Диск 3

Третій сеанс почався зі звуку рідини, що ллється у склянку. Закрили графин. Поставили на тацю. 
– Отже, Денієле, минулого разу Ви викликали в мені своєю розповіддю масу протиріч та сумнівів. Я декілька разів прослу­хав нашу з Вами бесіду. Багато людей, переживших сильний стрес, ледве пригадують послідовність подій. Ви ж го­ворите дуже впевнено. Розповідь сповнена подробиць, а судячи з Ва­ших жестів та міміки, я можу стверджувати, що Ви саме зга­дуєте, а не фантазуєте. Але, маю зізнатися, сама історія схожа на вигадку, ніж на…
– На правду? – перервав доктора Денієл. – Розумію Вас. Але Ви почули тільки початок історії. Насправді він небагато про­ливає світла на суть моєї проблеми. Я намагатимуся розповіс­ти все. Знаю, що мої слова здаються повною нісенітницею, але клянуся: я нічого не вигадую. 
Голос Денієла звучав віддалено. Вочевидь, сьогодні він від­дав перевагу іншому місцю в кімнаті, тим самим віддалившись від диктофона. 
– Я Вам вірю, Денієле, але Ви все більше мене інтригуєте.
– Я розумію. Просто… Це нелегко розповідати, адже мене мучать не просто спогади, а емоції. Почуття страху. Не такий страх, коли ви боїтеся павуків чи темряви. Мій страх інший. Він відчутний на дотик. На смак. Спочатку він, неначе холод­ним лезом, креслить усередині лінії, а потім пекельним по­лум’ям випалює усе те людяне, що є у моїй душі. 
– Звучить жахливо. Саме це Ви відчуваєте після нічних кошмарів? 
– Після, під час…
– У Ваших жахіттях Ви завжди бачите одне й те саме?
– Так. 
– А як щодо снодійного? Ви його приймаєте? 
– Один раз. На жаль, у мене зараз дуже багато роботи, тому робочий день час від часу переходить у робочу ніч. Зі снодій­ним важко підлаштуватися під мій графік. 
– Ви не думаєте, що саме такий графік і спричинив появу нічних кошмарів?
На аудіо почулися тихі кроки, що наближалися. Скрипнуло крісло. 
– Думав, звісно. Але у мене зараз дуже важливий період у житті. Темп не стане повільніше. Зараз принаймні. Так, я розумію, що кошмари теоретично можуть бути наслідком та­кого психоемоційного навантаження. Проте я не перший рік так працюю. І працюватиму надалі. І що, кожного разу, коли в мене будуть дедлайни чи стресові ситуації, я буду вимушений терпіти терор власних кошмарів? Пити снодійне і чекати, до­ки мине криза? Ні. Я маю розібратися із цим раз і назавжди. Я хочу, аби Ви дали мені не снодійне, а знання, як боротися із власними страхами. 
– Зроблю усе, що в моїх силах. Розкажіть мені, будь ласка, що Ви зробили, коли знову повернулися у той будинок на галя­вині?

***

Я не зможу підібрати таких слів, аби передати, що я відчував, стоячи посеред знайомої кімнати і тримаючи в руках записку, написану власноруч кілька годин раніше. Шок – це м’яко сказано. Я стояв, витріщившись на лист паперу,  і  думав лише про одне: як таке можливо? Ми пів дня йшли прямо по дорозі. Дорога не мала перехресть чи відгалуження. На тимчасових зупинках для перепочинку ми сідали праворуч від дороги. І далі йшли теж по правому боку. Будь-який поворот я би помітив, бо постійно видивлявся хоч якийсь дорожній знак. Чесно кажучи, я сподівався на те, щоб нам не трапився поворот. Адже у нас не було мапи, ми йшли навмання. Якби ми вийшли до перехрестя, то це серйозно ускладнило би нам ситуацію. Але цього не трапилося! Тож яким чином ми повернулися назад?
Ну добре. Припустимо, що дорога, якою ми йшли, насправ­ді кільцева. Але це ж дурість – кільцева дорога без жодних роз­вилок! Як на неї виїхати? У кожної дороги є початок і кінець. А отже, навіть якщо дорога веде по колу, від цього будинку має йти дві дороги! Або в’їзд на паркову для трейлерів має розходитися у різні боки. Але ні! Від галявини йде лише одна дорога – та, якою ми пішли і якою повернулися. Але де ж тут логіка?! Я відчував, що їду з глузду. 
У дім зайшов Райан та забрав у мене записку. Він пробіг очима по тексту й повільно опустився на ліжко. Не знаю чому, але я не міг подивитися йому в очі. Не міг зустріти його погляд. Можливо, тому, що боявся побачити в ньому відчай та нерозуміння того, що відбувається. А в нашому становищі хоча б один із нас повинен бути впевнений у власних діях і тримати все під контролем. 
Ми обоє мовчали, боячись промовити вголос, що спало на думку. Якщо вчора ми заблукали через мене, то кого зви­нувачувати у сьогоднішній поразці?
– Я страшенно втомився, – промовив Райан. – Мабуть, таки сказалися падіння та довга прогулянка. Треба відпочити. 
Із цими словами він підвівся та пішов до ванної кімнати. Я підійшов до кухонної плити й торкнувся чайника. Охолонув. Ну хоч щось згідно з логікою! Нам і справді треба відпочити. Але що буде, коли ми прокинемося? Що далі? Знову йти на пошуки населеного пункту? Чи сидіти і чекати на порятунок? І як довго його чекати? Чи розшукують нас взагалі?
Я ліг на те саме ліжко, на якому спав учора. Напевно, ми і правда не помітили, як пішли у зворотному напрямку. Наприклад, після чергової зупинки на відпочинок. Це пояснює й те, чому ми так і не вийшли на трасу, хоча вже довго шли. Це найлогічніше пояснення. Адже нас оточував лише ліс, жодних орієнтирів та розпізнавальних знаків. От телепні! Саме так воно і було! Задоволений тим, що знайшов усьому правильне пояснення, я влаштувався зручніше та одразу заснув. 
Пробудження було так само важким, як і минулого разу. Забувши про зламаний годинник, я спробував дізнатися, котра година, але моментально згадав, що ми тут із Райаном, немов загублені у часі. 
Мій друг усе ще спав, одвернувшись обличчям до стіни. Я відкрив холодильник, узяв звідти пляшку пива і вийшов на терасу. Навколо стояла тиша. Як і раніше, спокійно та… самотньо. Немов у цьому світі залишилися лише ми з Райаном. Б’юся об заклад, що мій напарник по нещастю вже сто разів пожалкував, що поїхав зі мною у гори. Я і сам уже шкодував про зроблену мною дурість. Не варто було чіпати дельтаплани. Кого я хотів вразити своєю бравадою?  Чому взагалі не поду­мав про те, що це небезпечно? І чим це закінчилося? Ми застрягли тут, і ніхто нас не шукає. 
Нам потрібен добре продуманий план. І почати треба з мапи. Я не мав уявлення, де ми зараз знаходимося. Що це за місце? Чому воно на перший погляд обжите, але тут нікого немає? Як далеко звідси хоча б один населений пункт? Як туди дістатися? Чому нас досі не знайшли? Адже вже пройшло два дні! Добре, ми з Райаном не голлівудські зірки, аби за нами слідкували з кожного куща. І якщо ми вже другий день поспіль не з’явилися у готелі, то це не привід підіймати галас. Номера проплачені на десять діб. А отже, поки не настав час виселення, немає потреби смикати постояльців. І це погана для нас із Райаном новина. Але! Ті два зниклі ідіота вкрали майно готелю – два дельтаплани. Адміністрація повинна була миттєво зреагувати на зникнення їхньої власності.
Припустимо, що пошуки дельтапланів були відкладені через негоду. Але вже наступного дня не було жодної причини нас не шукати. Нас могло кудись віднести, ми могли розбитися. Логічніше за все почати повітряні пошуки. І навіть якщо ті залишки від дельтапланів таки знайшли, то у будь-якої  розсудливої  людини  першим  виникне питання: а де ж поділися пілоти? Щось я не чув ані реву гвинтокрила, ані лаю собак, ані якихось інших ознак активного пошуку мене та Райана. Так якого біса вони тягнуть? Вони повинні вже бити тривогу!
По-перше, ми живемо не в племені варварів, а в циві­лізованій країні, де життя людини цінується вище за все. По-друге, зникнення двох туристів – це скандал. Аби не втратити репутацію, готель обов’язково має організувати пошукову ко­манду. Ну і, по-третє, – мій батько. Усі наші витрати я запи­сував на його рахунок. Два номери «люкс», дорогі страви з меню ресторану, розваги, компенсація за пошкоджене майно готелю, у тому числі й викрадення двох дельтапланів… Я так і уявляв собі, як у батька очі кров’ю наливаються, коли йому прийде повідомлення від банка. Якщо він сам не прилетить мене придушити, то стовідсотково пришле своїх «лизунів». «Лизунами» я називав його помічників та стажерів. 
Наймерзенніший із них Ендрю. Його волосся завжди вкла­дене, як у барбершопі. Мабуть, у нього вдома у ванній кімнаті ціла колекція гребінців, брашів, засобів для стайлінгу та фен із різними насадками. А в гардеробі лише ділові костюми, кра­ватки та запонки, бо я ніколи не бачив цього зарозумілого бов­дура в іншому одязі. Навіть королівські особи вдягаються згідно з дрес-кодом того чи іншого заходу, а цей телепень завжди виглядає, як консультант магазину Rolex. Учорашній випускник Гарварду дивився на мене так зневажливо, що мені хотілося заїхати по його бездоганній лицемірній мордяці. Він єдиний із «лизунів», кому вдалося так глибоко проникнути в нашу сім’ю. Одного разу він навіть разом із нами вечеряв. Вів ділову бесіду з батьком, немов вони партнери, робив матері шаблонні компліменти і занадто голосно сміявся з батькових жартів. Від його лестощів стало настільки приторно, що можна було де­серт не подавати. Під кінець вечері він поводив себе так, наче це його родина, а не моя. Мої рідні вели себе так само. Здавалося, вони ось-ось по­вернуться до мене і запитають, що я тут забув.
Я все ніяк не міг зрозуміти, чому Ендрю намагається сподобатися усім, окрім мене. І розгадку я дізнався, лише коли батько послав Ендрю розібратися із ситуацією у виставковому центрі. Ха! Досі не можу стримати сміху, як згадаю ту історію. Ми з Мітчем пішли на виставку сучасної скульптури, тому що в галереї, де вона проходила, працювала гарненька дівчина, яка подобалася Мітчу. Мистецтво, звісно, сьогодні вражає так, що ти не знаєш, чи захоплюватися ним, чи обурюватися. Ми розглядали чудернацькі скульптури та інсталяції, сміючись над усім, що бачили, допоки мені не спала на думку одна ви­тівка. Я представився Ендрю, помічником містера Картрайта, та придбав із доставкою додому бетонну скульптуру фалоса заввишки у сім футів[7], де замість яєчок були дві півкулі Землі. Скульптура називалася: «Світом правлять чоловіки». Але, як було написано на табличці в залі, митець хотів висміяти патрі­архат, показавши, що насправді володарі світу кладуть на світ величезний… Коротше кажучи, їм байдуже на все, крім власної величі. Я зробив серйозний вигляд, підписуючи чек від іме­ні батька. Він може підтвердити покупку, не дивлячись, і тоді  цей витвір мистецтва шокуватиме сусідів, прикра­шаючи наш газон, а найголовніше – ідеально розі­злить мого любого тата.  
Коли наступного ранку привезли мою покупку й почали встановлювати, приїхав Ендрю. Він витратив пів години, аби пояснити працівникам галереї, що трапилася якась помилка і придбання цієї скульптури не підтверджено. Та коли з неї зірвали чохол, очі Ендрю вилізли з орбіт. Він був схожий на карликового мишачого лемура. На скаженого лемура, бо почав таку істерику, що я ледве на катався по підлозі від сміху. Він горлопанив на вантажників, на саму скульптуру, а коли побачив, як я спостерігаю за неперевершеною виставою, почав так волати і плюватися слиною, що можна вже було відключити автополив нашого газону. Ендрю обзивав мене нікчемою, що не вартий і бруду з батькового черевика. Кричав, що я не заслуговую бути спадкоємцем імперії, яку батько побудував із нуля. І що замість того, аби допомагати йому і бути його гордістю, я марно витрачаю несправедливо послане мені щастя, тоді як бідолашний Ендрю усю душу вкладає у пиріг, із якого навіть крихти йому не дістанеться.
І тут до мене дійшло, що насправді Ендрю мені заздрить. Що він облюбував батькове крісло і я для нього конкурент. Ну й лицемірна скотина з амбіціями кар’єриста! Якщо тато і цього разу його послав розібратися, то, скоріше за все, Ендрю і пальцем не поворушить, аби мене врятувати. Йому вигідно позбутися мене. І як зручно! Милий Ендрю обов’язково буде поруч у таку скрутну й сумну хвилину для нашої родини. Ну чим вам не наступник!
Я аж здригнувся від огиди. Дідька лисого я дам цьому недоумку насолодитися моєю безпорадністю та безвихіддю! Я виберуся звідси, чого б мені це не коштувало! Я почну з мапи. Переверну цей будинок догори дригом, але знайду хоч якусь зачіпку. Потім складу маршрут і слідуватиму згідно з планом. Щоб не звернути назад, як це трапилося вчора, я кожні двадцять хвилин прив’язуватиму до дерева якусь стрічку. Це буде орієнтиром і для мене, і для служби порятунку, якщо вона взагалі нас шукає. 
Задоволений  власним  планом та натхненний  рішучістю, я  побіг будити Райана. Але він уже сидів за обіднім столом та снідав морквою. 
– Так, я обожнюю моркву, – пояснив друг,  спіймавши мій здивований погляд. – Не треба так дивитися на мене. Це звичка ще з дитинства. Колись, як я був ще зовсім малий, ми жили на фермі у дуже маленькому містечку. Моя мама захоплювалася садівництвом. У неї виходило ідеально виростити як квіти, так і моркву. 
Дивно було дивитися не на сніданок Райана, а на його без­турботність. Наче ми тут не у стані виживання, а в туристич­ному поході. 
– Райане, нам потрібна мапа. Чи хоча б що-небудь, що вкаже на те, де ми зараз знаходимося. Я пошукаю на горищі, а ти поди­вися тут. Може бути в книжках чи в ящиках. Я хочу знати, де ми. 
– Навіщо?
Я дивися на друга, ніби він щойно запропонував голяка стрибати через вогнище. Він що, жартує?
– Як навіщо? Щоб не петляти як попало, а цілеспрямовано йти до конкретного міста. Чорт забирай, Райане, навіщо взагалі потрібні мапи? Без неї ми, мов сліпі кошенята.Я не хочу блукати у горах аж до зими.
– Це зрозуміло. Але чи не простіше нікуди не йти і чекати на порятунок тут? Тут є свіжі продукти, тут безпечно. Чого не можна гарантувати, якщо ми вирушимо в дорогу.
– Свіжі продукти? Чудово! Дуже вагомий аргумент! Я б ще замислився над твоєю пропозицією, якби ти сказав, що тут є працюючий телефон або ж інший спосіб зв’язатися з людьми. Чекати на туристів, аби поїхати з ними, теж не варіант. Ми не просто в глушині, ми в Богом забутому місці, Райане!
Я підвисив тон. Сам не розумію, чому так розізлився. Мабуть, тому, що в нашій ситуації нам треба бути ко­мандою. А Райан щойно піддав сумніву єдиний план, який я мав. 
– Добре. Шукай мапу, а я подивлюся тут. І в інших номерах теж, – спокійно відповів Райан і одразу пішов копирсатися у комоді. Я поліз на горище.
Не можу пояснити, що конкретно мене бісило у цій ситу­ації: те, що нас ніхто не шукає, чи те, що ми вже другий день стирчимо у цьому домі. Я буквально кипів від злості. Усе  нага­дувало безглуздий страшний сон. Чим більше я думав про це, тим більше знаходив дивних фактів. Дім, де ми вже вдруге но­чуємо, виглядає забутим, але тут є свіжі продукти і вода, тут прибрано. І немає телефону! Серйозно, ми живемо у двадцять першому сторіччі! А якщо комусь із туристів стане зле? Раптом знадобиться допомога? Чи станеться пожежа? Як викликати  допомогу? Як зв’язатися з містом? Так, у туриста може бути при собі власний мобільний. Але якщо він розрядиться? Або тут не ловить мережа? Або хтось із відпочивальників заблукає у лісі чи загубить мапу? Та цей дім має слугувати оазисом серед пустелі! Тут в обов’язковому порядку мають бути і телефон, і мапа на всю стіну, і навіть транспортний засіб про всяк випадок. Хоча б велосипед. Хоча б щось, що допоможе вижити людині, яка потрапила в халепу.
Ось і на горищі, як я помітив із першого разу, усе виглядало акуратним та прибраним. Шар пилу практично відсутній. Єдині відбитки – мої. Я залишив їх учора, коли приходив сюди за рюкзаком та папером. Загалом тут було небагато речей: старий диван посеред горища, гора картонних коробок, пара тумб, ящик з інструментами, невисокий комод із постільною білизною та пледами, пошкрябаний журнальний столик перед диваном.  
Я почав пошуки з тумбочок. Чому в тумбах завжди повно мотлоху? Чому туди завжди летить усе, що неправильно ле­жить на видноті, але не настільки непотрібне, щоб його зовсім викинути? У тумбах я знайшов декілька фотокарток, якісь без­глузді дитячі малюнки та чек з Mountain Market. Остання зна­хідка мене серйозно спантеличила. Спочатку я зрадів. На чеку під назвою маркету була адреса – Ганнісон, штат Колорадо. Я не дуже добре знав місцевість, але припускав, що це містечко південніше Аспена. Можливо, найближче до нас. Пробігшись очими по переліку купленого, я впевнився, що по­купка склада­лася із звичайних продуктів, що добре підходять для турис­тів: хліб, консервовані овочі, в’ялене м’ясо, декілька упако­вок пластівців та чіпсів, пару галонів[8] дистильованої води, чотири упаковки бекону, три консервні банки із тунцем, сосиски для барбекю, пиво, а також репелент, антисептичний бинт та ранозагоювальна мазь. Але коли я поглянув на дату, щоб дізнатися, як давно це було куплено, то спочатку не повірив власним очам. 
На чеку стояла дата – 07/20/1996. По спині пробіг холодок. Можливо, хтось скаже: «Ну то й що? Чек дванадцятирічної давнини. Чому тут дивуватися?». Але чек був в ідеальному ста­ні. Я маю на увазі, він був надрукований на звичайній чековій стрічці термодруком. Наскільки мені відомо, такий друк із ча­сом вигорає та зникає. Максимальний «термін придатності» такого чеку – рік. Ну, може, два. Але ж, вибачте, не дванадцять років! За такий термін цей чек, навіть лежачи між сторінок книги, перетворився б на білий папірець. А він валявся у верхній шухляді тумби, недбало кинутий і забутий. Як він зберігся? Я переглянув ще раз перелік товарів. Звісно, я був не настільки обізнаний про вартість звичайних продуктів. Домашніми покупками в нас займається хтось із прислуги. А якщо врахувати, що Ганнісон знаходиться у зоні туристичних інтересів, то ціни в такому містечку можуть кусатися. 
– Дене! Я дещо знайшов! – злякав мене голос Райана, що пролунав знизу. Через кілька секунд захеканий Райан вліз на горище й кинув до моїх ніг щось схоже на буклет.
– Райане, скільки зараз коштує тунець?
Райан застиг від мого непередбачуваного питання. Останнім часом я постійно його шокую безглуздими питаннями. 
– Усе добре, Дене?
– Так, просто дай мені відповідь, будь ласка.
– Ну… тобі для салату чи сандвіча? Чому запитуєш?
Шосте чуття підказувало, що я натрапив на щось важливе. 
– Усе, не звертай уваги. Я про своє думав, – відмахнувся я. І дійсно, чого я причепився до цього чека? Ну то й що, що він валяється тут дванадцять років і ніскілечки не вицвів. Я стаю занадто схибленим. Аби дах не поїхав. Це треба припиняти, це місце мене лякає.
– Що ти знайшов? – я підійняв кинутий Райаном буклет.
– О, це схематичне зображення туристичних стежок. Воно примітивне, але тут є декілька крапок, що помічають перевалочні пункти. Цілком можливо, що ми можемо бути десь серед них. 
Я розгорнув буклет. Схема дійсно була примітивною. Жод­ної топографії. Просто умовні відмітки населених пунктів, авто­мобільних трас, меж заповідників та лінії піших маршрутів. Очі миттєво відшукали Аспен, а потім Ганнісон. Я мав рацію: він південніше. І досить далеко. Теоретично ми можемо знахо­дитися десь між Аспеном і Ганнісоном. Від того місця, де ми розбилися з Райаном, ми йшли десь, напевно, п’ять годин. Від Аспена до Вуді Крик, що північніше, п’ятнадцять хвилин на машині. Я це пам’ятаю, бо ми туди їздили. Тож пішки це буде… приблизно години три. Як не крути, а ми однозначно знаходимо­ся десь поблизу Аспена. Враховуючи рельєф та непрямоліній­ність нашого з Райаном руху лісом, ми не могли зайти далеко. 
Між Аспеном та Ганнісоном були відмічені лише дві ту­ристичні точки. Авжеж, у такому масштабі та за такої дета­ліза­ції ніякі під’їзди до цих точок не були показані. Тож визначити, у якій із них ми знаходимося, було неможливо. Відповідно, вирішити, у яку сторону нам йти, так і лишилося проблемою. Але  що  цікаво: жодних  кільцевих доріг на схемі.  
– Де ти це знайшов? Там більше нічого не було?
– Узяв на книжковій поличці в другому номері. Більше нічого корисного не знайшов. Та й ти, бачу, не дуже досяг успіху, – кивнув на мої убогі знахідки Райан. 
Нам був потрібен компас. Просто вкрай необхідний. Інакше ми могли заблукати в лісі. Із цього погляду я зрозумів, чому Райан сьогодні вранці без особливого ентузіазму прийняв мій план порятунку. 
– Як гадаєш, ми зможемо знайти компас? Нам він потрібні­ше за їжу. 
– Я не бачив компаса. Але думаю, що якщо добре пошукати на горищах тих двох номерів, то, можливо, знайдемо. Завжди є надія.
Я погодився. І був готовий витратити цілий день на пошу­ки усього необхідного, аби лише це допомогло нам забратися звідси. Ми дійсно витратили практично більшу половину дня на «розкопки». Таким чином, ми розбагатіли на один зарядже­ний ліхтарик, моток товстої джутової мотузки, дві запаль­нички та один дощовик. Компас ми також знайшли. Але він був зла­ма­ний. Я навіть не здивувався. Оскільки годинники теж не пра­цювали, то в тебе є ціла вічність йти, куди душа забажає!
– Що ж, отже, будемо слідувати плану, що маємо. Ми пі­демо по дорозі, як і минулого разу. Вона кудись нас має при­вести, якщо йти до кінця. Навіть якщо це забере цілий день. Ми будемо готові. Ми візьмемо припаси і те, що знайшли. Бу­­демо залиша­ти за собою мітки, які допоможуть нам зорієнту­ва­ти­­ся в тому разі, якщо знову повернемо назад. 
Райан промовчав. Він узагалі щось сьогодні був не дуже ба­лакучий. Кілька разів ми починали бесіду на нейтральні те­ми, аби трохи відволіктися від гнітючих думок. Я спробував підняти йому настрій питаннями про його дівчину. Спочатку це спрацювало, але пізніше він став ще більш сумним. Очевидно, почуття до Клер не могли стати для нього стимулом до вижи­вання. І знову кохання програє.
– Гей, – я легенько штовхнув Райана в плече, коли ми сиді­ли на галявині та запікали зефір над вогнищем, – усе буде га­разд. Ми виберемося. Не знаю, з якої причини нас досі не знай­шли, хоча маю здогадки. Та повір, із нами все буде добре. Ми впораємося. Бо і не в такі халепи влазили.
– У тебе було щось гірше? – із часткою сарказму поціка­вився Райан. 
Я хотів відповісти, що зі мною бувало й не таке, але зрозу­мів, що раніше не доводилося потрапляти в подібні ситуації. Ні, я, звісно, частенько ризикував й потрапляв у неприємності. Але тут було геть інакше. Тут моя доля залежала лише від ме­не. Це було схоже не просто на якийсь кошмар, ні. Здавалося, що я герой дешевої кінострічки. До того ж не головний, а той, який має здохнути у самому початку для зав’язки сюжету. 
Ніч пройшла спокійно. Ось тільки тепер я майже не зімкнув очей. Спати не хотілося взагалі, неначе мені сон був не потрібен. Я лежав, дивлячись у стелю, і багато думав. Спочатку вигадував усі можливі варіанти нашого походу, про всяк випадок, якщо щось піде не за планом. Потім думав про ту щасливу мить, коли ми нарешті доберемося до міста. Потім я згадав про родину. Ніхто ж не знає, де я. Мама з Прімроуз у Європі вже, мабуть. Тато у діловій поїздці. Ніхто з прислуги навіть не запитав мене, куди я йду, коли я узяв свій рюкзак та поїхав до аеропорту. Як же так? Жити у великій родині, бути оточеним десятком людей і водночас залишитися у повній самотності! Я не мав на увазі саме це літо. Я взагалі був самотнім. Наданий самому собі. Мама ростила Прім, наче гралася з лялькою. Тато ростив свій бізнес, наче сина. А справжній син був нікому не потрібен. По суті, єдиною людиною, яку я цікавив, був Мітч. Він завжди мене підтримував, завжди стояв поруч, навіть під шквалом проблем. 
Якось у мене була важлива гра. На неї приїхало багато рекрутів із різних коледжів. Це був не лише мій шанс, але й для багатьох інших хлопців. Я мав би зібратися та вирвати перемогу зубами. Але в моїй голові були думки лише про Келлі. У нас із нею була якась дивна гра: вона мене спокушала, роблячи ви­гляд, що це мені здається, а я робив вигляд, що вона мені вза­га­лі не цікава, коли насправді до неї мене тягнуло, наче магнітом. 
Келлі любила носити блузки з відкритою спиною і завжди перекладала волосся на плече. Вона знала, що я сиджу позаду неї у класі. І знала, що я дивлюся і про що думаю. Вона уникала прямих поглядів, роблячи вигляд, що не помічає мене, проте ко­ли ніхто не бачив, вона ловила мій погляд й відверто роздивля­лася мене. 
На вихідних, перед грою, я був на вечірці у Шона. На його вечірки можна потрапити лише за особистим запрошенням, тому вони завжди бажані, бо мають присмак ексклюзивності. Чому туди Шон запросив Келлі, я не знав: вони з нею не мали жодних спільних уроків. Але як тільки вона мене побачила, одразу взяла мене за руку й повела до складу із садовим інвен­та­рем, що позаду басейну. Щойно я зачинив за собою двері, дівчина повернулася й подарувала палкий поцілунок.
– Чула, що Пітер Рокслі не замикає свій гостьовий будино­чок, коли йде на вечірки. Він може повернутися під самий ра­нок, а батькам сказати, що всю ніч провів у будиночку. Розумно, адже ніхто не перевірятиме хто спить там насправді. А може, й не спить, – прошепотіла вона мені на вухо й висковзнула на двір, кинувши виразний погляд. 
Саме цей погляд не давав мені спокою усю ніч, весь наступ­ний день і навіть усю гру. Яку ми програли, до речі. Повне фіаско! Я усвідомив це, коли рахунок став недосяжним. Усі були страшенно злі на мене, бо я упродовж усієї гри робив помилку за помилкою. І лише Мітч мене підтримав. У властивій йому манері, звісно ж. Він був єдиним, хто не скиглив, що через мене наша команда ганебно програла учням школи, в якій на тренування приходить лише тренер. Мітч лише важко зітхнув, але потім весело усміхнувся й штовхнув мене плечем. 
– Шкода, що не перемогли. Тепер ніякої вечірки, а отже, Пітеру Рокслі доведеться ночувати вдома. 
Я здивовано поглянув на друга. Посмішка Мітча стала шир­шою. Я знав цю посмішку. Вона з’являлася тоді, коли в Мітча був особливо піднесений настрій. Та хіба він не має разом з усіма гніватися й грюкати дверцятами шафки в роздягальні?
– У тебе були плани? – поцікавився я. Може, я все неправиль­но зрозумів?
– У тебе були плани, – відповів Мітч.
– Що ти верзеш?
– Ой, та годі! Я занадто добре знаю тебе, аби не помічати очевидного: кіт уполював жирненьку пташку. 
– Краще було б, якби я проявив свої мисливські навички на полі. Тепер мене проклянуть.
– Не слухай нікого! Ті, хто ніколи не програвав, не знають ціну перемоги. У нас ще буде безліч ігор. Відіграємося!
– Так, але цей програш так і залишиться на моїй совісті. І усе через якусь там… пташку. Вона того не варта. 
– Можливо, й так, – весело промовив Мітч, вішаючи на плече свій рюкзак, – але в одному ти помиляєшся: під «котом» я мав на увазі не тебе, мій «пернатий» друже.
Мітч завжди був на моєму боці. І лише він міг змусити мене сміятися, коли хотілося битися головою об стіну. 
Лежачи в номері туристичного будиночку в Колорадо, я ду­мав про те, що занадто часто захоплювався дівчатами, які того були не варті. І це завжди приносило мені одні проблеми. Чи був я закоханий у Келлі? Звісно, ні! Моя зацікавленість нею скінчилася після невдалої гри. Тож, можна сказати, що пташці повезло втекти від кота. 
А ще я думав про те, як добре, що зі мною в гори полетів Райан, а не Мітч. Бо якби я через свою дурість згубив Мітча, я б цього не зміг пережити.