Глава 46: Новий поворот

Перше вересня. Цей день завжди здавався таким особливим, із запахом осіннього повітря, шурхотом нових зошитів і трохи напруженою атмосферою святкової лінійки. Я стояла серед своїх одногрупників, спостерігаючи за знайомими обличчями, розмовами й сміхом. Усе було як завжди — до того моменту, поки я не побачила Влада.

Він йшов по території училища, тримаючись так, ніби світ належав йому. Побачивши мене, стримано махнув рукою, а потім, із кроком переможця, попрямував до групи нових студентів ліцею, який знаходився в нашій же будівлі. Його світлі штани та сорочка виглядали охайно, навіть попри його зайву вагу. Він тримався впевнено, наче ось-ось зійде на трон. Усе в його поставі та погляді говорило: «Я тут головний».

Моє серце завмерло, а потім почало шалено битися. Що він тут робить? Чому він тут? Мої думки плуталися, але Влад виглядав абсолютно спокійним. Він ніби відчував мій погляд, але лише злегка підняв брови й зухвало посміхнувся. Ця посмішка збивала мене з пантелику. У мені змішалися здивування, обурення і трохи тривоги.

— Валю, подивись! Влад! Що він тут робить? — прошепотіла я, нахиляючись до подруги.

Валя, яка щойно обговорювала щось із іншими, обернулася, окинула Влада поглядом і захитала головою.

— Ой, Міа… Ну це ж очевидно. Він тут через тебе, — сказала вона з тією впевненістю, яка завжди змушувала мене сумніватися у власних думках. Її голос був напівжартівливим, але водночас дуже серйозним.

— Що? Та ти що… — я відчула, як паніка піднімається всередині. — Цього не може бути. Він жодного слова про це не казав. Це якась помилка…

Валя лише багатозначно зітхнула, але нічого не відповіла. Її реакція мене не заспокоїла, а навпаки — викликала ще більше питань. Я намагалася вгамувати емоції, але щось у мені напружилося ще сильніше.

Пізніше того ж дня кілька дівчат із ліцею, з якими ми час від часу спілкувалися, між іншим сказали, що Влад перевівся до них на навчання у випускний клас. Я слухала їх, киваючи, але всередині знову закрутився ураган думок. Чому він нічого не сказав? Навіщо це все?

Усю решту дня я намагалася не звертати уваги на Влада, але, здавалося, він був усюди. Під час перерви я краєм ока помітила, як він жартує з новими однокласниками, поводиться розкуто й упевнено, ніби давно був частиною цього місця. Його присутність буквально заповнювала простір, і це мене дратувало.

До кінця дня я вже зібрала в собі цілий мішок питань, які вирішила задати йому при нагоді. І така нагода не забарилася. Коли ми виходили з училища, Влад, як ні в чому не бувало, підняв руку в привітанні й підійшов до мене.

— Привіт, Міа, — сказав він, ніби наша зустріч була найзвичайнішою справою. — Як твої враження від першого дня?

Я вражено подивилася на нього.

— Враження? — я не могла стримати обурення в голосі. — Влад, ти серйозно? Ти з’являєшся тут, ні словом не обмовившись про свої плани, і питаєш про мої враження?

Він хитро посміхнувся, явно насолоджуючись моєю розгубленістю.

— А хіба це не приємний сюрприз? — його голос був таким спокійним, що це ще більше розлютило мене.

— Сюрприз? Ти це називаєш сюрпризом? — я склала руки на грудях. — Влад, чому ти тут? І, будь ласка, без загадкових посмішок.

Він зробив вигляд, що серйозно задумався, а потім знизав плечима.

— Я просто хотів бути ближче до тебе.

Мої очі округлилися.

— Влад, це… це перебір! Ти не міг просто… Я не знаю, подзвонити, сказати, що збираєшся це зробити? Хіба це нормально — ось так раптово з’явитися в моєму житті ще ближче?

Він нахилився трохи ближче, його голос став тихішим, але не менш впевненим.

— Міа, я ніколи не приховував, що хочу бути поруч із тобою. Хіба це злочин? Я не бачу нічого поганого в тому, щоб зробити крок, який наблизить мене до того, хто мені дорогий.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але не змогла знайти потрібних слів. Його погляд був таким щирим, що в мені знову з’явився той самий хаос, який я намагалася придушити все літо.

— Влад, я не розумію, чому ти тримав усе це в таємниці, — нарешті вимовила я, намагаючись зберігати спокій. — Таке враження, ніби ти виношуєш якийсь план.

Його посмішка стала трохи загадковішою, а погляд — ще більш впевненим.

— План? — повторив він, ледь помітно піднявши брову. — Можливо. А може, я просто хотів тебе здивувати.

— Здивувати? — я подивилася на нього з недовірою. — Влад, це більше схоже на якийсь сюрреалістичний сценарій. Ти з'являєшся тут, як ні в чому не бувало, і поводишся так, ніби це щось абсолютно природне. Ти міг хоча б попередити.

Він опустив очі, здавалося, задумуючись, а потім відповів:

— А якби я сказав тобі заздалегідь, ти б підтримала моє рішення?

Я замовкла. Його питання було несподіваним, і я не знала, що відповісти. Можливо, він мав рацію. Можливо, я б намагалася його відмовити.

— Це не важливо, — нарешті сказала я. — Просто я не звикла до таких сюрпризів.

— Міа, — він нахилився трохи ближче, і його голос став серйозним, — я перевівся сюди, тому що хочу бути поруч із тобою. Я не хотів робити цього драмою, не хотів тиснути на тебе. Але мені здається, ти заслуговуєш знати правду.