Диск 1

Клац!.. Короткий скрип шкіряного крісла…
– Отже, містере Картрайт, я починаю аудіозапис із Вашої згоди, – прозвучав увічливий голос доктора Річарда Таллера. – Це наша перша зустріч. Ми поки що незнайомі, і, скоріше за все, Вам ніяково відкритися мені з тим, що Вас сюди привело. Та запевняю Вас, що докладу достатньо зусиль, аби Вам було комфортно на наших із Вами зустрічах. Розкажіть, будь ласка, що змусило Вас звернутися до мене. 
Спочатку повисла коротка пауза, потім почулося глибоке зітхання. 
– До мене повернулися кошмари, – прозвучав тихий та спокійний голос, трохи обережний, наче його власник обмір­ковував кожне своє слово. 
– Повернулися? Тож вони непокоїли Вас і раніше?
– Не у вигляді снів. 
– А в якому вигляді? Як хвиля відчуттів чи як марево? 
Клієнт доктора Таллера витримав паузу. 
– Докторе Таллер, я вже сказав, що вирішив звернутися до Вас після того, як прочитав Вашу наукову роботу про під­сві­­домість людини. І хоча вона здалася мені більше філософ­ською, ніж практичною, та все ж таки це найбільше відповідає тій сфері знань, де я можу знайти відповіді на свої питання. Звісно, я дуже далекий від психології чи філософії. Та інколи в нашому житті трапляються ситуації, коли в нас немає іншого вибору, як поринути у зовсім невідоме для нас джерело знань. Я не науковець, але перечитав дуже багато наукових праць із різних галузей. І Ваша робота мені потрапила до рук саме в той момент, коли я шукав відповідь на питання: «Так у якому ж вигляді до мене приходять ці кошмари?».
– І Ви вирішили, що я знаю достатньо, аби допомогти Вам розібратися із цим?
– Більше за мене в будь-якому разі. Можливо, те, що мене лякає, можна пояснити за допомогою науки. Принаймні я роз­раховую саме на науковий погляд.
– Гаразд. Спробуємо розібратися разом. Почнімо з того, що Ви розповісте мені, що являють собою Ваші жахіття.   
– Для початку я розповім Вам, що являю собою я сам.

***

Наймудріша жінка, яку я знаю, – це бабуся мого найліпшого друга. Вона якось сказала: «Якщо бажаєте дізнатися, щаслива родина чи ні, – зазирніть в очі їхніх дітей». Якщо б ви спитали: «Із якої родини Денієл Картрайт?», то вам, певно, відповіли б: «Із дуже заможної і дуже щасливої родини. Адже друге, без­перечно, витікає з першого». І тим самим увели б вас в оману. Чесно кажучи, був час, коли ми дійсно були щасливі. Але потім прийшов фінансовий успіх, і щастя розсіялось, як туман. І якби не старий фотоальбом, то я вважав би власне дитинство вигадкою.
Мій  батько – Макс Ллойд Картрайт. Один із найуспіш­ні­ших бізнесменів у Норфолку. Він володіє мережею автомобільних салонів преміум-класу. Якби треба було описати батька трьома епітетами, я б відповів: безкомпромісний, цілеспрямований, рі­шучий. Гарні якості для бізнесмена та не підходящі для люб­лячого батька. Хоча до моменту, коли мені виповнилося сім років, тато був дуже дбайливим, уважним і веселим. Десь тоді йому зустрівся Мефістофель[4], якому він продав душу за свій успіх. Саме так я пояснив собі ті зміни, що відбулися з ним. Його холодність та жорсткість отруїли все добре в ньому, а потім узялися і за нас.
Із життєрадісної та добросердної жінки моя матір пере­творилася на зарозумілу та байдужу. Практично Галатея[5] навпаки: немов мармурова статуя, вона холодно дивилася на мене усякий раз, як мені потрібна була її любов. Вочевидь, вона уявляла себе королевою туманного Альбіону [6], де навіть північно-західні вітри тепліші за стосунки в родині монарха. 
Коли мені виповнилося вісім років, народилася крихітка Прімроуз. Вона весь час потребувала уваги. І від того я ще більше почувався зайвим. Ревнощі першої дитини. Але якщо у нормальних родинах батьки намагаються показати старшій дитині, що її люблять не менше, то в моїй сім’ї мені чітко дали зрозуміти: усі страшенно зайняті, і ніхто не має часу на мене. Тож за традицією монархічних династій я влаштував справжній «заколот» ізсередини. Зі слухняного та допитливо­го хлопчика я перетворився на невичерпне джерело проблем. Однак це не спрацювало. Замість уваги та любові я домігся лише докорів, невдоволення та покарань.
Я не помітив, як моя спрага до батьківського тепла пере­творилася на непокірність. Я почав робити все їм назло. Жага протиріч спочатку стала звичкою, а потім просочилася всередину мене і стала моєю другою натурою, роблячи прірву між мною та батьками нездоланною. Темрява всередині мене вийшла за межі родини й почала торкатися усього, що бачила на своєму шляху: шкільного життя, моїх захоплень, мого оточення. Я розважався, доводячи батька до сказу чи матір до сліз. І, дивлячись на результати своїх старань, я відчував і задоволення, і голод одночасно, наче я недостатньо відплатив їм обом за розбите серце дитини. Я вже не бачив меж, коли дістався до краю прірви. І гірше за все те, що біля самого краю я опинився не один.
У школі я був у числі тих, за ким трепетно зітхають усі дівчата, кого бояться слабкі розумники, хто здобуває перемогу за перемогою на спортивному полі та дружба з ким є індикатором крутості. Я був тим, із ким краще дружити, ніж бути ворогами. 
Одним із багатьох, хто хотів стати моїм другом, був Райан Грін. У нас було багато спільних занять, ми грали в одній коман­ді. І хоча ми називали один одного «другом», як то прийнято було у нашій футбольній команді, та в дійсності такими не були. Дружба з найпопулярнішими хлопцями у школі давала можливість бути обраним у головний склад гравців шкільної команди з футболу, запрошення на круті вечірки, знайомства з найгарнішими дівчатами та багато інших переваг, що роблять навчання у старшій школі більш цікавим та веселим. 
Райан Грін був поганим актором. Він удавав, що у захваті від цих бонусів, однак я бачив: єдине, що його цікавило, – це гра. Розваги були йому байдужі. Він навчався у нашій школі за соціальною програмою, що передбачала значну знижку на вартість навчання, а отже, був із незаможної родини. Успіхи у спорті давали йому можливість зайняти гарне місце у рейтингу абітурієнтів або взагалі отримати від коледжу грант на навчан­ня. Тож виходило, що спілкування з такими, як я, було лише необхідністю, аби уникнути проблем на шляху до коледжу. Шкода, що Райан не розумів: я і був тією проблемою. 
Це трапилося влітку після випускного. Мій справжній друг Мітчелл полетів із батьками відпочивати на Кіпр. Я заздрив йому, бо його батьки обожнювали сина понад усе на світі. Мітч пропонував мені полетіти разом із ними, та я відмовився. Бачити еталон щасливої родини було болісним для мене. Моя заздрість була здатна зруйнувати єдині нормальні відносини, які я мав. Матір із Прімроуз займалися підготовкою до шкіль­ної поїздки до Діснейленду. Батько знаходився в Італії через справи. Тож я був повністю вільний від будь-якої уваги. Не те, щоб мене це дуже засмутило, адже таке траплялося не впер­ше. Але це ще більше загострювало моє почуття самотності, бо здавалося, що  нікому немає до мене діла. 
Вигадати ще один із багатьох способів досадити батькові в мене зайняло не більше півгодини. Був потрібен спільник. І бажано, аби ним було досить легко маніпулювати. Більшість хлопців, із якими я спілкувався, уже роз’їхалися по різних куточках країни та за її межі, адже це було літо перед вступом до коледжу (хто ж його проведе впусту?). Саме тоді я згадав про Райана Гріна. Мовчазний, безініціативний хлопець, в очах якого інколи я бачив несхвалення моїх витівок, проте ніколи не отримував від нього заперечень. Він був досить розумним, аби не йти супротив натовпу. Мав гарні оцінки та добре грав у футбол. Він удало вибрав тактику «злиття із фоном», щоб уни­ка­ти конфліктів, що можуть погіршити його становище у шко­лі. Та інколи я бачив за його «маскою» огиду до таких, як я. Вона з’являлася лише на мить, і коли Райан помічав мій уваж­­ний погляд, то огида змінювалася на страх бути розгаданим. Тож я удавав, що нічого не помітив.
Гріни жили в одноповерховому будинку на вулиці, де всі знали, що таке знижки та акції. Я застав його на подвір’ї за фар­буванням штахетника у білий колір. Хлопець здивувався, по­ба­чивши мене, адже я ніколи не приїздив до нього додому. Я знав його адресу лише тому, що одного разу після матча Мітч підвіз Райана додому і познайомився на цій вулиці з дівчиною, з якою зустрічався потім ще два місяці.
– Бачу, ти блискуче проводиш літні канікули! – із зухвалою усмішкою вигукнув я, зупинивши авто біля однокласника. 
– Мама давно просила, – наче виправдовуючись, відповів Райан. Він акуратно поклав пензлик на край банки з фарбою і, випрямившись, повернувся до мене. 
Ми дивилися один на одного з часткою нерішучості. Я мав сумніви, чи варто пропонувати йому задумане. Ми більше не були пов’язані школою, тому не мало сенсу вдавати із себе друзів. Узагалі-то Райан міг зараз послати мене під три чорти. Та я й сам себе ніяк не міг запевнити у правильності власно­го вибору. І все ж таки я виглядав би більшим ідіотом, якби просто поїхав далі, ніж запропонував те, що задумав.
– Які плани на літо, Гріне?
– Підготуватися до коледжу, певно…
– Яка розвага! – насмішливо зауважив я. – Є варіант дещо веселіше.
Мій батько має шале поблизу гірськолижного курорту в Аспені. Ми раніше щозими туди їздили відпочивати. Але час­тіше той будиночок використовувався батьком як «пряник» для по­тенційних партнерів та інвесторів. Висококласний відпочи­нок як головний «козир» у підлещуванні до жадібних товсто­сумів. Для дозвілля у Картрайтів була купа довгострокових абонементів на різні послуги та розваги. Я запропонував дру­гові ра­­зом зі мною полетіти до Аспена, аби відпочити й від­чути свободу від батьківського контролю, обов’язків та відпо­відальності. На обличчі Райана чітко вгадувалася недовіра.
– Усе просто, Райане, – вирішив я викласти фальшивого ко­зи­ря. – Я звик до розваг та веселощів у компанії друзів. Але зараз, коли ми закінчили школу, усі роз’їхалися. Мітч поле­тів із батьками на Кіпр. Пітер літо проводить у Барселоні. Шон наприкінці цього тижня летить в Атланту до батька: той улаштував йому стажування у видавництві, де працює. Ось у кого справді буде нудне літо! Я відчуваю… сум. Мені потріб­ні мої друзі, аби круто провести літо. Єдина моя надія – це ти! Що скажеш?
Райан відвів погляд убік. Він завжди так робив, коли хотів щось обміркувати. Я вирішив натиснути.
– Тато залишив мені свою кредитну картку та дав «зелене світло» на всілякі розваги. Гадаю, так він хоче привітати мене із закінченням школи. Батько воліє витрачати на сина гроші, а не свій час. Тож… гріх цим не скористатися! Ти ж мене розумієш?
– Вибач, але я потрібен матері тут, – невпевнено відмовився Райан.
– Облиш! Я не сумніваюся, що твоя мати відпустить тебе на тиждень. Коли ще випаде така нагода – відпочити на крутому курорті, не маючи жодних обмежень та контролю? Усього шість днів – і ти знову повернешся до своїх домашніх обов’язків, якщо ти так до них прикипів душею. Подумай, попереду чекає коледж: знову навчання, знову конкурування та боротьба за своє місце під сонцем… Якщо відмовишся, то вже на першій сесії жалкуватимеш, що втратив шанс.
Райан дивився на мене у нерішучості. Чи, може, він намагав­ся побачити, у чому криється підступ, адже я ніколи не прояв­ляв до нього щирих дружніх почуттів. Я ніколи не вдавався до благань і зараз не збирався. Але, чесно кажучи, я побачив, що досі маю на нього вплив, тож вирішив його підштовхнути.
– Я можу вмовити твою матір, якщо треба. У мене дар переконання. Чи, можливо, це дар пускати пил в очі батькам. Погоджуйся! 
Райан поглянув мені прямо у вічі. Раптово мені здалося, що він розгадав мене. Ні, не те, що це була спрямована акція протесту проти батька. Мені здалося, що він побачив, що найпопулярніший хлопець у школі насправді є найсамотнішим та нікому не потрібним. Я злякався. Проте Райан посміхнувся і протягнув мені руку для потискання. Я відчув полегшення та вдячність.
Ми полетіли до Аспена вже через день. Я нічого не повідо­мив ані матері, ані батькові. Якщо б мене викрали, то батьки  цього навіть не помітили б. Хоча мій план полягав як раз у зворотному – привернути до себе увагу. Я збирався витрачати батьківський капітал зі швидкістю світла, бо гроші – це єдине, до чого мав почуття Макс Картрайт. Але куди здатна привести моя зухвалість, я ще не здогадувався.
У готелі «Пілігрим» майже всі номери були зайняті, незва­жаючи на те що ми приїхали не в розпал сезону. Проте це аж ніяк не порушувало моїх планів. Ім’я мого батька та номер його рахунку творили дива як із обличчями персоналу, так із наявністю вільних кімнат номерного фонду. Вільний лише номер «люкс»? Давайте! А краще два, бо мій друг теж цінує комфорт та недоторканність свого особистого простору. 
Я вирішив, що ми маємо спробувати всі види послуг та розваг на цьому курорті. Масаж, інфрачервона сауна, верхова їзда, гра в теніс і пейнтбол, банджі-джампінг, гонки на велосипедах, політ на дельтапланах та щоночі вечірка до самого ранку. Дні були багатими на веселощі та безумства. 
Уже на другий день я геть забув про мету своєї поїздки та почав насолоджуватися відпочинком. Мені ще ніколи у житті не було так весело. Райан у перші дні був зніяковілим, але потім розслабився і відкрився для мене з іншого боку. Виявилося, що він теж уміє розважатися, має добре почуття гумору. У ньому є дух суперника, що не боїться кинути мені виклик і навіть перемогти мене. Саме з таким хлопцем я міг би потоваришувати насправді. Було дивно бачити широку усмішку на обличчі Райана, тому що цього разу вона була щирою. В Аспені ми або сміялися до кольок у животі, або годинами розмовляли. Виявилося, що ми обидва захоплюємося автомобілями. Не лише швидкою їздою, а й характеристиками, дизайном, істо­рією. Райан мріяв зібрати колекцію раритетних моделей. Я то­ді подумав, що як повернемося до Норфолку, то обов’язково підемо до мого батька в автосалон. Раритету там немає, але є багато екземплярів, якими можна захоплюватися. Згадуючи той спонтанний  відпочинок в Аспені, я із сумом розумію усю іро­нію життя: ми кілька років удавали із себе друзів і лише тиж­день були ними по-справжньому. 
Протягом майже всього нашого відпочинку була чудова по­года, але під кінець набігли важкі хмари. Усі чекали на щедру зливу. У день, коли погода остаточно зіпсувалася, шалено дув вітер, попереджаючи про те, що ось-ось розіграється стихія. Наш урок польоту на дельтаплані відмінили, тому нам довелося вигадати собі заняття у місті. Я знав один місцевий бар, де ніколи не питали про твій вік і ніколи не пустішала твоя чар­ка. Узагалі-то було зарано для випивки, але ми вирішили, що просто розігріємося перед вечіркою, куди нас запросив Кайл, інструктор із банджі-джампінгу. Але на ту вечірку ми так і не потрапили. Ми не були новачками щодо вживання алкоголю, однак від міцних напоїв нас, як заведено, потягнуло на приго­ди. Знаєте, під дією «зеленої феї» завжди прокидається бажан­ня комусь довести, що ти хоробрий і вдалий, наче це справа честі. Тож я вигадав, що ми маємо виконати те, що намічалося ще зранку, – політати на дельтапланах. 
– Ідея непогана, друже, та навряд вийде, – діловито запере­чив Райан.
– Із чого така зневіра у мене?
– Погода не для польотів.
Зауваження було справедливим. Коли ми вийшли з бару, то так і не зрозуміли: чи то на дворі сутінки, чи то грозові хмари огорнули синявою місто.
– Пф! – зарозуміло фиркнув я. П’яним, як відомо, і море по коліна. – Вони заборгували нам урок. 
– Тренер не погодиться.
– Ха! Я в школі не рахувався з думками вчителів, а тут і тим паче не буду! Не хоче давати урок? Та й не треба! Отже, зро­би­мо практичне заняття. Або ні! Екзамен! – я розсміявся своїй уявній дотепності.
Ми направилися на станцію для занять дельтапланеризмом. Там ми вже були на декількох заняттях раніше і сьогодні вран­ці теж, коли сподівалися отримати наступний урок керування дельтапланом. Узагалі-то це не гойдалки на атракціоні: сісти й одразу отримати задоволення не вийде. Це як стрибок із па­рашутом – потрібно пройти інструктаж, підготовку, отримати схвалення інструктора. Для тих, хто хоче політати у парі з інструктором, достатньо витратити на підготовку декілька го­дин. Якщо хочете літати самостійно, доведеться запастися тер­пінням та старанням. На це може знадобитися не один день за максимально вдалого збігу обставин. Але я був упевнений, що моя витівка має увінчатися успіхом, і тільки так! До того ж ми вже пройшли кілька уроків та літали з інструктором.
На станції, де зберігалося спорядження й конструкції дель­тапланів, був лише хлопець-стажер. На вигляд він здавався мо­лодшим за нас. Скоріше за все, учень старшої школи на літ­ньому підробітку. Він відповідав за зберігання спорядження та був на підхваті у інструкторів. Я дав йому прізвисько Баран­чик через його зачіску у стилі афро. Оскільки насувалася гро­за, інструктори вже завершили роботу, тож Баранчик нудьгував, переставляючи з місця на місце елементи екіпіровки. Коротше кажучи, імітував бурхливу діяльність. Коли я озвучив причину нашої появи, хлопець категорично замотав головою. Він рі­шу­­­че відмовився видати нам дельтаплани й допомогти на старті. Серед його аргументів були: «немає інструкторів», «мене звіль­нять», «це може бути небезпечно». Я мав лише один аргумент, якому навчився у батька, – гроші!
– Ми дуже хочемо свіжого соку, – промовив я з інтонацією людини, яка знає, що у кожного є ціна, – нехай буде з грейпфру­ту. Доведеться йти в бар при готелі. Оскільки ми дуже щедрі гос­ті готелю, то ти погодишся надати нам таку послугу. На­віть склад не зачинятимеш, бо навряд ми туди поліземо. Лише божевільному стукне в голову літати на дельтапланах у негоду. Але знаєш що? Ти ж не офіціант, нести бозна-куди напої вима­гає обережності. Їх можна або нести повільно, щоб не розлити, або можна нести швидко, випадково все розлити і повернути­ся за ще однією порцією. Гадаю, що барменові жалітися буде ні на що: хоч десять склянок розлий – за все платитиме клієнт.
Хлопчина вагався. Я дістав з кишені і протягнув йому кілька купюр, аби розвіяти сумніви. 
– Вам два соки, сер?
– Ні. Мій друг бажає лате на мигдальному молоці.
Баранчик кивнув і ліниво пішов у бік готелю.
Я часу не гаяв і дістав усе потрібне для польоту. Я бачив, як це робив інструктор, і пам’ятав чому він нас вчив.
– Ти впевнений, що варто ризикувати? Вітер посилюється. Та й темно скоро буде. 
– Тож милуватимемося вогнями міста. Що, сміливості не вистачає?
– Ні, чекаю на свій лате, – пожартував Райан.
– Хто не ризикує, той не п’є шампанського! – вигукнув я, розганяючись на старті. Райан повторив мої дії. 
Можливо, я б отримав насолоду від польоту, якби мене не підхопив шквальний вітер, як тільки я відірвався від землі. Я намагався встановити контроль над дельтапланом, і це вдалося з перемінним успіхом. Мабуть, хвилин п’ять я все ж таки добре тримався. Але новий порив вітру знову мене жбурнув уліво. Я кинув погляд позаду себе на Райана. Вітер грався ним, наче паперовим літаком. Я спробував викрикнути другові підказку як налагодити управління, але шалений рев вітру у вухах не давав чітко почути навіть самого себе. Десь у небі над нами блиснула перша блискавка і пролунав оглушливий гуркіт гро­­му. Ось-ось почнеться злива. Стало не до жартів і вихвалянь. Треба приземлитися. Я вигукнув про це Райанові. Гадаю, він і сам про це подумав. Але вітер ставав усе злішим. Нас почало нести в сторону лісу. Шанси вдало приземлитися танули на очах. Раптом в обличчя, наче дротики, стали впиватися краплі дощу, що почався. Мій дельтаплан смачно струснуло, і ось тут я запанікував. Я намагався знайти очима Райана, але це було зробити важко. Наступної миті я чітко усвідомив, що неминуче вріжуся у хвойний ліс, і допоможи мені, Боже, залишитися при цьому живим! Пролунав ще раз грім, тріск дерева. Я за­жмурив очі і подумав, що всім серцем хочу, аби це був лише страшний сон. А потім мене вдарило в ребра, рвало на частини, хльостало по обличчю. Біль, наче кип’яток, обпалив мене і став затихати, як і гуркіт стихії, що розгулялася. Почалася злива…