Диск 4

– Що ж, Денієле, продовжимо нашу бесіду, – одразу пере­йшов до діла доктор Таллер, як тільки почався запис. – Ви­му­шений зізнатися, що з нетерпінням очікував Вашого сьогод­ніш­нього візиту. І багато думав про те, що Ви мені вже розповіли. Напередодні я прослухав запис нашої попередньої зустрічі і можу небезпідставно стверджувати, що Ви маєте дуже цінну рису, – здатність не піддаватися паніці у стресових ситуаціях. Ви добре та послідовно аналізуєте, розмірковуєте, робите вис­новки. Для людини в критичній ситуації це дуже важливі на­вички. Ви часом не були бойскаутом? 
На тлі віддалено пролунав приємний м’який сміх.
– Не з моєю поведінкою, містере Таллер. Боже збав! 
– Так, звісно, – погодився доктор. – Я розмірковував над сло­вами Вашого друга про причини швидкого загоєння ран та син­ців. Треба сказати, що стрес – це не завжди погано. Передусім це механізм, який потрібен людству для виживання. Коли ми потрапляємо в стресову ситуацію, наше тіло одразу починає готувати нас до реагування на загрозу, насичуючи кров такими гормонами, як адреналін, кортизол тощо. Це еволюційна реак­ція, яку людина не може натренувати чи свідомо контролювати. У результаті цих процесів ми стаємо, так би мовити, кращою версією себе: бачимо гостріше, краще чуємо, швидше рухає­мося… Наша симпатична нервова система приводить тіло у стан готовності до активних дій, наприклад для оборони або втечі. Вона вмикає усі необхідні механізми для захисту та подолання небезпеки. У тому числі й процеси, що відповідають за регенерацію. Наш організм намагається максимально себе вберегти від стану, що є несумісним із життям. Таким чином, думки Райана із цього приводу не позбавлені сенсу. 
– Знаєте, коли немає можливості встановити істину, то ти інтуїтивно приймаєш найоптимальніше пояснення усьому, що відбувається. І це немало залежить від особистих переконань. Глибоко віруюча людина без сумнівів назвала б це чудом, зці­ленням Божим. Скептик почав би шукати раціональне пояс­нення, звертаючись до науки чи досвіду. Мабуть, знайшлися б і ті, хто назвав би це магією. Я був схильний повірити словам Райана. Я не мав достатньо знань, аби обмірковувати варіанти. Я був лише звичайним вісімнадцятирічним юнаком, учорашнім учнем старшої школи, який добре грав у футбол і вчився посередньо. У мене тоді не було бажання шукати відповіді. Хоча часу для цього було більше, ніж удосталь. 

***

Наступного ранку ми почали збиратися доволі рано. Звісно, узяли дещо з холодильника, воду, інші речі, а також розірвали біле простирадло на багато невеликих стрічок, щоб залишати за со­бою розпізнавальні знаки, як я планував. Перед стартом я зно­ву написав записку, де коротко виклав суть того, чому ми повернулися і що це друга спроба піти. Обидві записки я знову поклав на ліжко, де провів вже три ночі. Я сподівався, що більше сюди не повернуся і наступним, хто прочитає мої записки, буду не я.
Ми з Райаном ішли по вже знайомій дорозі. Кожний зану­рився у власні думки. Інколи ми говорили про щось несут­тєве. Я розповів Райанові, як одного разу тато взяв мене на справжнє полювання на білохвостого оленя. Ця поїздка мала на меті збли­ження батька й сина, хоча з нами було ще четверо батькових друзів та партнерів. Суто чоловіча розвага. Мені бу­ло дванад­цять років, тому на полюванні я був здебільшого спостерігачем. Той день увійшов до історії як Блювотний вівторок, бо мене знудило, коли здобич грузили в пікап. Смертельний постріл не був ювелірним. Мені ще довго снилася закривавлена морда оленя. Фінальне очищення шлунку ста­­лося, коли містер Бівер протягнув мені ножа, аби я міг освіжувати нещасну тварину. «Максе, наступного разу не бери із собою дитину! Дівчисько зовсім бліде. Ось-ось зомліє!», – під гучний сміх друзів гукав до батька один із його товаришів. Що й казати, ця спроба поліп­шити відносини між мною і татом стала провальною. 
Райан своєю чергою розповів, як його батько водив малого на родео. Це було змагання двох видів: необхідно було витри­мати скачку на дикому бику та ще й звалити його.
– Це найбільш травмонебезпечний і видовищний вид спор­ту. Протриматися на дикому бику більше восьми секунд може лише справжній ковбой. Далі інший вид змагань: ковбой має по­валити бика на землю. Спортсмен на скаку стрибає з коня, ха­­пає бика за роги та намагається покласти його на лопатки. Бу­ває, що все виходить навпаки, як того разу. Дика тварина з ревом жбурнула ковбоя, немов текстильну ляльку, та ледве не розчави­ла йому черепа. То було жахливо! Бик оскаженів, його вдалося приборкати, лише пустивши кулю поміж очей. Я, дев’ятиріч­ний хлопчина, закляк від жаху. А мій тато був у захваті, немов більш феєричного шоу він не бачив. Тварина вбита, людина роз­чавлена… Хіба це весело? Хіба це має захоплювати?
Райан закашляв та замовчав. Я подумав, що він не любить говорити про батька, бо його сім’я, можливо, страждала від домашнього насилля. Тому я не став розвивати цю тему надалі. 
Періодично ми зупинялися на відпочинок та перекус. Я од­разу пов’язував стрічку на гілку куща, чи дерева. І впевнював­ся, що ми й надалі йдемо праворуч. Чим довше ми йшли, тим більше наша дорога здавалася безкінечною. Їсти насправді хо­тілося не дуже, але наші рюкзаки стали значно легшими після того, як Райан допив другу пляшку води, бо в нього знову став­­ся напад кашлю. Я боявся, аби він не захворів, адже нам треба зали­шатися здоровими та витривалими, наскільки це, звісно, було можливим. 
Проте Райан дуже швидко видихнувся, що мене і злило, і засмучувало одночасно. Райан – здоровий та міцний хлопець, гравець у футбол, а у піших походах на довгі дистанції занадто швидко втомлюється. Але який сенс жалітися? Добре, що хоч Райан не скиглив. Я не пропонував зробити зупинку. Вирішив, що якщо почну його жаліти, то мій супутник узагалі розкисне. Але ми стали все повільніше і повільніше йти. Утома наступала нам на п’яти.
– Ще трохи, і я почну повзти, наче равлик, – тихо промовив Райан. Він став важче дихати.
– Тобі зле? – перепитав я у нього.
– Та ні. Але я вже втомився. Хочеться комфорту. І пити. А тобі хіба ні?
Я знизав плечима. Узагалі-то я не був прихильником довгих прогулянок. У мене було авто, яким я міг дістатися будь-куди за лічені хвилини. Це я мав би зараз мріяти про комфорт і від­починок, а не він. Але я настільки сильно хотів вилізти із цієї діри, що йшов би і після настання ночі. 
Скоро я помітив, що дорога потроху звертає. Я пришвид­шив крок. Це ще нічого не означало, але десь усередині мене спалахнула надія, що ось-ось ми дістанемося фінішу. І я не по­милився. За поворотом дійсно стало зрозуміло – ми прийшли. Тому що дорога завернула на простору галявину, посеред якої стояв одноповерховий будинок із сірою фасадною обшив­кою, синіми дверима та довгою спільною терасою.
Ми повернулися. Знову. Що я відчув у ту мить? Шок і хо­лодок по спині. Я не з тих, у кого слабкі нерви, незважаючи на мій досвід у полюванні. Я вмію зібратися у потрібний момент і зціпивши зуби пройти через випробування. Але в той момент нудота хвилею підкотила до мого горла, шлунок наче зав’язали у морський вузол.
Я не розумів. Чому? Як це знову трапилося?! Я із силою вчепився у волосся і до болю замружив очі. Цього не може бу­ти! Усе було під контролем. Я впевнений, що ми ніяк не могли повернутися! Може, я зійшов із розуму?
Позаду почувся хруст гілки під ногами. То Райан наздогнав мене. Я повернувся і мовчки поглянув на нього. Він не здався мені шокованим, але його очі заблищали вологою. Потім він опустився на траву і повернув голову в інший бік, аби не бачити той будинок. Чи, може, мене. «Він здався», – подумалося мені, і від тієї здогадки стало ще нестерпніше. Я не хотів дивитися, як у Райана помирає надія на порятунок. Я не хотів приймати того, що тепер маю боротися за обох. 
Я перевів погляд на дорогу, якою ми повернулися. Чи якою пішли звідси. Різниці немає. І раптом я помітив, що на першому від галявини кущі немає білої стрічки. Я пов’язав її так, аби було видно, що ми звідси пішли не лісом, а дорогою. Тепер клаптика білої бавовни не було. Ані на кущі, ані десь поруч із ним. Не знаю, навіщо я рвонув уперед, адже я вже здогадався, що ніяких стрічок я не побачу. Підсвідомо я відчував, що це не просто дивне місце. Ми наче застрягли у диявольських силках. 
Я пробіг ярдів п’ятсот[10], але, як і думав, на деревах не було жодного залишеного нами знаку. Їх не міг зірвати вітер. Бо, по-перше, тут немає такого сильного вітру, а по-друге, я дуже міцно все зав’язував. Я зупинився і озирнувся назад. Райан так само сидів, але тепер уважно слідкував за моїми діями. У гру­дях скажено билося серце, кров шуміла у вухах. І несподівано мене пробив озноб. Я навіть не знаю, як це пояснити…
Я скоріше відчув це, ніж побачив чи зрозумів. Це місце, во­но наче було живим. Велетенською істотою, що гралася нами, як ляльками. Розумію, що це звучить, як справжнє безумство. І все ж… Поясню.
Якось у старших класах я вкотре отримав догану від ди­ректора. То була звичайна справа. Уже і я, і директор звикли чи не щомісяця зустрічатися у його кабінеті. Він грозився мене відрахувати, я прикидався невинною вівцею. Того разу як по­карання я мав три місяці поспіль відвідувати один зі шкільних факультативів. Це було не найгірше з того, що могло на мене чекати, проте найнудніше. 
Першим у переліку доступних факультативів був літера­турний гурток. Я думав, що ми там будемо просто сидіти і читати якісь книжки. Як у бібліотеці: прочитав одну – візьми іншу. Але виявилося, що треба не лише прочитати книжку (до речі, вибрану членами гуртка), а й написати на неї рецензію і ці­лу годину з усіма теревенити про прочитане. Ото «веселощі»! 
У перший день я потрапив на обговорення роману Альберта Камю «Чума». Чесно кажучи, уперше чув і назву книги, й ім’я автора. Я мовчки сидів за останньою партою і малював олів­­цем спорткар прямо на поверхні меблів. Краєм вуха я чув, про що йдеться, але не вникав у суть. Якась фраза мене роз­смішила, і я глузливо фиркнув. Усі обернулися до мене. Ніхто не дивився із захопленням чи дружелюбністю, як зазвичай див­ляться інші однокласники. Ті, хто тут був, зневажали мене й недолюблюва­ли. Для них я був взірцем тупого старшокласника-задираки, у якого розумові здібності розвилися на рівні камінчика. 
– Що таке, Картрайте? Смішне слово почув? Чи вирішив, що ми щось кумедне тут обговорюємо? – насмішливо звернувся до мене хлопець із прищами на обличчі та в сірому светрі. Я не знав, як його звати, але в мене добра пам’ять на обличчя. І я чудово пам’ятаю, як ми з хлопцями знайомили його голову зі шкільним унітазом. Не дивно, що в очах цього ботаніка горіла ненависть. 
Дівчина у фіолетовій футболці і з коротким волоссям уваж­но розглядала мене, прямо-таки з науковою цікавістю. Як під­дослідну тваринку. 
– Будь ввічливіше, Тіме. Не варто уподібнюватися таким, як він.
– Тоді нехай забирається звідси! Нічого тут фиркати. Це не спортивний майданчик, де він і цар, і Бог. 
– О, я б залюбки, – втрутився я в діалог, – але директор ви­рішив, що проведений тут час піде мені на користь. Я з ним не згоден. Якщо я тобі муляю очі – уперед, лицарю, врятуй мене від вогнедишного дракона!
– Що ж, – відповіла замість Тіма дівчина, – тоді просто не заважай нам займатися. Ти не в захваті від нас, ми від тебе також. Буде краще, якщо всі просто займатимуться своїми справами. 
Я розвів руками в знак того, що мене абсолютно не хвилює зібрання «книжкових хробаків». 
Коли Тім продовжив свою думку, його перервала маленька худа дівчина, звернувшись до мене:
– Може, ти хочеш приєднатися до обговорення?
Усі на мить застигли у подиві. Я – від того, що мене запро­сили до Клубу Хробаків. Тім – від зради своєї поплічниці, інші члени Клубу – від того, що дівчина набралася сміливості заговорити до мене. 
На вигляд Міракл (саме так звали худорляве дівча) на­гадувала примару: зовсім тонесенька, із блідою шкірою та си­німи колами під очима. Її довге тьмяне волосся кольору пожухлої соломи слухняно лежало на гострому плечі. Погляд не виказував ворожості до мене. Скоріше обережність та трохи зацікавленості. 
– Ти що, зовсім із глузду з’їхала? – запищав від обурення Тім. – Це ж Картрайт! Він і букви навряд знає!
Я різко вскочив на ноги. Стілець жалібно «заскулив», по­їхавши по підлозі. Тім одразу зсутулився й опустив очі додо­лу. Дехто з присутніх у кімнаті зробив кілька кроків від мене. 
– Що ти сказав? – процідив я крізь зуби. Мої руки інстинк­тивно зжалися в кулаки. – Послухай-но сюди, розумнику. Те, що я вимушений тут стирчати, не означає, що я неабияк мрію влитися в ряди зубрил! І якщо ти вважаєш, що у цій кімнаті ти найкрутіший, бо це твоє середовище, то давай почекаємо ще пів години, і коли дадуть дзвоник, вийдемо за двері і подивимо­ся, хто тут букв не знає, а хто ці самі букви не зможе бачити, бо я виб’ю йому око.   
Усі дивилися на мене, як на вибухівку. Тім збліднів, зрозу­мівши, що удавана сміливість зараз вилізе йому боком. Б’юся об заклад, якби він тільки міг, то миттєво злився би з ін­тер’єром. 
– Ти збираєшся весь урок просидіти, займаючись своїми справами? – не вгамовувалася дівчина-примара.
Усі подивилися на неї і практично прокляли її, аби лише вона перестала до мене говорити.
– Яке тобі діло?
– Та ніякого. Але якщо забажаєш виказати свою думку щодо якоїсь певної книги, то завжди можеш до нас приєдна­­тися. Ми можемо не підтримати твою точку зору, але це диску­сія. Тут дають слово кожному, хто його просить. 
Міракл повернулася до друзів й запропонувала Тіму закін­чити свою думку щодо роману. Коли продзвенів дзвоник, я метнувся до дверей, як до рятувального круга. 
– Наступного разу обговорюватимемо «Соляріс» Станіслава Лема, – оголосила панночка у фіолетовій футболці. Можливо, вона ще щось добавила, але я вже був на пів шляху до своєї шафки. 
Того самого вечора несподівано для себе я вирішив про­читати запропонований твір, аби наступного разу поставити на місце «книжкового хробака» Тіма не через прояв своєї фі­зичної переваги, як того від мене й очікують, а зрозумілою і притаманною йому мовою – мовою літератури. 
Роман зачепив із перших сторінок. Досі пам’ятаю, як мені стало моторошно, коли головний герой усвідомив, із чим він зіткнувся.  Це не астронавти прибули на мало вивчену планету досліджувати океан. Це Океан їх досліджував! Драглиста ор­ганічна субстанція, яка покривала більшу частину поверхні Со­лярісу і задавалася спочатку просто частиною пейзажу, на­справді була живою істотою, що мала високорозвинений ін­телект і свідомість. Океан не просто вивчав людей. Він робив це без­жалісно, зводячи їх із розуму. 
І ось я стояв посеред дороги і відчував страх. Я наче опинив­ся на іншій планеті, в іншому вимірі, де навколишній світ хотів звести мене з розуму. Ми з Райаном, наче лабораторні миші, безпорадно борсаємося у скляному боксі, шукаючи порятунок.   
Я закрив долонями обличчя і потер очі. Та що ж це зі мною відбувається! Вигадую якісь нісенітниці, безглузді теорії та здогадки. Змішую фантастику і реальність до купи. Мабуть, я дуже міцно вдарився головою. Хоча… Що в даному разі реаль­ність, а що фантастика?
Я повернувся до галявини, пройшов повз Райана і напра­вився до знайомого номеру. Усередині нічого не змінилося. На ліжку так і лежали дві написані мною раніше записки. Не за­мислюючись, я прочитав обидві ще раз. Скільки наївної віри у власні сили! Я зім’яв обидва аркуші і з люттю жбурнув їх у куток. Ніхто сюди не прийде! Ніхто не з’явиться! Ми відсутні вже чотири доби. Ми мали виїхати з номерів ще вчора. Нас уже повинні були шукати, і вже знайшли б, якщо б це було можливо.
Мені хотілося заволати що є сили. Замість того я впав об­личчям у подушку. Я не міг більше бачити цей номер, цей ліс, цю ілюзію. Я мріяв відкрити очі й виявити, що я прокинувся у своєму номері в готелі «Пілігрим». І що в мене лише одна про­бле­ма – це головний біль від випитого напередодні спиртного. А вся ця історія з дельтапланами, будиночком і походеньками – лише дурний сон.  
Я не помітив, як заснув. Можливо, сказався сильний емоцій­ний стрес чи фізичне навантаження. Мене немов відключили від блоку живлення. Але проснувся я миттєво, наче хлюпнули крижаною водою. Інстинктивно поглянув на годинник. Було так само – без п’яти хвилин вісім. На сусідньому ліжку спав Райан. Я не чув, як він зайшов, як ліг. Може, він і не спав узагалі. Я поглянув навколо себе. Кімната не змінилася. Ніяких нових деталей не з’явилося. Усе, як і в перший день у цьому місці. 
Чому це трапилося зі мною? Чим я це заслужив? Мені лише вісімнадцять. Кілька тижнів тому я закінчив навчання у школі. Мене ніколи не сприймали як дорослу людину ні батьки, ні вчителі. Я звик, що важливі рішення приймаються за мене. А серйозну відповідальність ніколи не покладали на мої плечі. Тоді як мої однолітки працювали на канікулах у кафе, крамни­цях і на автомобільних мийках, я розважався, ні в чому собі не відмовляючи. Я не мав клопоту. Як і можливості подорослішати. Тому тепер я гадки не мав, що робити далі. Не кожен дорослий здатен упоратися із ситуацією на виживання. Я зрозумів, що абсолютно не пристосований до самостійного життя.
Райан же був іншим. Безсумнівно, йому довелося несолодко. Він був із неповної родини, яка не мала великих статків. Він не міг розраховувати на заможного родича, який усе вирішить і де треба підмастить. Райан міг вибороти собі місце під сонцем лише власними силами. Тому для нього те, що з нами трапилося, має виглядати як ще одне випробування долі. Серйозне, але не критичне. Це він має боротися щосили. Він має нас рятувати. Не я. Але з якоїсь причини Райан узагалі не намагається допо­могти. Можливо, йому страшно. Нам обом страшно. Але якщо ми не намагатимемося врятуватися, то чим це все скінчиться?
Я поглянув на дві кульки паперу в кутку і згадав учорашній день. Знову з’явилася паніка, але я одразу її придушив. Не вистачало ще втратити психічну рівновагу. 
Отже, що тут відбувається? Треба знайти цьому пояснення. Що завгодно можна пояснити, хоч і не завжди правильно. У дав­нину люди вважали удар блискавки надприродним яви­­­­щем, проявом сили богів. А вона виявилася лише потужним елек­тричним розрядом, що виникає, коли хмари занадто наелектри­зуються. Наче якась богиня там, у небі, зняла вовняний светр. Свого часу ідея літака здавалася фантастичною вигадкою. А тепер ми не лише щодня літаємо на іншу півкулю, а й досліджу­ємо космос. Тож вірогідно, що це дивне місце, котре здало­ся мені надприродним чудовиськом, має усього-на-всього якийсь унікаль­ний ефект, що можна пояснити за допомогою науки. Може, тут якісь аномальні магнітні випромінювання чи… Рап­тово мені сяйнула здогадка. Аномалія!
Ну звісно ж! Я не раз натикався в інтернеті на публікації про аномальні зони. Вони знаходяться у різних куточках планети, мають різну площу, на якій відбуваються певні події, що не піддаються науковому поясненню. На території таких зон час може змінювати свій хід. Деякі люди стороняться таких місць, інших вони, навпаки, приваблюють. Наприклад, найвідоміший Бермудський трикутник. У його районі навігаційні прибори дивним чином перестають працювати. Таку саму властивість може мати і це місце, згадати хоча б зламаний компас, що ми знайшли. 
Або Лощина чорного бамбуку в Китаї. У цьому місці за та­ємничих обставин зникло безвісти багато людей, тіла яких досі не знайдено. Кажуть, що на початку 60-х лощина «поглинула» цілу геологорозвідувальну групу, а наприкінці десятиліття зник загін картографів, які займалися корегуванням мап рельєфу цієї місцевості. Ця зона досі залишається мало вивченою, тому усі наявні відомості про неї мають дещо міфічний характер. 
Я небагато знав про аномальні зони, бо не цікавився подіб­ним. Але декілька історій для нічних посиденьок біля вогни­ща я все ж таки запам’ятав. Усі сайти для прихильників надпри­родного як один стверджують, що активність аномальних зон є неоднаковою і залежить від пори року і часу доби. Деякі сюди ж додають і різні фази місяця. Найбільш розповсюдженим дже­ре­лом виникнення таких зон є розлом земної кори, який при­зводить до змін магнітного поля. Що, до речі, цілком пояснює аномальність того місця, де ми застрягли з Райаном.  
Скелясті гори в Колорадо утворюють Великий континен­тальний розділ, що вже само по собі є особливим місцем. До того ж Скелясті гори є не чим іншим, як результатом зсуву тек­тонічних плит і розлому в земній корі, що відповідає «рецепту приготування» аномальної зони. Виходить, «ідеальний збіг».
Аномальність даного місця повністю пояснює, чому нас досі не відшукали. І чому ми кожного разу повертаємося сюди з Райаном. Та наскільки велика ця зона? Ми вже в ній отями­ли­­ся після падіння чи, самі того не відаючи, прийшли сюди? Як ми потрапили в місце, що стало для нас пасткою? 
Від власної здогадки в мене перехопило подих. Я не збоже­волів! Просто усвідомити, що ти потрапив туди, де вірогідність опинитися рівнялася нулю, надто важко. Мені закортіло поді­литися своїм відкриттям з Райаном, але він ще спав. 
Я пройшов до ванної кімнати і відкрив кран, щоб умитися. Плеснув декілька разів холодною водою й, опершись об ра­ко­вину руками, поглянув на своє відображення у дзеркалі. Я виглядав змученим. Не так фізично, як морально. Але надія ще лишалася. Якщо я тільки зумію усе добре обміркувати, усе зробити правильно, то ми виберемося звідси. Адже так? Не всі аномальні зони є шляхом в один кінець. Є зони з менш убивчою дією, куди люди як заходять, так і виходять звідти. 
Я витер обличчя рушником і вийшов надвір. Було тихо й прохолодно. Я сів у плетене крісло, що стояло в торці тераси, і спробував зібратися з думками. 
Отже, ми в аномальній зоні. Питання перше: наскільки реально з неї вибратися? Я не думаю, що ми єдині, хто сюди потрапив. Можливо, раніше у цьому місці вже були такі самі бідолахи. За чотири проведених тут дня ми не зустріли жодної людини, тож можна обережно сподіватися, що із цієї пастки таки є варіант вибратися. В історіях про часові петлі зниклі люди поверталися або сильно старими, або через багато років такими ж молодими, як і були під час зникнення. Знаю, рівень довіри до таких історій низький. Схоже на фантастику. Але ось у чому проблема: чи можна вважати часові петлі та аномальні зони одним і тим самим? Бо аномальні зони, як я вже казав, бувають  різної сутності й різного впливу. Так чи є у нас із Райаном шанс звідси вибратися? Якщо ні, це дуже кепсько. Якщо так, то виникає питання номер два: як вибратися із цієї клятої діри?
Шкода, що поруч немає мого батька, який би протягнув до мене руки і допоміг вилізти з халепи, як це було у дитинстві...
Мені було п’ять років, коли ми поїхали на відпочинок у заповідник Діксі в Юті. То була справжня вилазка на природу всією сім’єю: я, тато, мама і наш пес Бойд. Відпочинок у горах вигадав батько. Я гори побачив уперше і був у такому захваті, що не міг усидіти на місці. А яка б дитина змогла? Її узяли в подорож як справжнього дорослого! До речі, ця поїздка запам’яталася мені зовсім з іншої причини.
На третій день нашого турпоходу ми зупинилися на ночівлю в будиночку, схожому на той, де ми тепер із Райаном застрягли. Але тут справжня глушина. А там – будинок стояв прямісінько на крутому схилі над гірською річкою. Вид неймовірної краси! Мама не переставала захоплено охати і все повторювала, щоб я не відходив від неї ні на крок. Тоді їм було ще не все одно. Я був слухняним, але передивився забагато мультфільмів. Із по­ба­ченого я зробив висновок, що найзахопливіші пригоди трапля­ються з тими, хто не боїться піти на їх пошуки. Тож я дочекався, коли батьки поснуть, тихесенько взувся й висковзнув надвір. Мою втечу помітив лише Бойд. Але він був тихою собакою і вірним другом, тому пішов зі мною замість того, щоб розбудити гавкітом батьків. 
Чомусь мене завжди тягне на пригоди перед самою грозою! Якась дивна схильність… Тоді також намічалася гроза. Повіт­ря буквально іскрилося розрядами. Я хоч і був малим, але не бо­­явся ні грому, ні блискавки. Бабуся мені якось пояснила, що то їде чарівний потяг і рейки під ним блищать, коли він галь­мує. Потяги мені подобалися, тому я ніколи не плакав, коли починалася гро­за. Тієї ночі мені було трохи боязно, бо бути вдома і бути на вулиці під час грози – дві різні речі. Та хороб­рості надавала при­сутність Бойда. 
Я вирішив піти до підвісного дерев’яного моста, який ми помітили ще вдень. Тато не дозволив мені пройтися ним, бо визначив його як небезпечний, тож я вирішив це зробити без його дозволу. Я ж дорослий! Я домовився із собою, що маю дійти до середини мостика і повернутися. Вийде, що я подолав міст у повну довжину, і при цьому я так і залишуся на своїй стороні. Але я спочатку ніяк не міг набратися сміливості стати на першу дощечку. Вітер ставав сильнішим, і місток гойдало дужче. Коли я вже дістався майже треті моста, почався дощ. Я вирішив повернути назад, але моя нога послизнулася на мокрій дошці, провалилася та застрягла між дошок. Я закричав від переляку. Бойд одразу почав гавкати й утік, залишивши мене у капкані моста. 
Мама з татом примчалися миттєво, їх привів Бойд. Я так замерз! Зуби стукали з такою силою, що заболіла щелепа. Поба­чивши батьків, я рвонув до них, але зробив тільки боляче ніжці. Щось хруснуло. Тато кинувся до мене, але, ступивши на міст, відразу зробив крок назад, бо було занадто слизько, аби рухатись обережно з такою вагою. 
– Боже мій, Денні! Максе, дістань його! Дене! – волала матір, заламуючи руки. 
– Та-а-а-то-о-о-о!!!
– Благаю, забери його!
Це була така драма, що зараз мене знудило б. Тато швидко оцінив ситуацію. 
– Денні, усе гаразд. Чуєш? Заспокойся! Ми поруч. Зараз тебе витягнемо. Не плач, котику, – гучно й упевнено прокричав тато крізь вітер і шум дощу. – Ти застряг?
– Мені страшно!
– Роби все, як я тобі скажу. Домовилися?
Я захникав, бо хотів, щоб тато мене забрав, а він чомусь не йшов.
– Я не можу до тебе підійти. Я важкий, і дуже слизько, тому можу лише зробити гірше. Спробуй обережно повернути ніжку і повільно її дістати.
– Я боюся. Я не можу-у-у-у!
– Денієле, ти все зможеш! Ти хоробрий хлопець! У тебе вийде! Денні?
Я тягнув час. Страх повністю мене паралізував. Хотілося стояти і ревіти. І тупнути ногою, але ж вона застрягла. 
– Синку, ну давай же! – схлипнула мама. 
– Денієле, послухай. Нічого не бійся! Насправді ти дуже хоробрий хло­пець! Тобі страшно, бо ти так думаєш. Подумай, що боятися немає чого, і страх зникне. Ми з мамою поруч, у те­бе все вийде, бо ти найрозумніший та найхоробріший хлопець у світі. Зроби, будь ласка, як я тобі кажу. 
Я дивився в батькові очі – спокійні, упевнені, теплі, і заспо­коювався потроху. Тато завжди мене врятує, щоб не трапилося. Я обережно повернув ніжку боком і повільно витяг із пастки. 
– А тепер не відпускай поручень. Тримайся й обережно іди до мене. Не квапся. Так. Добре. Ще трішки…
Батько протягнув до мене руки. Я зробив крок, другий, третій, а потім стрілою кинувся до батька. Він піддався вперед, аби зловити мене. Клянуся, я ніколи не забуду, як міцно мене обійняв тато. Він так сильно прижав мене до себе, що я відчув: тепер я вдома. У нього тремтіли руки, але не від холоду. Він намагався виглядати спокійним, аби цей спокій та впевненість передалися і мені. Це спрацювало. 
Тато  відхилився, оглянув моє обличчя та багатостраждальну ніжку, аби впевнитися, що я не сильно забився. 
– Усе в порядку?
Я кивнув. 
– Добре. Ти молодець! Погано, що пішов без дозволу, але це вже не має значення, так?
Я ще раз погодився. 
– Дене, обіцяй, що більше так не робитимеш. Ти не будеш нікуди ходити без нашого дозволу?
–  Не буду, обіцяю!
– Добре, – тато взяв мене за плечі і зазирнув в обличчя. – Синку, ніколи не дозволяй страху тебе перемогти. Запам’ятай: ти хоробрий. Ти справишся з будь-якими негараздами, бо будеш сильним і сміливим. Завжди пам’ятай це! Обіцяй, що ніколи не опустиш руки через невпевненість у собі!
– Обіцяю.