Диск 5

– Отже, Денієле, минулої п’ятниці Ви закінчили свою роз­повідь на тому, що знайшли дуже незвичне, але досить правдо­подібне пояснення тому, де Ви опинилися разом із Райаном. Правду кажучи, мені не спадало на думку, що то могла бути аномальна зона. Для багатьох людей подібні заяви звучать як маячня. Бо будемо чесними: як часто ми знаходимо подібні зо­ни? Особисто я жодного разу не бачив аномальних зон. Але Ви тверезо оцінювали власне положення і з холодною розсудли­вістю підійшли до вирішення надважкого завдання. Це багато чого говорить про Вас.
– Та я і сам не до кінця вірив у те, що думав, – відповів Денієл. Його голос знову звучав віддалено. На тлі запису було чутно звуки дощу за вікном. – Погодьтеся, повірити в те, що ти знаходишся всередині аномальної зони, набагато простіше, ніж у те, що ти всередині чудовиська. Дивовижно, як я взагалі згадав хоч якісь факти про аномальні зони.
– Як Ви вчилися у школі? – відхиляючись від теми, запитав містер Таллер.
– Що саме Ви маєте на увазі? Оцінки, поведінку?
– Скоріше Ваше відношення до навчання. Вам подобалося вчитися? Чи були у Вас дисципліни, що викликали справжню зацікавленість? Я розумію, що Ви підтримували образ такого собі зарозумілого та вдалого гульвіси, якому немає діла ні до чого, окрім власного задоволення і вигоди. Та мені здається, що то був щит. Спосіб замаскувати справжнього Денієла.
– Боже мій! Звучить занадто театрально, не вважаєте? Щось у голлівудському стилі, – глузливо відповів хлопець.
– Я бачу перед собою кмітливу та розсудливу молоду лю­ди­ну, – проігнорував випад Денієла доктор Таллер. – Ви розпо­відаєте мені про свої не найдостойніші вчинки, змальовуєте портрет розбалуваного й безсовісного парубка. Та Ви, самі то­го не поміча­ючи, промовляєтеся. Узяти хоча б Ваше відношення до Мітчелла. Для Вас він замість брата. Ви всією душею його любите і дорожите ним. Цінувати так високо дружбу людина з низькими моральними якостями не здатна. Або, наприклад, Ваша історія про літературний гурток. Ви сиділи у класній кімнаті, прикидаючись байдужим до дискусії, хоча самі при­слуха­лися й аналізували все сказане. Той, хто сприймає розмо­ву в кімнаті за тло, не сміятиметься над чиїмись фразами. Він не зрозуміє контексту. Ви самі сказали, що ніхто не пропону­вав Вам читати «Соляріс». Ви за власним бажанням узялися за роман, який захопив із першої сторінки. Бо Вам, Денієле, подобається читати, як я підозрюю. Але, здається, серед хлоп­ців це не популярно? А тим паче серед крутих розбишак. Є одна дуже хороша цитата. Вона належить Сомерсету Моему. «Набуваючи звички до читання, ви будуєте для себе укриття практично від усіх життєвих страждань». 
– Припустимо, що все так і є. До чого Ви ведете?
– Мені здається, що першопричиною Ваших нічних жахів є розбрат із батьком. Так, я не знаю, що саме коїться у тих кош­­марах. Проте виникли вони, як на мене, через тривалі чвари з найдорожчою для Вас людиною. Минулого разу Ви почали сердитися, коли я спрямував розмову до теми «батьки і діти», і це лише підтверджує мою думку щодо болючості цього пи­тання. Звіс­но, робити висновки зарано, але професійна інтуїція підказує, що моя перша здогадка правильна.
– Якщо Ви зараз скажете, що кошмари пройдуть, як тільки я налагоджу стосунки з татом, я офіційно занесу Вас до особис­того переліку шарлатанів. 
– Боже збав! Цього ще не вистачало, – розсміявся доктор Таллер. – Не скажу в жодному разі. Принаймні поки не почую усю історію до кінця. 
– Я розповім так, як це пам’ятаю. А пам’ятаю, на жаль, занадто добре, аби спати спокійно. 

***

До кінця історії було ще далеко. Та я цього поки що не знав. Я міряв кроками терасу не в змозі сидіти спокійно. Здавалося, що я маю щось робити негайно. Терплячість мені не притаман­на. Через годину роздумів у мене був готовий новий план дій. Я рішуче виклав його Райанові, коли він застав мене сидячим на сходинках тераси. 
– Тому єдиним варіантом залишається ліс. Дорогою йти більше не можна. Десь по дорозі відбувається щось типу… типу викривлення простору, нас розвертає у зворотному напрямку. І поки що я не можу визначити, де саме це відбувається і як це виправити. Ми вже двічі спробували вибратися таким чином, але результат один і той самий. Можна зробити ставку на цей шлях і ходити ним, допоки не зрозуміємо, як це працює. Але я схильний до виявлення іншого шляху. А саме – через ліс. Так, це складніше і не менш ризиковано, але йдучи дорогою, ми йдемо за нею. Ідучи лісом – ми тримаємося власноруч зада­но­го напрямку. Заміни вихідні дані – отримаєш інший результат. 
Я скінчив розповідь свого плану і хруснув пальцями. Пога­на звичка, але не можу стриматися, коли нервую. 
На обличчі Райана відображалася недовіра. Я відреагував би так само, якби був на його місці.
– Ти здурів? Яка ще аномальна зона? Тобто все, що з нами тут відбувається, ти пояснюєш аномалією?
– Так. Повір, у мене є й інші версії, але ця найадекватніша. 
Райан хотів щось сказати, однак лише захитав головою.
– Це жарт якийсь? Чи ти серйозно вважаєш, що це все – Колорадський «бермудський трикутник»?
– У чому проблема, Райане? Ти маєш якесь інше пояснен­ня? Поділися, будь ласка, бо я вже голову зламав вигадувати ва­ріанти!
Мій друг дивився на мене і мовчав. Але судячи з того, якою напруженою виглядала його нижня щелепа, спокій був удава­ний. Я не міг зрозуміти: чи то зараз він оскаженіє, чи почнеться істерика. 
– Прийди до тями, Райане! Ми тут уже четвертий день, чи не так? П’ять ночей ми відсутні у готелі. Дві доби, як нас мали виселити. Та нас повинні шукати із собаками, на гвинтокри­лах, лісничі, група волонтерів, хто завгодно! Не можуть дві лю­дини загубитися в лісі на гірськолижному курорті, і щоб їх ніхто не шукав! Цей дім… Це перше місце, куди направилася б по­шукова група. Бо це одна з туристичних зупинок – най­вірніший варіант, де шукатимуть прихистку двоє загублених. 
А дорога? Хіба не було б логічним перевірити всі навко­лишні траси та дороги? І навіть якщо рятувальники вважають нас загиблими, то за нашими тілами так само мають відпра­ви­ти людей, Райане! Як гадаєш, який висновок зроблять ряту­вальники, коли поряд з уламками дельтапланів не знайдуть тру­пів? Два варіанти: або нас з’їли дикі тварини, або ми пішли власним ходом. Оскільки навіть найголодніші звірі не здатні повністю зжерти два дорослі тіла за кілька днів, то на місці падіння мають залишитися хоч якісь рештки наших трупів. А коли там не знайдуть нічого, то залишиться другий варіант: ми живі! Жи­ві, Райане, і самі покинули місце аварії. А отже, група лю­дей, яка відправилася знайти та забрати тіла, із тієї секунди перекваліфіковується у рятівну групу! Розумієш?!
Райан важко зітхнув і відвів погляд. Я теж перевів подих.  
– Але ніхто не шукає, – продовжив я вже менш емоційно. – Точніше, напевно шукають. Та ми досі не перетиналися через те, що ми в різних… фізичних просторах. Наче у різних ви­мірах! Ось чому ми не можемо зв’язатися з містом. І чому не можемо туди дістатися. А тому сидіти і чекати, коли ж за нами прискаче лицар у блискучих обладунках, можна вічність, але сенсу не має. Треба самим знайти вихід. Тут реальність відрізняється від тієї, у якій ми жили до злощасного польоту на дельтапланах. 
Я замовк в очікуванні коментарів від Райана. Він дивився куди завгодно, але не на мене. Може, збоку я дійсно виглядаю божевільним?
– Повірити не можу, що ти побудував цілу теорію! Серйозно, Дене, ти що, передивився фентезі?
– Узагалі-то фентезі спирається на міфічних істот і на магію. Світи фентезі сповнені чаклунства, ельфів, демонів та інших вигаданих створінь, які запозичені з фольклору різних народів. А я говорю про аномальну зону, реальне фізичне явище, а не про те, що нас поглинув дракон.
– Ти ще про паралельну реальність скажи, – саркастично добавив Райан. 
Я поглянув на нього з образою. Так, усе це прозвучало, як маячня. Але ж у світі так багато незрозумілого, недослідженого! 
– Ти напросився, – я прийняв кинутий мені виклик. – Що ми знаємо напевно? Ми знаходимося біля туристичного будинку посеред лісу. Тут є вода та запас продуктів. Наскільки їх нам ви­ста­­чить – невідомо, але то вже питання, а ми говоримо про фак­ти. Тут не працюють годинники, але час іде: день змінює ніч. Поки що все досить реально. Є чек із Mountain Market, що в Ганнісоні. Маркет реальний? Авжеж. Ганнісон існує? Так. Як і та брошура з умовною мапою туристичних маршрутів. Де, до речі, також позначені реальні населені пункти. Якщо обмежи­тися лише цими фактами, то виходить, що ми просто заблукали. 
Райан кивнув і сів на дерев’яне огородження тераси. Він мав сумніви щодо моєї теорії, але принаймні слухав уважно. Я продовжив:
– А тепер давай подивимось на факти, що все псують. Від галявини йде лише одна дорога. Поглянь туди. Ти там бачиш розгалуження доріг? Чи, може, два повороти? Ні. Їх немає. До­рога тупикова. Отже, це місце – кінцева  точка. Якщо вийти з пункту А і рухатися по прямій у пункт Б, то ти ніяк не зможеш повернутися до пункту А, тільки якщо розвернешся сам. Але це виключено, бо йдучи звідси, ми залишаємо дім по праву ру­ку від нас. За розвороту назад дім опинився би від нас ліворуч. Тепер згадай: щоразу, як ми верталися сюди,  галявина і цей кля­тий дім були праворуч від нас! Виходить, що дорога не пряма, а кільцева? Але ж ми не бачимо розвилки! Загадка. Таке реально? Я не впевнений. Тому я роблю висновок, що місце, де ми з то­бою зараз знаходимося, має досить вагому відмінність від ре­альності. Місця, де знайомі нам закони фізики працюють із по­милками, прийнято вважати аномальними зонами. Існування аномальних зон науково доведено. Де в моїх міркуваннях ма­ячня чи божевілля?
– Денієле, я не вважаю твою думку маячнею. Скоріше за все, ти маєш рацію, та…
– Я ще не закінчив, – перебив я Райана. – Ти саркастично виказав про паралельну реальність. Оскільки це поняття від­носиться до теоретичних міркувань, і поки що жоден учений не зміг надати доказів існування паралельної реальності, то ми не сприймаємо серйозно розмови про неї. Але те, що це нау­ково не доведено, ще не означає помилковість таких теорій. Упевнений, що колись усі сміялися над думкою про обертан­ня Землі навколо Сонця. А потім це довели, і тепер усі сміються над тими, хто вважає інакше. Чи став би ти висміювати слова Стівена Хокінга? Думаю, що ні. Він визнаний учений, фізик-теоретик. А він, між іншим, говорив про паралельні реальності  серйозно і без жартів. Науковці постійно проводять досліджен­ня, розрахунки, висувають гіпотези щодо багатовимірності простору. 
Я замовк і сів на огородження поруч із Райаном. Я був упев­нений у своїй правоті. Але що як я помиляюся? Що як справи кепські, і це не аномальна зона, а й справді паралельна реаль­ність? Навіть самому стало смішно. 
– Ти чув що-небудь про теорію множинності світів?
– Е... Ні, – спантеличено відповів Райан.
– Був один фізик середини минулого сторіччя. Звали Х’ю Еверетт. Він перший запропонував Багатосвітову інтерпрета­цію кван­­тової фізики. Але наукова спільнота дуже скептично сприйня­ла його концепцію. Він припустив, що у однієї при­чини може бути багато наслідків. Мені подобається таке фор­мулювання. Звучить філософськи, хоча йдеться про квантову механіку. Навряд я зможу зрозуміло пояснити, у чому суть Багатосвітової інтерпретації. 
Якщо коротко: кожна подія призводить до розколу й клону­вання Всесвіту. Кількість «клонів» завжди дорівнює кількості можливих результатів. Виходить, що існує нескінчен­­­на кіль­кість світів, які відрізняються один від одного тим, що в них певна подія (хоча б одна) мала різні результати. Тобто момент, коли ми полетіли на дельтапланах під час грози, теоретично міг «розколоти» нашу реальність на дві: в одній ми вижили, в ін­шій – ні. Що важливо: «розкололася» лише та реальність, у якій ми вирішили летіти. Якщо зробити «крок назад», то попередній «розкол» міг статися в момент, коли я запропонував Баранчику гроші, щоб він пішов геть і ми могли вкрасти дельтаплани. Тоді реальність «розкололася» на ту, де ми полетіли, і ту, де Баранчик відмовив нам, закрив склад і ми повернулися до готелю. Якщо припустити, що з тієї реальності, де ми полетіли і вижили, ми… «прослизнули» в ту реальність, де Баранчик нам відмовив, то стає зрозумілим, чому нас ніхто не шукає: тут ми нікуди не зникали! Ми в готелі чи вже полетіли додому в Норфолк. Не зрозуміло тільки, як ми «прослизнули»…
– Тільки ЦЕ незрозуміло? – скрикнув шокований Райан. 
Я кивнув головою.
– Ну так. Хоча тут у пригоді стала б теорія суперструн. Вона стверджує, що в нашому Всесвіті все складається з енер­гії. Ця енергія виглядає як крихітні струни, що містяться в атомах молекул. Струни вібрують, причому кожна по-своєму, породжуючи свої види часток. Якщо взяти це за основу по­дальших міркувань, то можна припустити, що перетин «пара­лельних реальностей» – це обмін енергією. А якщо… Що як нашому «переміщенню» між реальностями сприяла та гроза? Блискавка – це електричний розряд в атмосфері. По суті, є електричним вибухом. Доволі серйозна штука, яка під час уда­ру вивільнює колосальну кількість енергії. Хоча, звісно, це біль­ше схоже на фантастику, ніж роздуми щодо аномальних зон. До того ж ані багатосвітова інтерпретація, ані теорія струн не підтверджені. А я на звання вченого точно не претендую. 
Райан витріщився на мене з відкритим ротом. 
– Що? Звідки?.. Теорія  суперструн, багатосвітова  інтерпре­тація? Денієле, звідки ти взагалі таке знаєш?
– Завдяки Міракл. 
– Міракл? Хто це?
– Дівчина з літературного гуртка. У листопаді я їздив разом із нею до Університету Джонса Хопкінса слухати лекцію по тео­рії супер­струн. 
Якби ми були зараз десь в іншому місці, то я б уже валявся на підлозі від сміху над виразом обличчя Райана. Збентеження, подив, ступор. Я не втримався від задоволеної посмішки. 
– Що тебе більше здивувало: що я не такий тупий, яким мене всі вважають, чи те, що я ходив до літературного гуртка?
Райан дивився на мене з якимось захопленням, наче йому не вірилося, що це я. Я зітхнув, встав, потягнувся і пересів у плетене крісло. Згадавши про Міракл, мені стало страшенно сумно. 
Я не вірю у дружбу між чоловіком та жінкою. Може, таке й існує, але доти, доки один із них не почне цікавитися іншим. Серед жінок я друзів не мав, хоча з багатьма був приятельськи чемним та привітним. Але Міракл стала тією, яку я залюбки вважав би своїм другом. Вона з першого погляду мене розгадала, розуміла без слів і дуже тонко відчувала зміни в моєму настрої. Не знаю, у який момент ми почали приятелювати, але відтоді в мене з’явилася ще одна людина, з якою я був самим собою. 
«Соляріс» Лема. Я прочитав його рівно до наступ­ного свого відвідування літературного гуртка. Остання пар­та стала моєю звичною локацією. Та цього разу я порушив сталий хід речей тим, що виказав свою думку прямісінько посеред обговорення групою сміливого вчинку головної героїні. Усі рота роззявили від несподіванки. Виглядали приблизно так само, як і Райан після мого монолога про паралельні реальності. 
Першою порушила дзвінку тишу саме Міракл. Вона усміх­нулася і почала сперечатися зі мною, оскільки її думка була про­ти­лежна моїй. Хоча, як я зрозумів, вона не вважала мої вис­новки хибними. Ми просто сперечалися про те, що вважаємо самопожертвуванням. У якийсь момент вона навела приклад із книги, яку я, звісно, не читав. Я розумів, що маю парирувати, але розгубився, бо не знав, про що йдеться, і відчув себе ідіотом. Не знаю, чи помітили це інші, але Міракл лише на мить змінила­ся в обличчі, наче усвідомила, у чому в мене складність, і одразу продовжила свою думку, не даючи мені можливості відповісти. Не знаю, чому вона не дала мені виставити себе бовдуром, але я зненацька відчув полегшення і вдячність.
Однак моя скотська натура одразу виправила положення. Коли наступного тижня ми компанією гравців та їхніх дівчат обідали у їдальні, до нашого столику підійшла Міракл. На неї подивилися з презирством.
– Усім привіт! – звернулася вона.
– Боже мій, чим це тут тхне? Фу! Відчуваєте? – прощебетала одна з дівчат. Усі зареготали, ніби це був неймовірно смішний жарт. Я посміхнувся, бо саме такої реакції від мене очікували. Насправді ж, я напружився: що Міракл затіяла? Хіба не зрозу­міло, що еліта й сіра маса не мають один до одного говорити?
– Денієле, я хотіла тобі переказати, що в нашому класі, де за­­звичай проходять зустрічі, все ще роблять ремонт. Тож цього тижня будемо займатися у French Cup. Знаєш де це?
Усі перевели погляди на мене. 
– Дене, чому миша розмовляє з тобою? – з огидою у голосі перепитав Пітер, який розвалився навпроти мене.
Я зрозумів, що треба відповісти щось їдке. Таке, що сказав би будь-хто з моєї компанії, якби Міракл звернулася до нього. Але я взагалі не мав бажання ображати дівчину. Я не відчував до неї ні відрази, ні презирства. І, якщо чесно, мені хотілося від­повісти: «Дякую, що попередила!». Замість цього я видав, не дивлячись Міракл у вічі:
– Гей, Каспере! Навчися користуватися гугл-мапами, а не чіпляйся до людей зі своїм географічним кретинізмом. Йди звідси, у мене через тебе сандвіч протухнув. 
Наш столик вибухнув диким гоготом. Усі в їдальні стали обертатися на нас і, побачивши поруч Міракл, шепотіти між собою. Дівчина нічого не відповіла. Вона мовчки розвернулася і під голосний свист пішла геть. Моє горло здавило розпачем. Кретинізм був властивий саме мені, а не Міракл. Я відчув стра­шенний сором. Закортіло кинутися слідом за нею, виба­читися й подякувати за те, що була ввічливою та сміливою. Я вчепився у стілець, аби не зірватися з місця.
Звісно, я не пішов до French Cup. А за Міракл так і лишилося прізвисько Каспер, за яке мені досі соромно. Я більше не ходив на зустрічі літературного гуртка, віддавши перевагу іншим фа­культативам. І коли моє покарання скінчилося, то я очікував від­чути полегшення. Натомість мене бентежило почуття про­­вини. Я мав вибачитися. Тому я пішов й записався до літе­ратурного гуртка. Не знаю навіщо, адже це було зовсім необов’язково. Ебігейл, дівчина у фіолетовій футболці, очолювала гурток. Тому коли вона побачила, як я записуюся в їхні ряди, не втримавшись, схопила мене за лікоть. 
– Мені здалося, що ти вже відбув покарання. Чи це нове?
– Майже, – відповів я. – Так що на сьогодні прочитали?
Ебігейл була не єдиною, хто здивувався моїй появі. Цього разу я сів не за останню парту, а ближче до кола обговорення. Я одразу вирішив, що не буду нікого чіпляти й ображати. Я прийшов із миром. 
Коли до класу зайшла Міракл, то здивовано вигнула брови, але сіла поруч зі мною. 
– Привіт! – промовила вона першою. – Що ти тут забув, крутий хлопець?
У її голосі було чутно образу, але у цілому, здавалося, вона ненависті до мене не відчувала.
– Щось мені стало нудно, уже звик до купи фріків.
Ну ось тобі і «з миром», називається. Бовдур. 
– Фрік-шоу, отже. А чому ж друзів не покликав?
Я стулив пельку. Усе вже пішло не за планом. Міракл біль­ше не заговорювала до мене, поринувши в обговорення якоїсь шекспірівської п’єси. Я не читав, звісно. І навіть не приховував цього, коли Ебі спитала, що я думаю про головну героїню.  
– Вибачте, я не читав. Сьогодні я слухач. Слухати у вас дозволено?
– Так, – відповіла Ебігейл. – Хіба тобі щось заборониш?
На перерві я підійшов до Міракл, яка зробила собі каву. Я бачив, що члени гуртка шепочуться між собою на мій рахунок. Ебі демонстративно слідкувала за мною очима, підозрюючи мене у злих намірах. 
– Знаєш, Міракл, я хочу вибачитися перед тобою. За той випадок. Я не повинен був говорити тобі тих слів. 
– Ти повів себе досить передбачувано, – відповіла дівчина, зробивши ковток гарячої кави.
– Вважаєш мене моральним виродком?
– Ні. Я вважаю тебе заручником свого образу. Такий весь із себе красунчик, квотербек[11], еліта школи. У вас свої стандар­ти поведінки, відмінні від людських. Так що скоріше я здиву­валася, якщо б ти повів себе інакше. Треба бути сильним, аби протистояти суспільній думці. 
– Значить, я слабкий?
– Саме так. Як не парадоксально. Ти уразливий. Як і твої друзі. Як й інші дівчата та хлопці, залежні від популярності, наче від наркотику.
– Цікава думка. Ти вважаєш нас наркоманами?
– Типу того. Я називаю вас римлянами. 
– Ким? Римлянами? – я щиро здивувався подібному порів­нянню та коротко всміхнувся. 
– Так. Ви, як і давні римляни, пихаті та зарозумілі, уважа­єте себе кращими за інших. Лише ви гідні. Інші мають вам вклонятися. А насправді ви більше за інших утопаєте у своїх гріхах, чварах і жовчі. Рим був величним. Та впав. І сам у тому винуватий. 
Я розсміявся. Можливо, занадто голосно, бо всі повернули до нас голови. Дивне прізвисько для найпопулярніших учнів школи. Але яке влучне! Міракл не усміхалася, але я вже знав, що їй притаманні відчуженість та спокій.
– Оригінально.
– Та невже? Комусь із плебеїв удалося виділитися?
– Ти приймаєш моє вибачення чи ні?
Міракл кинула на мене зацікавлений погляд.
– А чому це для тебе важливо?
– Хто сказав, що мені це важливо? Може, у мене в четвер день гарної поведінки. 
– Це добре. Хоч раз на тиждень ти буваєш стерпним. 
– Буду вважати, що ти пробачила. 
І з цього моменту ми стали спілкуватися. Переважно на зборах гуртка, але частіше у месенджерах. Я дійсно читав ви­брані гуртком твори, брав участь в обговоренні і вже через певний проміжок часу став помічати, що деякі учасники гуртка більше не дивляться на мене, як на чужака. Хоча, наприклад, Тім не приховував своєї неприязні до мене і завжди її демон­стрував. Звісно, я нікому не розповідав про своє дозвілля, бо ніхто не схвалює виходу за рамки стереотипів. Але правда, як вода, – завжди знайде, де просочитися. Тому коли хтось бачив, як я заходжу до класу факультативних занять, я завжди відпо­відав, що вимушений туди йти. У те, що мене знову за щось покарали, вірили набагато охочіше, ніж у те, що я ходжу туди за власним бажанням.
Проте Мітчелла провести подібними трюками неможливо. Він майже на п’яти мені наступав у день факультативу. Якимось чином рознюхав, що я записався у гурток на постійну основу. Довелося розказати правду. Спочатку друг сміявся до сліз. По­тім махнув на мене рукою і застеріг, аби я не підчепив «книжко­вої хвороби», бо від читання по вечорах до гри в шкільному те­атрі один крок. На мою думку, Мітч підтримав би мене, навіть якщо б я зайнявся балетом.
Чим мені подобалася Міракл – вона не лізла в моє життя з намірами навести там лад. За жінками таке водиться, хоч ти їй приятель, хоч сусід. Бувало, вона приходила на мої тренування і мовчки робила домашнє завдання, поки ми бігали і вовтузилися з м’ячем. Інколи відривала погляд від зошита та уважно, але не емоційно, слідкувала за грою. Тоді мені хотілося її розбурхати. Я починав загравати до чирлідерок, чим викликав демонстра­цію неперевершеної акторської майстерності Міракл у ролі дів­чи­­ни, яку зараз ось-ось знудить. 
Одного осіннього дня я вчергове посварився з батьком. Мене так розізлила ця сварка, що хотілося розтрощити  все, що попадеться під гарячу руку. Треба  було  охолонути, інакше міг наробити дурниць. Я вийшов прогулятися. Годину ходив без­цільно, а трохи заспокоївшись, подзвонив Міракл. До цього дня ми жодного разу не проводили час удвох. І саме зараз мені була потрібна її компанія, бо ця дівчина завжди випромінюва­ла спокій та невагомість. Міракл не виказала здивування, коли я запро­понував зустрітися. Вона повідомила, що саме зараз зби­рається сідати в автобус до Балтімора, і якщо я встигну, то мо­жу поїхати разом із нею. Я не вагався. Мені було все одно як і де проводити час, аби не вертатися додому. Уже сидячи в автобусі, я запитав про мету подорожі.
– Я їду до Університету Джонса Хопкінса. Там мій батько читатиме відкриту лекцію. 
– Боже, яка нудьга! Зупиніть автобус, будь ласка, я не поїду далі, – пожартував я, хоча закралася підозра, що з нудьгою я не помилився.
– Це може бути цікаво. Хоча на минулий день народження я вже слухала його лекцію.
– У тебе сьогодні день народження? – здивовано перепитав я. 
– Ні, був минулого місяця. Тато подарував мені квиток на його лекцію, яку читатиме сьогодні. 
– Що?!
– Мої батьки розлучилися ще сім років тому. Ми з мамою  переїхали жити до Норфолка, а тато залишився у Каліфорнії. Він викладає теоретичну фізику у Стенфорді. На зимові кані­кули я їжджу до нього. Інколи він заїжджає до Норфолка. Але якщо йому по дорозі. На мій день народження він зазвичай дарує квитки на наукові конференції або його лекції. Це не так часто. Зазвичай він пропускає мої дні народження. І хоча я вже слухала, як він розповідає про теорію суперструн, я впевнена, що цього разу буде не менш цікаво. 
– Ого, нагорода «Батько року» дістається йому. Хоча маю попередити, що в нього є серйозний конкурент. Невже твій тато зовсім тебе не любить? Хоча вибач. Це дурне питання.
– Любить, звісно. Просто він професор. Наука займає дуже важливе місце у його житті. 
– Важливіше за його рідну доньку? Узагалі, скільки років тобі ви­­пов­ни­лося?
– Шістнадцять. 
Я був старший за неї на півтора роки. Але Міракл виглядала зовсім дитиною через свою худорлявість. 
– І на твоє шістнадцятиріччя батько подарував тобі квиток на лекцію з фізики?
– Так. Денієле, чим ти слухаєш? Я ж кажу: завжди дарує квитки. 
– Тобто він ані цента на тебе не витратив? А як же… Хіба батьки не повинні дарувати донькам на дні народження які-небудь… е-е… прикраси? Гаджети? Сукні?
– Нащо мені сукня?
Я поглянув на подругу, як на дивачку. 
– У сенсі «нащо»? Навіщо молодій дівчині сукні? Я не екс­перт у жіночому одязі, але, як на мене, сукні роблять дівчат більш… жіночними. Більш привабливими. 
– Суто чоловічий погляд на жінку.  
– Може, і так. Але в чому я не правий? Поглянь на себе: ти занадто худа, страшенно бліда і практично не посміхаєшся. Ро­зу­мію, тобі лише шістнадцять, але на дівчат твого віку вже звер­тають увагу хлопці. Ти виглядаєш, як сіра миша, але в тієї хоч очі блищать. Повір мені, жоден хлопець не захоче поцілувати примару. Він просто не помітить її. Тебе вже хоч хтось цілував?
– Ні, – без жодної тіні зніяковілості промовила Міракл.  
– Це було риторичне питання.
– Риторичні питання ставляться інакше.
Міракл повела плечима. Я звернув увагу на те, у що вона була одягнена: джинси на два розміри більші, синій пухнастий светр, явно зв’язаний власноруч. Очевидно, на лівому рукаві нит­­ки скінчилися, і на допомогу прийшли залишки якоїсь фіо­летової пряжі іншої товщини. Я спробував згадати, чи бачив коли-небудь Міракл у сукні чи спідниці. Удалося відкопати в пам’яті один єдиний випадок, коли Міракл прийшла до школи у строкатій спідниці до самих п’ят. 
– Уважаю за свій дружній обов’язок тебе попередити: якщо ти й надалі продовжиш одягатися, як місцева божевільна, так і помреш старою дівою.
– Дякую, Денієле. Шкода, що сьогодні не четвер!
– Вибач, я тобі сказав правду. 
– Гаразд. Але я волію залишатися самою собою. І можу знай­ти хлопця і без модного гардеробу.
– Хто каже про моду? Я говорю про речі, які підкреслять твою красу. Послухай мене як представника протилежної статі. Жоден із нас не скаже: «Боже мій! Яка вона цікава особистість! Таку хочеться затягти у ліжко!». Усіх насамперед приваблює зовнішність. Це в генах від природи. Усі тварини вибирають со­бі пару за найкращими якостями, що одразу кидаються в очі: за яскраве пір’я, за вміння побудувати житло, за найкращу пісню чи танець. Ніхто не намагається спочатку пізнати глибше, а тоді вже обрати. Тож якщо дівчина виглядає, як бабусин комод, жоден хлопець не захоче її роздягти. Чого ти посміхаєшся? 
– Можливо, ти не помітив, але я зараз їду до Балтімора з хлопцем. І нехай ми приятелюємо, але це все одно свідчить про те, що є хлопці, які вважають мене цікавою особистістю.
– Я не розглядаю тебе як коханку. 
– Так. Але поки хоча б один представник протилежної статі вважає, що зі мною цікаво, отже, не все погано.
– Міракл, я щойно обізвав тебе сірою мишею, наговорив купу образ, а ти продовжуєш думати, що чоловікам байдуже на зовнішність?
– Так. Бо зовнішність буває оманливою. Я, наприклад, знаю одного красунчика квотербека, якому подобається відвідувати літературний гурток і який їде до Балтімора слухати лекцію про теорію суперструн. То що, поговоримо про стереотипи?
Я посміхнувся. Ніколи не сперечайтеся з розумною жінкою!
– 1:0 на твою користь.
– Ставлю двадцять баксів, Денієле, що тобі сподобається лекція.
– А оце навряд! 
– Але ти обов’язково її запам’ятаєш!