Глава 45: Літо втечі

Літо прийшло швидко, але цього разу я не відчувала радості від його приходу. Сонячні дні здавалися порожніми, теплі вечори — гнітючими. Єдине, що трохи відволікало, була практика. Цілий місяць ми приводили будівлю училища до ладу: фарбували, мили, драїли кожен куточок. Робота вимагала зосередженості, і це трохи полегшувало мій стан. Дні проходили весело в компанії однокурсників. Їхні жарти, приколи й необмежена енергія допомагали забутися. Але вечорами, коли тиша заповнювала кімнату, мене наздоганяли всі ті думки, від яких я тікала.

Я знала, що цього літа не хочу їхати в село. Зустрічатися з Марком, бачити його, можливо, поруч із кимось іншим, — це було вище моїх сил. Я розуміла, що навіть коротка зустріч із ним розірве мене зсередини. Ця тема залишалася для мене болючою, і я вирішила, що краще сховатися, ніж дивитися проблемі прямо в очі. Легше було вигадати причини залишитися вдома, ніж ризикувати своїм уже хитким емоційним станом.

Мама не питала, чому я не хочу їхати. Вона лише кивала, коли я мимохідь говорила про "справи в місті". Її небажання зачіпати цю тему було очевидним. Я бачила, що вона рада, що я залишуся вдома. Її ставлення зміцнювало мене в рішенні. Але коли приїхала Маша, все стало трохи складніше.

Маша, з її відкритістю й прямолінійністю, завжди була тією, хто відчував мене краще за інших. Я не змогла зізнатися їй у правді. Мені було соромно. Я вигадувала щось про навчання, про практику, про те, що хочу залишитися в місті цього літа, аби розв’язати якісь "важливі питання". Вона слухала мене, кивала, навіть жартувала про мої "міські справи", але я бачила її погляд. Він був надто пильним, надто розуміючим. Вона знала, що я щось приховую, але не тиснула, і за це я була їй вдячна.

А потім був Влад. Влад, який ніби відчував усі мої слабкі місця, але не зачіпав їх. Він став невіддільною частиною мого літа. Його присутність була легкою, невимушеною, і, що найголовніше, вона не тиснула на мене. Але водночас його енергетика завжди заповнювала весь простір. Влад наче прописався у нас удома. Якщо він приходив, коли в мене не було настрою, то проводив час із мамою. Іноді він приносив кавун чи свіжу випічку, розповідав про щось смішне, змушуючи нас із мамою сміятися.

Він завжди знаходив привід доєднатися до нашої "дівчачої компанії". Якось, сидячи з нами на кухні, він жартома сказав:
— Ну що, пані, я тут за офіційного дегустатора вашої кулінарії?
І хоча я піджартовувала у відповідь, у мені щось напружувалось. Його було занадто багато. У його словах, у присутності, у самій його постаті було відчуття стабільності й надійності, але воно чомусь і дратувало.

Я бачила, як мама радіє, коли Влад поруч. Її очі світилися, коли він допомагав донести покупки чи брався за якісь домашні справи. Мені ж це іноді здавалося, наче Влад займає простір, який я хотіла залишити своїм. Його турбота була надто правильною, надто ідеальною. І хоча це була виключно френд-зона, мені здавалось, що всі навколо думають інакше. Навіть сусідка якось тихо пожартувала:

— Ой, Міа, ти йому, мабуть, у снах снишся. Він, бідний, тільки й думає, як біля тебе бути.

Ці слова вибили мене з колії, і я відразу відрізала:

— Це не так. Ми просто друзі.

Мені здавалося, що Влад це прийняв. Він не тиснув, не натякав, не ставив запитань. Його компанія стала природною частиною моїх днів. І хоч я не могла сказати, що це мене радує, але це давало відчуття стабільності. У світі, де я втратила віру в людей, він залишався єдиним, хто не розчаровував.

Та все одно літо залишалося тягарем. Дивлячись на захід сонця через вікно, я іноді ловила себе на думці, що ховаюся. Але чи була це втеча? Чи, можливо, я просто чекала, поки щось зміниться?

Літо принесло ще більше зближення з Валею. Ми стали практично нерозлучними. Всі вечори ми проводили разом, гуляли містом, розмовляли про все на світі, і, що найважливіше, підтримували одна одну в наших сердечних провалах. Я відчувала, як ця дружба стає для мене своєрідним рятівним колом, яке допомагає не потонути у власному болю. І, як виявилося, Валя мала свої причини для смутку.

Одного вечора, сидячи на лавці в парку з морозивом у руках, вона раптом сказала:

— Міа, знаєш, я навіть не знаю, навіщо це тобі кажу, але… Я закохалась у брата Марини.

Я здивовано подивилася на неї. Її голос був тихим, майже приреченим, а погляд — сумним. Валя рідко говорила про свої почуття, завжди жартуючи або відволікаючи розмову на інші теми, тому це зізнання застало мене зненацька.

— У брата Марини? — перепитала я, намагаючись осмислити почуте. — Того, в якого вона зараз живе? Двоюрідного?

Валя кивнула, облизуючи ложечку від морозива.

— Так. Він мені здається таким… я не знаю, правильним. Спокійним. Розумним. Гарним. Але він навіть не помічає мене. Ні слова, ні погляду. Нічого.

Її голос затремтів, і я відчула, як їй боляче. Це здавалося таким знайомим, таким близьким, бо я й сама відчувала щось подібне щодо Марка. Ми обидві опинилися в ситуації, коли наші почуття залишалися непоміченими, і це з’їдало нас ізсередини.

— Валю, — я поклала руку їй на плече, намагаючись її підтримати. — Може, це просто час… Він ще помітить тебе. Ти ж чудова, добра, весела… Може, він просто не знає, як до тебе підійти.

Валя сумно посміхнулася й знизала плечима.

— Ні, Міа, тут щось інше. Мені здається, ніби мені пороблено. Знаєш, от так, щоб хлопці мене не помічали. Я завжди залишаюся десь поза їхньою увагою. Що б я не робила, вони просто проходять повз. А з ним… — вона зітхнула, згорнувши упаковку від морозива, — з ним це особливо боляче. Він ігнорує мене настільки явно, що це аж смішно.