Диск 2

Аудіозапис на диску почався зі скрипу шкіряного крісла й шарудіння паперу на задньому тлі.  
– Денієле, – пролунав спокійний та м’який голос доктора Таллера, – із першої нашої зустрічі пройшов майже тиждень. Коли Ви звернулися до мене, то сказали, що Вас турбують нічні кошмари. Вони Вам снилися за цей період між нашими зустрічами?
– Авжеж. Деколи. Не кожну ніч.
– А взагалі як часто?
– Системи немає. Просто довгий час після тих подій я засинав, не боячись заплющити очі. Та останнім часом усе, про що я намагався забути, повернулося до мене. Спогади настільки яскраві, що їх можна сплутати із реальністю. Саме цього я і боюся – прокинутися одного дня і не помітити різниці.
У кабінеті повисла тиша. Брязнула склянка об срібну тацю, що стояла на журнальному столику біля крісла для відвідувачів. 
– Ви розповіли про Ваші непрості відносини з батьками та спроби привернути їхню увагу до себе, – доктор Таллер вирі­­шив направити думки клієнта в потрібне русло. – Це призвело до нещасного випадку. Маю зізнатися, що вважаю Вас неймо­вірно вдалим, оскільки Ви змогли відбутися лише подряпина­ми та синцями після стрімкого падіння. Припускаю, що саме ці події Ви бачите у своїх кошмарах?
– Я не розказав найцікавішого, докторе, – відповів Денієл, важко зітхнувши.
За короткою фразою слідувала довга пауза. Доктор Таллер не став квапити свого клієнта. Він знав, що такі паузи говорять про внутрішню боротьбу людини. Він хоче розповісти, але не може наважитися промовити це вголос.
– Знаєте, я з дитинства був нетерплячим. Постійно пустував. Мама називала це гіперактивністю, тато – недоглядом у вихо­ванні. Десь у семирічному віці я потоваришував із хлопцем на ім’я Малкольм. Він був зі звичайного спального району, але що мене особливо приваблювало – у кінці його вулиці розташовувався дуже крутий скейтдром. Звісно, із міркувань семирічної дитини. Пам’ятаю, одного дня я взяв скейт і пішов до Малкольма. Його мати  попросила чекати друга на вулиці. Не знаю, чого він там забарився, але мені невдовзі стало стра­шен­но нудно. Тоді мою увагу привернув сірий кіт, що крокував по краю білого паркану. Я знайшов суху гілляку і почав заважати коту, тицяючи перед його задніми лапами. Кіт спотикався, зривався з паркану та дуже смішно вертівся, аби не впасти.
Мої знущання з тварини побачила сусідка. Вона гукнула  до  мене й погрозила відшмагати мене тією ж гіллякою. Я зухвало розсміявся й заявив, що не боюся її. І знаєте, що вона відповіла мені? «А ти не мене бійся, хлопче, а Божої кари. Ось що б’є сильніше лозини. Її не уникнути нікому». Як можна таке сказати дитині? Діти батьків бояться більше за Бога. Та залишитися без подарунків на Різдво. Цей епізод забувся вже через п’ять хвилин, але що дивно – я згадав ті слова, коли був… там. 
– Там – це в лісі? – перепитав доктор Таллер.
– Ви віруючий? – проігнорував питання Денієл.
– Хм, я насамперед учений, містере Картрайт. А релігія та наука з давніх давен дві протилежні природи. Та все ж таки не заперечуватиму деяких речей, що не піддаються науковому поясненню. Як людина, яка вивчає закономірності розвитку та функціонування психіки та психічну діяльність людей, я на­важуся стверджувати, що релігія – це одна з граней психології. 
– Тобто в існування пекла та раю Ви не вірите?
– Не дуже. А Ви? – поставив зустрічне питання доктор.
– До того моменту, як у моїй пам’яті виринула та фраза, зі мною трапилося дуже багато речей, після яких мимоволі запитаєш себе про те саме. 
Денієл тяжко зітхнув.
– Ви маєте рацію в тому, що відбутися самими синцями та саднами було справжнім дивом. Але я звик до безтурботного життя і не міг уявити собі, що коли-небудь якась моя витівка закінчиться погано. 
Денієл знову зробив паузу. Було очевидно, що поринати у спогади йому було важко.
– Мабуть, Вам доводилося хоча б раз у житті проводити без сну більше доби. Тоді страшенно хочеться спати, аж бракує сил цьому противитися. І коли нарешті ви дістаєтеся ліжка, то на вас навалюється втома руйнівної сили, варто лише торкнутися головою подушки. Настільки руйнівної, що після такого гли­бокого та тривалого сну ви ніяк не можете прокинутися. Розу­мієте, що спите забагато, що треба вставати, але повіки немов зі свинцю. Це схоже на людину, яка потопає: вона від­чайдушно бореться із силою, більшою за неї, та все одно програє. 
Так було зі мною. Тоді. У тому будиночку в лісі. Я пам’ятаю, що прокидався, що хотів відкрити очі, щоб поглянути: надворі день чи ніч? Але мені бракувало на те сил. Я знову і знову про­валювався в обійми сну без сновидінь. Моя свідомість була мені не підвладна. Пам’ятаю, як після чергової невдалої спро­­би прокинутися мене охопив страх: а що як я так і не прокину­ся? Що як я отримав якусь страшну травму, яка не одразу про­являється? Може, якийсь крововилив чи пухлина? Адже, як відомо, півень без голови теж міг бігати певний час. Досі я не здатен точно сказати, скільки я тоді проспав.
– Це не дивно, – перервав Денієла доктор, – у стані силь­ного стресу наш мозок здатен вимикатися миттєво та на дов­готривалий час. Щось на кшталт «аварійного режиму». А вра­ховуючи Ваші обставини… 
– Так. Я зробив такий самий висновок тоді. Я розумів, що маю прокинутися та зв’язатися з готелем. Чи викликати службу порятунку. Та змусити своє тіло повернутися до свідомого стану я ніяк не міг. У голові знову і знову звучав голос батька: «Будь сильним!». Я нагадав собі, що знаходжуся у двох кроках від фінішу, треба докласти трохи більше зусиль, аби нарешті завершилася ця жахлива пригода. Тому я відкрив очі…

***

Спершу я відчув розгубленість, бо не одразу впізнав свій тимчасовий притулок. Я повільно підвівся, очікуючи запамо­рочення чи раптового болю. Але нічого такого не трапилось. Я відчував себе заспаним та зовсім здоровим. 
Через вікна в кімнату лилося денне світло. Дежавю: чи то похмуро, чи день добігає кінця? Я озирнувся. Ліжко, яке я зайняв, було заправлено синьою вовняною ковдрою у чорну та сіру тонкі смужки. На стіні навпроти висів круглий механічний годинник. Він не йшов, стрілки вказували на сьому годину п’ятдесят п’ять хвилин. Під годинником біля стіни стояло таке саме ліжко, на якому спав Райан. Він лежав на спині, закинувши одну руку на лоб, та виглядав занадто блідим. Я не став його будити, вирішивши спочатку огледіти місце нашої ночівлі.  
Це був звичайний для такого типу будинків інтер’єр: стіни обшиті дерев’яними панелями, дерев’яна підлога, устелена в’язаними різнобарвними доріжками, а посеред кімнати – невеликий двомісний диван із потертою оббивкою. Лівіше від диванчика – обідній стіл на чотири персони та кухня. Справа – камін із червоної цегли, невисока книжкова шафа, громіздкий комод та стареньке крісло морквяного кольору з дірками від сигарет в оббивці. У кутку біля комоду стояла драбина на горище. Зліва від мого ліжка, ближче до кухні, знаходилися двері до ванної кімнати. Загалом тут було і начебто затишно, і водночас усе говорило, що ми тут тимчасові гості. 
Я пішов до ванної умитися. Ванна кімната також не являла собою екземпляр розкоші, проте вона була чистою і не мала сторонніх запахів. Коли я повернув змішувач, кран невдоволено «пирхнув» ржавою водою. Як давно тут хто-небудь зупинявся? Я зачекав, доки вода стане прозорою, та з великим задоволенням умився. Було страшенно приємно відчувати цю прохолоду на обличчі, руках, на шиї… Я з якоюсь дивною жадібністю умивався й умивався і все ніяк не міг зупинитися. Коли я нарешті наплюскався, то закрив кран і поглянув на себе у дзеркало над раковиною. Уже почала виднітися щетина: не заважало б поголитися. Та це вже коли дістанемося нашого готелю.
Далі я вирішив провести пошукові роботи на кухні. Во­станнє я їв перед алкогольним «забігом» у барі, де мене навіть за­для «галки» не спитали про мій вік. Це точно було більше доби тому, але я не відчував особливого голоду. Я набрав води в чайник та поставив його закипати на плиті. Тостера тут не було, але, порившись у кухонних тумбах, я знайшов сковорід­ку. Раптово промайнула здогадка: мені вона не знадобиться, бо звідки тут узятися свіжим продуктам? Видно, що тут ніко­го немає та й давно не було. Але я все одно на автоматі зазир­нув у холодильник. Яким же був мій подив, коли я виявив, що він доверху забитий їжею! Томати, солодкий перець, листя са­ла­ту і ароматного базиліку, вершкове масло, клин твердого сиру, м’який грецький сир, в’ялене м’ясо та шмат бекону, десяток яєць та дві штуки багета. Варто було побачити в’ялене м’ясо, як мій живіт забурчав, немов дикий звір. Я перевірив декіль­ка продуктів. На вигляд вони були свіжісінькі, наче щойно із маркету. Може, я помилився і ми тут не самі? Може, мешка­нець цього номеру кудись відлучився на день-другий та затри­мався там через недавню зливу? Або ж хтось мешкає в інших двох номерах? 
Я не втримався від замаху на існування в’яленого м’яса. Во­но було на смак, як нектар олімпійських богів, – нічого смачні­шого я в житті не куштував. Або я був страшенно голодний, або в мені текла кров варварів-кочовиків, бо я вп’явся зубами в той шмат м’яса, мов оскаженілий. Глибоко всередині мене зароди­ло­ся відчуття, що все навколо несправжнє, бо всі мої почуття над­то гіперболізовані. 
Продовжуючи насолоджуватися своїм варварським снідан­ком, я вийшов на вулицю. Дім, у якому ми з Райаном зано­чу­ва­ли, був обшитий сірим сайдінгом, що вже вигорів на сонці, мав три двері, пофарбовані у насичений синій колір, та по два вікна у кожному номері і по одному круглому вікну на го­рищах. Усі три номери поєднувала спільна довга тераса. А пе­ред домом розляглася широка галявина – ідеальне місце для туристичних наметів та простирадл для пікніку. Біля самого в’їзду на галявину – асфальтований карман для паркування ав­томобілів та трейлерів. Загалом – чудове місце для кемпінгу чи туристичного привалу.  
Повітря було свіжим та прохолодним. Я згадав, що в ніч нашого ідіотського польоту на дельтапланах була гроза. Із того вечора пройшла доба. Зовсім не сонячна, до речі. Проте земля не була вологою. Чи могло висохнути так швидко? Чи я вже занадто підозрілий? Котра зараз година? Шкода, що я загубив свій телефон. Цікаво, коли саме: під час польоту чи коли падав у ліс? Із моменту нашого зникнення пройшло півтори доби. Чому нас досі не шукають? Мабуть, Баранчик нікому не сказав про нас. А інструктори не вийшли на роботу після грози, тож виявити зникнення двох комплектів дельтапланів не встигли. У готелі нашу відсутність могли сприйняти за звичайну поведінку двох молодих шибеників. Номери прибирають, тож бачать, що наші речі на місці, а отже, не їхня справа, де ми завіялися. У ду­ші прокинулася тривога, але я вирішив, що хвилюватися зарано. 
Я підійшов до сусідніх дверей та постукав у надії, що там хтось мешкає. Але мені так і не відкрили. І з другої спроби також. Я повернув ручку і з подивом виявив, що двері не зачинені на ключ, як і ті, що ведуть до нашого номеру. Усередині все було, як і в тій кімнаті, де ми заснули вчора, за винятком однієї тумби та письмового столу між ліжками. Я зовсім знахабнів та пішов ритися в ящиках, але не знайшов жодних особистих речей, які б свідчили про зайнятість номеру кимось. Про всяк випадок перевірив холодильник. У ньому, як і в нашому, зберігалися свіжі продукти. Навіщо заповнювати холодильники, якщо тут нікого немає? Тим паче продуктами, що швидко псуються. 
Я вибіг із кімнати і поспішив до останнього номеру. У ці две­рі я вже не стукав. Інтуїція підказувала, що і ця кімната не запер­та. Увірвавшись до номеру, я одразу кинувся до холодильника. Повен. Шафа та тумби – пусті. Що за чортівня?
– Агов! – пролунало позаду мене, і я аж підстрибнув на місці від несподіванки. – Ти що, забув про чайник?
На порозі стояв сонний Райан і дивився на мене з докором. Ситуація була на межі фантастики: ми потрапили у справжню бурю, упали з висоти кількох сотень ярдів та вижили! У нас практично жодних травм, ми пішки пройшли лісом годин п’ять чи шість, знайшли готовий дім для туристів, але пустий, і тепер збираємося випити кави на сніданок. Хіба це нормально? Таке враження, що ми з Райаном на вилазці скаутів, а не в екстремальній ситуації. 
– Дене, ти в порядку? У тебе очі, наче дві таці, – зі смішком промовив Райан.  
Я дивився на Райана й уперше після свого пробудження згадав про те, що взагалі-то маю відчувати себе, наче пожма­каний старий черевик. Я впав з неба, чорт забирай! Як не переломи кісток, то синці та рани я однозначно мав би здобути. Я поспішив до ванної кімнати, аби поглянути у дзеркало.
На мені не було ні подряпини! Жодної ознаки невдалого польоту. У мене було розтріпане волосся після сну, легка щетина. Єдине, що здавалося не притаманним мені зазвичай, – занадто бліде обличчя й страх в очах. Проте моя футболка явно бачила кращі часи. Брудні плями від мокрої землі та декілька дірок, яких до катастрофічної витівки не було.
Я дивився на себе у дзеркало та інтуїтивно відчував, що щось не так. У ванну кімнату зазирнув Райан. Я уважно пригледівся до нього. Під очима синці, на обличчі втома. На щоці, на якій він лежав, коли я знайшов його, трохи виднілося почервонін­ня від забиття. Щодо більш серйозних травм – відсутні. Я спро­бував згадати, чи були на нас подряпини вчора, коли ми тільки отямилися. Але пам’ять узяла сьогодні вихідний. 
Райан спантеличено дивився на мене. 
– Що ти бачиш? – запитав я його. – Що зі мною?
– Е.. У якому сенсі?
– У прямісінькому. Як я виглядаю?
– Ну… Ти джинси не застібнув, – посміхнувся Райан.
– І все? Усе, що виглядає неправильно, – це розстібнуті джин­си? – мене починало дратувати те, що до Райана довго доходить.
– Загалом так. А як, по-твоєму, ти виглядаєш?
– Райане, чи ти не помітив, куди поділися вчорашні синці та подряпини з мого обличчя? Адже вчора вони ще були на місці.  
Брови Райана поповзли догори. Він пробігся поглядом по мені, потім відштовхнув мене й сам зазирнув у дзеркало. 
– Нічого собі! Я, звісно, читав про таке, але завжди сприймав як фейк.
– Ти про що?
– Про те, що інколи в екстремальних ситуаціях у людини можуть виникати… типу суперздібностей. Під впливом стресу та гормонів. Людина одномоментно здатна стрибнути на знач­ну висоту чи підняти автівку однією рукою, щось таке. Може, ми з тобою так само? Під впливом адреналіну наші організми пришвидшили регенеруючі процеси, наприклад.
Я закрив очі рукою. Нісенітниця та й годі!
– Що? – зніяковів Райан.
– Нічого. Просто це маячня якась.
– А в тебе є інше пояснення?
Я змовчав. Якщо замислитися, то в словах Райана була частка здорового глузду. Але занадто маленька, аби серйозно її прийняти. Дійсно, під впливом адреналіну людина здатна ро­бити речі, які не властиві їй у спокійному стані. Падіння з неба за правом можна вважати надзвичайною ситуацією. Якщо не загроза смерті, то що тоді може увімкнути захисні механізми нашого тіла? Дерева могли послужити нам природним бар’є­ром, аби «пригальмувати» та мінімізувати наслідки від падіння. Тому обійшлося без серйозних травм. Щодо подряпин… «Яка різниця, що з твоїм обличчям? – промайнуло в думках. – Ти живий! Це єдине, що має значення». 
Райан дивився на мене із хвилюванням в очах.
– Гадаєш, я здурів? – запитав тихо я.
– Ні. Я так не вважаю. Просто… Неважливо. К-хм. Так… Ти тут щось шукав? – перевів тему розмови друг.
– Ні. Думав, може, хтось тут є. Здається, ми тут самі. Але то не має значення, нам треба звідси йти. Якщо з нами все гаразд, то немає сенсу сидіти й чекати, коли нас відшукають. Я не бачив тут жодного телефону. Викликати рятувальників не вийде. Тож треба самим вибиратися з лісу, а там як-небудь дістанемося найближчого населеного пункту, звідки й подзвонимо в готель. 
– Непоганий план. Але у який бік іти? Ти знаєш місцевість?
– Звідки я маю її знати, якщо тільки вчора разом із тобою сюди прийшов? У тебе є годинник? Той, що в номері, не йде, а свій телефон я загубив ще під час грози. 
Райан повертів головою у пошуках настінного годинника. Я зробив те саме. У номері був електронний годинник, але так само не працював. 
– Не маю, вибач. Свій телефон я теж загубив десь. 
– Нам потрібна мапа. Треба хоча б з’ясувати, де ми є. Що це за місцина така – дім у лісі з трьома кімнатами? Якщо це туристична точка, то де наглядач? Я маю на увазі, хіба в нього не повинно бути тут власної кімнати?
– Уявлення не маю, – пробуркотів собі під носа Райан. 
Я навмання заглянув у декілька ящиків тумби біля входу, сподіваючись знайти там складену мапу чи вітальну брошуру.  
– Знаєш, та дорога, якою ми сюди прийшли, обов’язково має привести до якої-небудь траси. Інакше як сюди привезти вантаж чи приїхати на відпочинок? Можливо, нам просто варто йти по дорозі? Так дістанемося траси, а далі автостопом до найближчого міста.
Я кивнув головою на знак згоди. Це був хороший варіант. Ми повернулися в наш номер. Я зазирнув у тумбу і там. 
– Треба взяти щось із собою у дорогу, – наче сам до себе звернувся Райан.
– Можливо. Але я сподіваюся, що ми швидко доберемося до людей. Хоча про воду треба точно потурбуватися. Райане, я погляну, що є на горищі. Можливо, там є щось, що нам стане у нагоді. 
Я очікував побачити кучугури пилу, але насправді горище було майже ідеально чистим. І це мене збентежило. Горища – споконвічні вартові забутого мотлоху та товстезного шару пи­лу, який прибирають лише тоді, коли треба дістати ялинкові прикраси. Можливо, у будинках, де мешкають еталонні до­могосподарки, підлога на горищі зустрічається з вологою ган­чіркою щосуботи, але не варто цього чекати від самотнього будиночку у лісі. 
Якби дане горище, куди я вліз, змагалося за звання най­охайнішого серед горищ, то воно, беззаперечно, отримало б гран-прі, навіть незважаючи на крихітні пилинки, що плавали в променях світла, яке лилося через велике кругле вікно. Отже, тут мали прибиратися нещодавно. І це втішало. Тож я дозволив собі зробити висновки. 
По-перше, цей будинок є точкою привалу для туристів та задля розташування кемпінгу. Хазяїн тут не мешкає. Проте, напевно, приїздить сюди перед прибуттям туристів, аби під­готувати номери та залишити продукти. Скоріше за все, він був тут нещодавно, судячи з повних холодильників. А отже, сюди незабаром приїдуть люди. 
По-друге, якщо власник цього будинку не мешкає тут, то він має жити десь поблизу, щоб мати можливість будь-якої миті приїхати сюди. А тому десь поблизу має бути населений пункт! Від цієї здогадки я відчув полегшення. Було б добре дістатися вже до готелю й отримати від батька на горіхи. Я навіть посміхнувся власним думкам. Очевидно, я просто хотів повернутися до чогось звичного мені. 
Я не став ритися в коробках, що стояли вздовж стіни. Просто взяв два старі шкільні рюкзаки з вішалки та кілька аркушів паперу, що лежали зверху на тумбочці біля входу. Я подумав, що треба залишити записку після нас. Неважливо кому: власнику, туристам чи тим, хто нас шукатиме. Треба дати про себе знати. У верхньому  ящику  тумби  одразу знайшов олівець. Спустившись із горища, я швиденько написав повідомлення: