туман поліз під вечір? Упевнений, що без вогню вночі в лісі буде незатишно. 
Я посміхнувся. Затишок! Я був готовий голим спати на снігу, аби це лише допомогло нам звідси вибратися.
– Я чергуватиму першим, – запропонував я. 
– Добре, – погодився Райан, вкладаючи рюкзак під голову. – Розбуди мене години через три. 
Я кивнув. Мені спати не хотілося, треба було ще стільки обміркувати! У нас не було чіткого плану, проте існувало безліч «а якщо»! Одне тішило: настав вечір, а ми так і не повернулися до будинку на галявині. Ми все ще в дорозі. А це вже прогрес. Я міг лише надіятися, що це добрий знак.
Я протримався не більше години. Тиша, потріскування хмизу і вогонь подіяли на мене гіпнотично. Останнє, що я запам’ятав, перш ніж провалитися у сон, – це ідея робити засічки на деревах, щоб не почати ходити по колу. 
Уперше за час мого перебування тут мені наснився сон. Точніше, спогад. До того ж не дуже приємний.
Мені було шістнадцять. На вулиці стояв сонячний вересень. Ми вже три тижні як повернулися до школи. Більшу половину літа я провів у спортивному таборі і тепер щосили намагався звернути увагу тренера Берча на себе. Усе тому, що я хотів стати новим капітаном футбольної команди. Так, я був одним із найкращих гравців. Але мені цього було недостатньо. Наш діючий капітан Девід Ходжман закінчив школу. Кажуть, його ще минулого сезону помітили рекрути, і цієї осені він уже гра­ти­ме за нову команду. Тож місце стало вакантним, і тепер тренер Берч придивлявся до кожного гравця, щоб на початку жовтня назвати ім’я нового капітана команди. Не дивно, що цього літа всі гравці (навіть запасний склад!) поїхали до спортивного та­бору, аби продемонструвати всю серйозність своїх намірів та вибитися у фаворити. Девід Ходжман був улюбленцем трене­ра, тож слідувало очікувати, що тренер шукатиме когось, хто буде схожий на нього.
Я не дуже приятелював із уже екскапітаном, але не міг не помітити, наскільки всі в команді його поважали. Він був реально крутим гравцем. І гарною людиною. Пам’ятаю, що в мою першу гру мені розбили носа. Не питайте як, усе відбулося швидко. Як принизливо! Мені було страшенно прикро і боляче. Девід сам відвіз мене додому після гри. У машині він мені сказав, що це лише перша травма з тих, які очікують на мене, якщо я не кину грати. 
– Поділитися з тобою секретом? – запитав він мене. – Я у цій грі все своє життя. Мій батько був тренером, я не пропустив жодного його тренування, жодної гри. Це було лише питанням часу – коли і я почну грати. Тож я дещо на цьому розуміюся. А секрет ось у чому: я помітив, що всі, хто в першій грі отри­му­ють незначні травми, згодом виростають у найкращих гравців ко­­манди. Це наче посвята. Не дуже приємна, розумію. Але по­вір моєму досвіду: сьогодні ти заплатив кров’ю за той час, коли вся школа дивитиметься на тебе на полі й молитиметься, як на ідола. У тебе є все, що потрібно у цій грі: наполеглевість, рішу­чість, хитрість. А тепер іди додому, приклади лід до носа і від­починь. Завтра в нас тренування, і я чекатиму на тебе на полі.
Не знаю, чи вигадав те все Девід, щоб мене підбадьорити, але його передбачення справдилося. Тож я чудово розумів, які якості шукає у своєму обранці тренер. Йому потрібен був на­ступний Девід. А тому я мав бути скоріше розумнішим, аніж вправним у грі. І взагалі мені здавалося, що мені це вдається непогано. Я бачив, як тренер  уважно слідкує за мною, де б я не був: на полі, у спортивному залі, у коридорі, у їдальні. І я намагався зіграти того, кого хотів бачити містер Берч.
Тож коли ми повернулися до школи, я був упевнений у власній перемозі й уже уявляв обличчя суперників, коли тренер назве моє ім’я і віддасть мені шолом капітана. Але на мене чекав неприємний сюрприз. По-перше, тренер попередив, що новий капітан буде названий через два тижні після того, як ми продемонструємо, чого ми досягли в літньому таборі. Мені це не сподобалося, як і багатьом. А по-друге, я випадково дізнався, кого вибере через два тижні тренер. І це був не я.
Тайлер Леві. Людина-факел. Де б він не був, що б не відбувалося навколо нього – усе завжди закінчувалося бійкою. Тайлер спалахував люттю так само швидко, як розгорався сірник. І це було його головною проблемою. Власне, це ставало проблемою кожного, кому доводилося мати з ним справу. Тайлер не був моїм ворогом, але і я встиг помахати з ним кулаками. Безглуздий інцидент. 
Як я уже казав, мені було шістнадцять. Відгадайте, що по­дарує на шістнадцятиріччя своєму синові генеральний дирек­тор компанії, що займається продажем автомобілів? Угадали. У мене це був Aston Martin. Оскільки за законом штату Вірджи­нія водійське посвідчення я міг отримати лише після набуття повноліття, то я доклав максимум зусиль для отримання тим­часового водійського посвідчення. Звісно, воно дещо обмежу­вало мене в праві користування власним подарунком, але цього було достатньо, аби додати мені пихатості та зухвальства. 
Наприкінці серпня, коли літня спека майже покинула уз­бережжя Норфолка, ми з Мітчем приїхали на пляжну вечірку, останню на цих канікулах. Узагалі-то не в моїх правилах з’яв­лятися на самому початку тусовки. Тому коли я заїхав на пар­кувальний майданчик, усі місця були зайняті. І я вирішив «по­тіснити» мотоцикл, що займав ціле місце для паркування. На жаль, це був мотоцикл Тайлера. Коли він це побачив, то збісив­ся. Слово за слово, і між нами почалася бійка. Бо в мене теж є не­величка проблемка зі стримуванням гніву. Так що я і Тайлер Леві – це горюча суміш, яка призводить до непередбачуваних наслід­ків. 
Простіше кажучи, я і Тайлер не ладнали один з одним. І дізнатися, що на бажане місце капітана команди призначать його, а не мене, було ударом нижче поясу. Я затримався після дзвоника біля своєї шафки, і саме в той момент по коридору поспішав на урок містер Ханніган, наш учитель хімії. А за ним не відставав тренер Берч, намагаючись на ходу умовити Ханнігана не жалітися директорові на Тайлера. 
– Я серйозно, Джозефе, дай Тайлеру шанс. Він же пошут­кував. Він підліток, чого від них чекати?
– Дуже складний підліток, – процідив крізь зуби учитель хімії, – якому слід засвоїти важливий урок. 
– Тож нехай це буде дійсно урок, а не прочуханка у дирек­тора. Учбовий рік лише почався, у хлопця літо ще з голови не вивітрилося. 
– Отже, треба йому нагадати, що канікули скінчилися. Я не стану терпіти такої поведінки на своїх уроках, Алане. Тайлер не виняток. Хімія – це не іграшки! Він міг скалічитися сам чи травмувати когось іншого. За таку поведінку він має понести покарання. Я не закриватиму очі на всілякі витівки твоїх улюбленців.
– Господи, я лише прошу тебе не гарячкувати. Тайлер не хо­тів нікому нашкодити, це була ідіотська витівка, згоден. Але всі сприйняли це як жарт. Я даю тобі слово, що поговорю з ним як треба. Він серйозно ставитиметься до твоїх уроків, Джозефе. 
Містер Ханніган промовчав, але його вираз обличчя свідчив про те, що мольби тренера не були почуті. Та Алан Берч не був би тренером, якби не його непохитна впертість. 
– Серйозно, Джозефе. Ти ж розумієш, що Тайлер і так у чор­ному списку у директора. Не варто псувати йому учбовий рік. Я запевняю тебе, що приглядатиму за ним. Із нього вийде чудо­вий капітан команди. Він зрозуміє, яка на ньому відповідаль­ність. У нього просто не буде часу на дурниці. Будь ласка! 
І ось тут я оторопів. Якого біса?! Я купу зусиль доклав, аби отримати місце капітана, а тренер поставив на Леві? Оце вже ні! Я собі шию зверну, але не стану гнутися під зарозумілого йолопа! Я маю щось вигадати, аби повернути ситуацію на свою користь. «Підкорити» тренера завзятістю не варіант. Зараз і в спортивному залі, і на полі не протовкнутися: усі роблять став­ку на те, що тренерові потрібен найпрацьовитіший. Тайлер не зависав на полі щоденно, отже, працьовитість тренера не ці­кавить. Йти до нього просити не має сенсу. Бажаючих більше за саму команду. Я маю виділятися на тлі інших. Оскільки тре­нер сам сказав Ханнігану, що для Тайлера Леві капітанство – це велика відповідальність, то я зробив висновок, що саме від­повідальна людина потрібна Берчу. Незрозуміло, до чого тут Леві. Однак часу на роздуми було замало. Я зробив ставку на лідерські якості. Адже капітан команди – це не лише найкра­щий гравець, а й вожак. Людина, яка здатна зберегти єдність команди, підтримати її дух. 
Тому я цілий тиждень був утіленням Доброти й Терпіння. Я намагався проявити підтримку й турботу, тренуючи новачків на полі після уроків. Насправді, я більше тренував власну ви­тримку, бо щохвилини хотілося зарядити в одного з них м’ячем. Але коли поруч опинявся тренер Берч (а я завжди виби­рав уда­лі моменти), я був для тих дерев’яних Піноккіо за стар­­шо­го брата. Мені навіть удалося «нацькувати» в коридорі на пе­рер­ві одного з наших лайнменів[12], Перрі, на якогось «ботаніка». А потім, як лицар у сяючих обладунках, прийти на допомогу слаб­кому й беззахисному. Я дорікнув Перрі за його запальність і поблажливо дав пораду використати свою енергійність на полі. Таким чином, я отримав «Йди до біса, Картрайте!» від Перрі, здивований погляд від Мітча, та схвальний кивок від тренера Берча, для якого й була розіграна ця вистава. Проте наближався вирішальний день, а я досі не мав жодних підтверджень тому, що вибір буде зроблено на мою користь. Половина учнів була впевнена в тому, що виберуть мене, половина називала моїм суперником Пітера Рокслі, що грав у команді захисту на пози­ції міддл лайнбекера[13]. І якщо останній робив вигляд, що він уже переможець, то я не приховував своїх сумнівів, хоча вони і були пов’язані із зовсім іншою кандидатурою. Тому я вдався до забороненого прийому. 
Ідея прийшла раптово. На уроці хімії містер Ханніган був украй незадоволений нашими результатами домашньої робо­ти. Упоралися лише одиниці, які, як мені здається, сплять в обнімку з підручниками. Тому в якості «кнута» вчитель за­явив про проведення тестування через два заняття. Ті, хто не впорається із завданнями, будуть до кінця семестру брати до­даткові години хімії, а також брати участь у різних проєктах із цього предмету. Так, із містером Ханніганом було краще не жартувати. Він був занадто суворий та вимогливий і мав ва­гомий авторитет серед учителів. Між собою ми називали його «би­ком» через його високий зріст, сутулість у широких плечах та за те, як роздувалися його ніздрі, коли він злився. А це трапля­лося доволі часто. Тому ніхто не став би сперечатися з ним, бо містер Ханніган міг улаштувати нам пекло на весь рік. 
Розмірковуючи над тим, як би мені не завалити тестуван­ня, мене осінило. Ну звісно! Між Тайлером та Ханніганом і так пробігла чорна кішка. Тому якщо Тайлер провалить тест, у ньо­го не залишиться часу на гру в команді. Леві не виглядав знав­цем хімії, тому відмітка «С» або «D» йому забезпечена. Але він не ідіот, аби не розуміти важливості такого тесту. Він може підготуватися. Або списати в когось. Чи тренер Берч знову за нього домовиться. Я більше не міг покладатися на вдачу. Це був мій шанс позбутися суперника. Тому я звернувся до Мітча. 
– Що? – вигукнув він, коли я розповів про свою ідею. – Ти просиш мене скоїти вилом, крадіжку та фальшування? Аж три злочини! Чи не забагато за один раз? Знаєш, Дене, твій апетит росте таким темпом, що я скоро вивчу Кримінальний кодекс назубок.
– Хіба не вже? У тебе ж батьки юристи. 
– Адвокати із сімейного права.
– Охолонь, Мітче. Я прошу тебе лише прикрити мене, поки злочин «три в одному» скою я. 
– І ти ще називаєш себе моїм другом? Веселощі тобі, а мені – чергувати зі свистком?
– Жарти в сторону, друже! Запевняю тебе, що я не веселощі планую. Мені треба, щоб ти прикрив мене, поки я влізу до класу хімії й поміняю місцями тести Тайлера та якого-небудь відмінника. Містер Ханніган не зможе не помітити підміни. Він вирішить, що Тайлер навмисно це зробив, аби не попасти на «довічне ув’язнення» у кабінеті хімії. Ханніган розлютиться й усе розкаже директору, а той нізащо не дозволить тренерові Берчу вибрати Тайлера новим капітаном.
– Непогано. Але у твоєму плані є певні недоліки. По-перше, де взяти ключ від сейфа в класі хімії? По-друге, що як Ханніган пе­ревірить тести раніше за наше втручання? По-третє, якщо по­мі­­­няти місцями результати Тайлера і відмінника, то це буде за­­над­то очевидною підміною. А Тайлер не такий дурень, щоб зро­бити явний промах. По-четверте, якщо директор і Ханніган, які, до речі, теж не дурні, запідозрять підставу у цій історії, чи не почнуть вони шукати тих, кому вигідно скомпрометувати Леві? Адже саме тобі це було б на руку: намітив у капітани, не в ладах із Тайлером… І, по-п’яте: де гарантія того, що замість Леві, Берч вибере тебе? Чи наступним у твоєму списку йде Пітер?
– Розумні сумніви, друже. Завжди знав, що ти в мене віриш. Дякую! – із сарказмом відповів я. – По-перше, ключ від сейфу висить у зв’язці з ключами містера Ханнігана від машини. А значить, цей ключ буває у нього вдома. Усе, що нам треба, – це зробити дублікат. Причому двох ключів: від класу і від сейфу. Дублікат ключа від класу можна зняти зі зв’язки прибиральниці. 
– А від сейфу? Попросимо у Ханнігана? Як ми це зробимо, Дене? Тільки не кажи, що треба вдертися ще й до нього додому .
– Ми це зробимо за допомогою твоєї фантастичної чарівно­сті. Ні для кого не секрет, що Бет Ханніган ледве не мліє від твоєї посмішки. Коли вона запросить тебе додому, ти…
– Що? Із цією тихонею? Ти здурів?! Вона заїкається, коли до неї говориш!
– Коли до неї говориш саме ти, – поправив я друга. – Мітче, я не пропоную одружитися з нею. Просто треба вдати, що вона тобі цікава. 
– Вона не стане нам допомагати! 
– Вона взагалі не має нічого знати! Вона – це привід попасти до містера Ханнігана додому. 
– Чого це вона покличе мене додому? Містер Ханніган мені голову відірве, якщо я наближуся до його дочки хоча б на ярд. 
– Так, дочку він ревнує. А хімію – ні. Попроси Бет допо­­мог­ти тобі підготуватися до тесту. Не обов’язково навіть флірту­ва­ти з нею. Прояви дружню увагу, і цього буде достатньо. Тобі взагалі ця дружба буде корисною. Скільки ще тестів попереду!
– Вона вчиться на клас менше за мене. Що вона зможе мені пояснити?
– Усе що завгодно! Ханніган виростив другу мадам Кюрі[14]. 
– То може, вона й світиться зовсім не від почуттів до мене?
Я штовхнув Мітча, щоб цей дурень почав серйозніше ста­витися до мого плану. 
–  Добре, ми це ще все обговоримо. Що з іншими пунктами?
– Якщо містер Ханніган перевірить тести, перш ніж ми зробимо заміну, то це навіть буде нам на користь. Він побачить, що Тайлер не впорався. А коли почне роздавати результати і виявить підробку, то його лють не матиме меж. Тайлеру не від­караскатися. Ми виберемо для заміни не відмінника, а когось з балом «В». Бо твоя правда: якби Леві намагався обдурити містера Ханнігана, він не став би робити такий промах. А що стосується підозри щодо мене, то я забезпечу собі алібі. Нам обом. Я влаштую вдома вечірку. Ніхто не помітить, як ми буде­мо відсутні півгодини.  
– Ну, таке собі алібі, якщо чесно, – заперечив Мітч. – Коли купа людей говорить, що тебе не бачили, це не дуже добре. 
– Тоді нам потрібна одна людина, яка підтвердить, що ми були там увесь час. Та годі вже, Мітче, це ж моя вечірка! Де я був пів години? Займався сексом у своїй кімнаті. Одна людина підтвердить, інші – не запідозрять. 
– А де був я?
– Робив те саме.
– Сподіваюся, ми були в різних кімнатах…
– Фу, Мітчелле! Ти бовдур!
Останній пункт можна було не розглядати. Нехай тренер Берч так і не виказав своєї прихильності до мене, але він точно бачив, що я підходжу на роль капітана. Шанс є. І набагато вищий за шанси Пітера Рокслі. Треба лише потіснити Тайлера. 
Часу було обмаль, і ми не стали його гаяти. Ідеальних планів не буває. Завжди є якесь відхилення. У нас вони теж були, хоча й невеликі. Особливо з Бет. Вона, звісно, була в шоці від того, що Мітч звернувся до неї по допомогу. Хоча треба сказати, що він був не єдиний, хто вирішив так підтягнути свої знання з хімії. Але його усмішка не мала конкуренції. Мітчу знадобилося двічі побувати в домі Ханніганів, щоб, урешті-решт, здобути ключа, з якого я зробив копію. Моїм же завданням було дістати зразки двох почерків: Тайлера та нашої жертви номер два.
У день, коли тест був написаний, я влаштував вечірку. Для цього я скористався будинком тітки Джоселін. Це молодша сес­тра моєї мами. Вона лише на десять років старша за мене, тож ми завжди знаходили спільну мову. Вона жила у будинку, що дістався їй після розлучення з першим чоловіком. Заплута­на історія у трьох діях: швидке одруження, швидка зрада, швид­ке розлучення. Але це звільнення від шлюбних кайданів лише пішло Джоселін на користь: вона багато подорожує, спілкується із цікавими людьми і час від часу повертається до Норфолку, аби знову занудьгувати і відчути поклик серця до нових пригод. У її відсутність вона дозволяє мені користуватися її  будинком за умови, що він уціліє після мене. 
Як своє «алібі» я вибрав найдоступнішу дівчину з групи чірлідерів. Усі старшокласники знали, що вона не вміє робити двох речей: вчасно зупинитися пити і відмовити залицяльни­кам, які цим користуються. Вона була мені неприємна. Та краще слухати жар­ти, що я вибрав «товар, що був у використанні», ніж слуха­ти настанови Тайлера Леві як мого капітана. Через пів години сво­го перебування на вечірці ця крихітка видула в одну горлянку цілу пляшку вермуту. Довелося цілуватися з нею. У спальні вона не вагалася й одразу стягнула з мене футболку. Я гучно закрив двері до спальні, аби гості бачили, що я уса­мітнився з чарівною блондинкою. Я повернув замок на ручці й повернувся до дівчини, а вона вже сиділа напівгола. Мені ли­ше тоді спало на думку, що перш ніж вона відключиться, доведеть­ся її торка­ти­ся. І чи відключиться вона взагалі? Маючи такий алкогольний стаж, могло знадобитися більше однієї пляшки. Поки я намагався не виказати огиди, цілуючи її шию, моя «ко­ханка» дісталася до середини другої пляшки. Де вона тільки її ховала? Я штовхнув її на ліжко, що вона розцінила як гру і го­лос­но засміялася. Це могло б звучати спокусливо, якби вона при цьому двічі не ригнула. Я почав цілувати її плечі, розміркову­ючи над тим, чи не доведеться йти за третьою пляш­кою. І кор­зи­ною для сміття. Про всяк випадок. Але скоро вона задоволе­но засопіла. Для більшої переконливості у нашій близькості я мав би зняти з неї спідницю. Але я бачити її більше не міг. Тож я вкрив дівчи­ну ковдрою, одягнув футболку іншого кольору й тихенько виліз через вікно. Мітч уже чекав на мене. 
Далі був вирішальний етап. Ми попрямували до школи. Непомітно пройти всередину було неважко: усі новачки, що потрапили в основний склад футбольної команди, як посвяту мали заночувати в школі так, аби ніхто не дізнався. Зі дня моєї посвяти я не один раз проводив ніч у стінах школи. Тож секретні лазівки я знав як власне ім’я. Далі залишилася найсклад­ніша частина плану – підмінити тести. Моє серце калатало так швид­ко й голосно, що якби Мітч загорлав на весь Норфолк, я б усе одно його не почув. Але, дякувати Богу, у цьому не було потреби. 
Моєю жертвою номер два стала дівчина, що завжди сиділа зліва від мене. Вона була сильною в математиці, біології, фран­цузькій. Але по хімії часто припускалася помилок. Точніше, во­на так уважала, бо отримувала переважно «B». Я обережно переписав імена на обох аркушах, користуючись копіркою та зразками почерків, потім усе акуратно обвів та поклав до купи в тому порядку, як це було спершу. Справу було зроблено. Залишалося непомітно повернутися на вечірку і нічим себе не видати у вівторок. 
Проте у вівторок було складніше видати хоч якусь емоцію, ніж зберегти спокійний вираз обличчя. На хімії містер Ханніган так майстерно «викрив» Тайлера, що в усіх був шок. І лише я, наче ідіот, намагався розтиснути пальці, відпустити стільницю і зробити здивоване обличчя. Жертва номер два ледве не втратила свідомість, коли побачила «C» на бланку тесту. Тоді містер Ханніган викликав до дошки Тайлера і почав задавати йому питання з тесту, на які хлопець відповідав неправильно. Тайлер тримався, хоча лють у ньому кипіла, наче магма у жерлі вулкану. Та «вибух» стався, коли вчитель хімії звинуватив його у брехні та фальшуванні. Це було так принизливо! На секунду я уявив себе на місці Леві, і мене кинуло в жар. Коли Ханніган назвав Тайлера брехуном, той перекинув учительський стіл і го­лосно вилаявся. Усі охнули. Навіть я. Тайлер вибіг із класу, лед­ве не зірвав двері з петель. Ханніган наказав залишатися всім на своїх місцях, узяв аркуші тестів і вийшов. До самого дзвінка ми сиділи тихо, було чутно лише схлипування нещасної дівчини та шепотіння між собою. Я був наляканий. Мені здавалося, що ось-ось повернеться містер Ханніган та розкриє мою таємницю. 
Знадобилося лише десять хвилин, аби плітки розповзлися по всій школі. Усі тільки про це й говорили. Будь-який погляд на мене здавався мені звинуваченням. Наприкінці обідньої пе­рерви я підійшов до своєї шафки забрати підручник, і біля мого обличчя в сусідні дверцята влетів кулак. 
– Це ти, покидьок! Я знаю, – прошипів мені на вухо Тайлер.
Я повільно повернувся до нього лицем. Скажені очі Тайлера поглядом роздирали мене на шматки. Увесь коридор завмер. Назрівала бійка. Краєм ока я побачив, як Мітч направився в наш бік. 
– Горіти тобі у пеклі! – зціпивши зуби промовив Тайлер і пішов геть. 
Я не відповів. Я боявся, що правда розкрита. 
– Усе гаразд? – запитав у мене Мітч, проводжаючи поглядом оскаженілого хлопця. 
– Не знаю, – відповів я, намагаючись приховати свій страх від глядачів.
Усю ніч я не міг заснути. Я вигадував різні варіанти ви­­правдань. Наступного дня у коридорі мене зустрів тренер Берч і запросив до себе на розмову. Я вирішив зберігати максималь­ну емоційну нейтральність.
– Ти вже, мабуть, чув про Тайлера Леві? 
– Так. Про нього всі говорять, як не почути? До того ж я був на уроці хімії. 
– Так, справді. Бідний хлопчина. Директор Гілберт учинив із ним несправедливо. Міг би бути менш суворим. Та що вже! Тепер це стане показовим уроком для всіх. 
– Мабуть, – погодився я, роздивляючись свої кросівки. Я не міг поглянути в очі тренерові. – Вам тепер доведеться вигнати Тайлера з команди?
– Ну, думаю, йому не місце в команді, якщо його відрахували зі школи. 
– Що Ви сказали? – я різко підняв голову. 
– Тайлер більше не вчитиметься у цій школі. Шкода хлопця. Він, звісно, був ще тією занозою, але відрахування – це занадто суворе покарання. Гадаю, що у директора терпець урвався. Я намагався якось витягти Тайлера з халепи, але я вже стільки  разів за нього ручався! 
Я закляк на місці. Я не цього хотів. Я не хотів, щоб Тайлера вигнали зі школи. Його мали би просто усунути від занять на деякий час. 
– Якщо чесно, Денієле, мені важко повірити, що Тайлер зро­бив те, у чому його звинувачують. Він занадто запальний хло­пець, але не дурний. Я часто з ним розмовляв, намагався ви­хо­вувати його. Він обіцяв мені, що більше не буде ніяких конфліктів із містером Ханніганом.
– Ви… вважаєте, що його… підставили? – запитав я, нама­гаючись приховати тремтіння в голосі. 
– Є така думка. Чесно кажучи, завтра я мав би назвати його новим капітаном шкільної команди з футболу. Знаю, це трохи дивне рішення, враховуючи далеко не взірцеву поведінку па­рубка. Але… Розумієш, Денієле, я знаю його краще за інших. Він хороший хлопець. Його агресивна поведінка – це лише захисна броня. Вона йому конче потрібна, адже на його долю випало багато такого, що здатне зламати навіть дорослу людину. Батька він утратив, коли ще був малим. То був непоганий чоло­вік, але питущий. Настільки, що помер, захлинувшись власною блювотою. Пишатися нічим, еге ж? Думаєш, у нього матір кра­ща? Така сама. Сином не цікавиться. Хлопець сам себе виховує, заробляє собі на життя. Куди лише соціальні служби дивлять­ся?! Я б уже й сам подзвонив, але Тайлер заборонив. Я хотів допомогти хлопцю вибитися в люди. Вирішив, що йому треба, щоб у нього хтось вірив. Якби він став капітаном команди, він би отримав потрібну підтримку і повагу багатьох. Але, мабуть, у нього інший шлях. І, дай Боже, щоб не хибний. 
Я слухав тренера, а в голові крутилося одне: я зруйнував майбутнє людини. Як би не я, то Тайлер міг би отримати шанс на кращу долю. Він міг би дістати «квиток» до коледжу, отримати гарну професію або стати видатним гравцем. Чи буде в нього такий шанс в іншій школі? Його вигнання – це величезна пля­ма на репутації. До пристойної школи його не зарахують тепер. Я зламав йому життя.
– … тож передай іншим, – вирвав мене з думок голос тренера. 
– Що, вибачте?
– Сьогодні тренування не буде. Перекажи іншим. 
Тренер сів за стіл і дістав журнал, щоб зробити записи. Я все ще стояв перед ним, коли він підвів очі й у німому запитанні вигнув брови.
– Зрозуміло. Я… Я… Мені дуже шкода, – протягнув я і вже був біля дверей, коли до мене нарешті повернулася моя впевненість. Я зупинився та обернувся.
– Ні. Насправді мені не шкода, – тренер поглянув на мене здивовано. – Я знаю, що мав би відчувати щось подібне. Але я не хочу прикидатися. Мені не шкода, що Тайлер Леві більше не вчитиметься з нами і не гратиме в нашій команді. Ми з ним терпіти один одного не могли. І він навіть не намагався порозумітися зі мною. Та й не тільки зі мною – з усіма! Грати у футбол – означає знаходити спільну мову навіть із тими, кому із задоволенням нам’яв би боки. Тайлер не командний гравець. Він завжди грав сам за себе. Як на полі, так і поза ним. Тому я не жалкую за Леві. Прикро, що в нього складне життя. Але він лише собі його ускладнював, заводячи ворогів, а не друзів, зневажаючи вчителів та однолітків. Вибачте, що кажу це Вам після того, як Ви виказали свою прихильність до Леві, але я маю іншу думку щодо нього. Тож усе, що я можу сказати з при­воду виключення Тайлера Леві зі школи, – нехай йому щастить. 
Тренер Берч уважно дивився на мене. І як тільки я взявся за дверну ручку, він заговорив:
– Я все літо спостерігав, як десятки юнаків вигадували без­ліч способів проявити себе. Хтось підлещувався, хтось робив ставку на кількість тренувань, хтось намагався показати себе лідером. Та весь цей час лідер був лише один. Він мовчки грав у футбол, він мовчки вивчав суперників, він мовчки переміг кожного з них. Я хотів дати шанс Тайлерові, але ти не лиша­єш шансів нікому, чи не так, синку?
– Про що Ви говорите? – серце забилося від думки, що тренер усе зрозумів. 
– Місце капітана команди твоє, Денієле. Не тому, що ним поступився Тайлер. А тому що воно стало твоїм задовго до то­го, як я оголосив конкурс. Але пам’ятай: тобі доведеться щодня доводити всім, що ти вартий цього звання.
Ось вона – моя перемога. Та я більше її не хотів. 
– Біда в тому, тренере, що я того не вартий.