Глава 47: Пропозиція

Жовтень видався теплим, але дощовим. Ранки почалися з густого туману, а вечори приносили вологий холод, який проникав навіть крізь теплі пальта. Багато хто почав хворіти. Одногрупники один за одним зникали з занять, а до кінця першого тижня Валя з Мариною також приєдналися до цього списку. Їхня відсутність одразу відчулася. Ми звикли ходити разом на навчання й додому, а тепер я залишилася без звичних компаньйонок.

У їхню відсутність Влад несподівано став моїм постійним супутником. Спочатку це виглядало природно — вранці ми випадково зустрілися біля будинку, він жартівливо запропонував скласти мені компанію до училища. Потім це повторилося наступного дня і ще через день. Ввечері він проводжав мене додому, попри те, що його заняття закінчувалися раніше. Я почала помічати, що ці «випадковості» вже аж ніяк не були випадковими.

— Що ж ти робиш увесь цей час, поки чекаєш мене після уроків? — якось запитала я його, намагаючись зрозуміти його мотиви.

Влад знизав плечима й посміхнувся:

— Та так, справи в бібліотеці чи десь тут неподалік. Ти ж знаєш, час завжди можна знайти, якщо це важливо.

Його відповідь прозвучала легко, але я відчувала, що за цими словами ховається більше, ніж він говорить. З кожним днем його присутність у моєму житті ставала дедалі помітнішою. Влад намагався бути уважним: приносив мені гарячий чай у дощові дні, жартував, коли бачив, що я сумна. Його увага була турботливою, але іноді здавалася занадто наполегливою.

Я намагалася переконати себе, що це просто дружня підтримка. Але десь у глибині душі я знала, що він очікує більшого. Його погляди, його тон, навіть його мовчання — усе це натякало на те, що він не збирається залишатися лише другом.

Одного вечора, коли ми йшли додому після занять, Влад вирішив порушити цю тишу.

— Міа, — почав він, його голос звучав серйозніше, ніж зазвичай. — Я давно хотів із тобою поговорити.

Моє серце трохи стислося. Я передчувала, що це буде непроста розмова.

— Поговорити? — перепитала я, намагаючись зберегти спокій. — Про що?

Він на кілька секунд замовк, неначе шукав правильні слова, а потім сказав:

— Я думаю, ми могли б спробувати бути разом.

Його слова прозвучали прямо, без натяків і завуальованих фраз. Я зупинилася й подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він справді це сказав.

— Влад, це... несподівано, — відповіла я, не знаючи, що сказати. — Ми ж просто друзі.

Він посміхнувся, але цього разу його посмішка була тихішою, більш серйозною.

— Міа, ти мені подобаєшся. Ми чудово ладнаємо, ти розумна, добра... Ми разом виглядаємо гармонійно. Я думаю, у нас може вийти. І я готовий чекати, скільки потрібно. Моїх почуттів вистачить на нас двох.

Його слова зворушували й водночас тиснули. Я відчула хвилю провини за те, що не можу відповісти йому взаємністю. Але я знала, що брехати чи давати марну надію — це найгірше, що я могла б зробити.

— Влад, ти чудовий, — почала я, намагаючись підібрати правильні слова. — Але я не можу дати тобі того, чого ти хочеш. Я не хочу тебе обманювати. Це несправедливо і до тебе, і до мене.

Його погляд залишався спокійним, але я помітила, як щось змінилося в його очах. Він зробив глибокий вдих і кивнув.

— Я розумію, — сказав він, трохи відступивши назад, ніби даючи мені простір. — Але знай, що я не здамся так легко.

Його слова залишили мене з відчуттям невизначеності. Ми продовжили дорогу мовчки, але в мені все ще вирували думки. Чи правильно я зробила? Чи змогла я донести до нього, що це неможливо?

Через кілька днів після нашої розмови Влад завітав до нас у гості. Як завжди, він не прийшов із порожніми руками — цього разу приніс коробку цукерок «до чаю». Мама радо прийняла його, і ми всі разом сіли за стіл. Атмосфера була дружньою, але я відчувала, як у мені щось стискається, особливо після нашого недавнього діалогу.

Серед розмов Влад несподівано згадав про своє майбутнє день народження.

— Через два тижні в мене свято, — сказав він, дивлячись прямо на мене. — Я хочу запросити тебе до нас додому. Це буде маленьке святкування, лише найближчі люди.

Мама, почувши цю новину, посміхнулася і з ентузіазмом підхопила:

— Це чудова ідея! Влад, ти молодець, що запросив Мію. Тобі обов’язково треба піти, доню.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

— Дякую за запрошення, Влад, — почала я обережно. — Але… мені трохи незручно. Я не знаю… Мені треба подумати.

Влад лише кивнув, а мама миттєво обдарувала мене суворим поглядом. Я бачила, що їй не сподобалася моя відповідь, але вона промовчала до того моменту, поки Влад пішов.

Коли двері за ним зачинилися, мама зітхнула і сказала:

— Міа, це негарно. Він такий гарний хлопець, приходить до нас, поважає тебе, а ти відмовляєшся. Це неввічливо. Дарма ти так, треба бути трохи м’якшою. Тобі треба придивитися до нього. Влад — мрія для багатьох дівчат, а ти крутиш носом.

— Мам, я просто не готова, — відповіла я, намагаючись приховати своє роздратування. — Це не про неввічливість.