Глава 48: Рішення

Вечір перед днем народження Влада пройшов у напрузі, що буквально висіла в повітрі. В день, під час нашої розмови, він несподівано заявив:
— Міа, завтра важливий день для мене. І є одна річ, яку я хочу отримати понад усе. Особливий подарунок від тебе.
Я здивовано подивилася на нього, навіть не підозрюючи, що він має на увазі.
— Що саме? — запитала я, намагаючись не виказувати тривоги.
Він на кілька секунд замовк, а потім, дивлячись прямо мені в очі, відповів:
— Відповідь «так». Щоб ти стала моєю дівчиною.

Його слова були спокійними, але водночас категоричними. Влад не залишав місця для сумнівів: він чекав на відповідь. І не просто коли-небудь — а завтра, у свій день народження.

Я відчула, як у мене під ногами ніби похитнулася земля. Ця розмова вибила мене з рівноваги. Я намагалася знайти в собі сили щось відповісти, але замість цього лише пробурмотіла:
— Влад, я… Я не знаю…

Його обличчя залишалося непроникним, але в погляді читалася впевненість:
— Не хвилюйся. У тебе є час подумати. Завтра я прийду за тобою, і ти зможеш сказати, що вирішила.

Я мовчки кивнула, хоча в душі все переверталося. Це було нечесно. Він поставив мене в позицію, з якої, здавалося, не було правильного виходу. Якби я відповіла «ні», я б зіпсувала йому свято. Якби сказала «так», це було б зрадою моїх власних почуттів.

Його увага мені лестила, його подарунки підкуповували, а його турбота справді гріла душу. Але чи було це коханням? Я знала, що ні. Принаймні не таким, яким я собі його уявляла, не таким, про яке читала в книжках.

Цього вечора я вирішила поділитися своїми ваганнями з мамою. Вона вислухала мене уважно, але її порада була стриманою:
— Доню, — сказала вона, обережно поправляючи пасмо волосся, яке спадало на моє плече. — Тільки ти можеш вирішити, як правильно. Але я скажу одне: Влад — хороший хлопець. Можливо, варто придивитися до нього ближче? Кохання не завжди приходить одразу. Інколи воно виростає з дружби.

Її слова залишили мене ще більш розгубленою. Я знала, що вона хоче для мене найкращого, але чи справді це той шлях, яким я хотіла б піти?

Ту ніч я майже не спала. Думки били ключем, переплітаючись у хаотичний клубок. Серце калатало, наче сповіщаючи мене про важливість вибору, який я маю зробити. Я уявляла себе поруч із Владом. Уявляла його посмішку, його турботу, його готовність бути поруч у будь-який момент. Але потім перед очима з’являвся інший образ — образ моїх мрій, тієї любові, про яку я так довго фантазувала, яку я бачила в книгах і фільмах.

Коли небо почало світлішати, я зрозуміла, що настав час прийняти рішення. Воно було складним, болючим і, можливо, не таким, яке сподобалося б усім, але це було моє рішення.

Я видихнула, піднялася з ліжка й глянула у дзеркало. Відображення показувало дівчину, яка за цю ніч подорослішала. І тепер я знала, що скажу Владу, коли він прийде за мною.

***

Святкування дня народження Влада було призначено на вечір, тому я мала вдосталь часу, щоб підготуватися. Але чи достатньо його, щоб насправді впоратися з хвилюванням і змішаними почуттями?

Ранок пройшов у неспішному ритмі. Я намагалася зібратися з думками, але вони постійно розбігалися. Подарунок я вирішила обрати символічний — набір чоловічої доглядової косметики. Це був простий, але практичний варіант, який, як я сподівалася, покаже моє до нього ставлення: тепле, але без романтичного підтексту.

Повернувшись додому, я почала готуватися до вечора. Нанесла легкий макіяж, одягла нову блакитну кофтинку, яку ми купили з мамою, та брюки, що виглядали ідеально. Я мала виглядати пристойно, але водночас хотіла залишатися собою.

Наближався час зустрічі. Я стояла біля дзеркала, вдивляючись у своє відображення, і намагалася впоратися з тривогою. У голові повторювалася думка: «Ти зробила свій вибір, тепер просто скажи це».

З Владом було комфортно. Він завжди знаходив спосіб підняти мені настрій, був турботливим і уважним. Його погляди, іноді дуже пристрасні, змушували мене червоніти й відчувати легке хвилювання. Я ловила себе на тому, що його присутність почала викликати в мені щось схоже на «метеликів у животі». Його увага мені лестила, вона була приємною. Але чи цього достатньо?

Чогось усе ж бракувало. Це було як пісня без фінальної ноти, яка залишається у повітрі й не дає розуміння завершеності. Я не відчувала того сильного пориву, про який читала в книгах і бачила у фільмах. Чи можна будувати щось серйозне, якщо твоє серце ще вагається?

Коли я думала про свої відчуття до Марка, усе здавалося іншим. Ті емоції були настільки щирими, чистими й наповненими романтикою, що я не мала жодних сумнівів. Усе було легко й природно. Я просто знала, що це справжнє. Його погляд, посмішка, навіть його мовчання викликали у мені бурю почуттів. Поруч із ним я відчувала, ніби весь світ обертається навколо нас двох.

А з Владом було зовсім інакше. Тут було комфортно, затишно, але цього не вистачало, щоб серце співало. Я намагалася уявити, яким буде наше життя, якщо ми будемо разом. Чи зможу я дивитися на нього з тією ж пристрастю, яка часом з’являлася у його очах, коли він дивився на мене? Чи зможу я дійсно відповісти йому взаємністю? Відповідь не приходила.

Порівнюючи ці два почуття, я розуміла, що моя невпевненість пов’язана з тим, що серце досі пам’ятає Марка. І, можливо, саме тому з Владом я не могла відчути повноти, якої так прагнула.