Глава 44: Нове життя

Наступні кілька тижнів для мене стали періодом змін і переосмислення. Я вирішила, що не можу більше бути тією дівчиною, яка живе спогадами і надіями на те, що все повернеться, як було. Першим кроком до нового етапу в житті стало моє рішення змінити зовнішність.

Я обрала колір баклажану для волосся. Цей сміливий і занадто яскарвий відтінок став для мене символом оновлення. Коли я поділилася з Валею своїми роздумами, не вдаючись у подробиці, я зізналася, що ілюзію щодо вічного кохання розвіяно. Валя слухала уважно й підтримала мене, сказавши, що кожна зміна починається з маленького кроку.

Моя поведінка змінилася, і я сама це помічала. Я стала більш зухвалою, особливо у спілкуванні з хлопцями. Іронія та сарказм стали моєю мовою, наче це була друга шкіра, якою я намагалася прикрити свої справжні емоції. Я жартувала, підколювала їх, іноді навіть навмисне провокувала, але ніколи не дозволяла собі виглядати зацікавленою чи вразливою.

Це було моєю бронею. Я будувала стіну між собою та іншими, ніби захищаючись від того, щоб знову відчути біль. Якщо я покажу, що мені байдуже, ніхто не зможе знову зачепити моє серце. Цей образ сильної та незалежної дівчини став частиною мене, але водночас усе це було грою, яку я грала навіть перед собою.

Глибоко всередині я все ще відчувала той самий біль, ту саму порожнечу. Я згадувала Марка, наші розмови, те, як він дивився на мене. Ці спогади були такими реальними, що часом мені здавалося, ніби це було лише вчора. Але кожного разу, коли я відчувала, як сльози підступають до очей, я змушувала себе зібратися.

У спілкуванні з хлопцями я робила вигляд, що мені все одно. Якщо хтось намагався залицятися до мене, я відповідала жартами чи холодним іронічним поглядом. Але найсмішніше було те, що моя байдужість притягувала їх ще більше. Вони вважали це загадковістю, а я просто ховала свої справжні емоції.

Іноді я ловила себе на тому, що мені навіть подобалася ця гра. Подобалося відчувати себе впевненою, сильною, незворушною. Але кожен вечір, залишаючись наодинці, я скидала цю маску. У ці моменти я знову була тією дівчиною, яка сиділа біля вікна в нічній тиші й питала себе: "Чому? Як усе могло так змінитися?"

Я грала роль, яку сама ж для себе створила, але знала: це не може тривати вічно. Моя броня не була непроникною. Усередині мене все ще залишалося місце для болю, надії та бажання справжнього кохання.

Проте я ще не була готова скинути цей захист. Моє серце було надто вразливим, щоб ризикнути знову. Тому я продовжувала цю гру, змушуючи всіх вірити, що мені все одно. Але глибоко в душі я мріяла про той день, коли зможу бути справжньою — не ховатися за зухвалими словами й байдужими поглядами, а просто бути собою.

У цей період у нашій групі сталося кілька значущих змін. Ми з Людою, яка ще нещодавно була однією з найближчих подруг, несподівано "побили горщики". Причиною став її різкий конфлікт із нашою одногрупницею Мариною. Люда дозволила собі відверто принизливі слова на адресу Марини, називаючи її "страшною селючкою, яка не варта її мізинця". Це була образа, яка приголомшила всіх, хто став свідком цієї сцени.

Ця ситуація не просто здивувала мене і Валю, вона викликала відчуття несправедливості. Люда, яку ми вважали розумною та цікавою людиною, раптом проявила себе зовсім із іншого боку. Ми не могли залишитися осторонь. Я і Валя, не змовляючись, заступилися за Марину. Ми нагадали Люді, що ніхто не має права принижувати інших за зовнішність чи походження, і що її слова лише свідчать про слабкість і невпевненість у собі. Люда не захотіла визнати своєї помилки й зробила вигляд, що її зовсім не цікавить наша думка. Відтоді наше спілкування з нею припинилося.

Люда намагалася самоствердитися, принижуючи інших, але її поведінка обернулася проти неї самої. Вона залишилася одна, і навіть ті, хто раніше тримався ближче до неї, почали уникати спілкування. Натомість Марина, якій ми висловили підтримку, стала для нас справжнім відкриттям. Вона виявилася напрочуд доброю, чуйною та розумною людиною. Її відвертість і простота швидко завоювали нашу симпатію. А ще виявилося, що вона живе неподалік, що сприяло тому, щоб ми почали більше часу проводити разом.

Спочатку наше спілкування було невимушеним і простим — звичайні розмови дорогою додому або до училища. Але з часом ми зблизилися настільки, що не помітили, як стали справжньою компанією. Я, Валя і Марина тепер ходили разом майже завжди. Її спокійна впевненість і здатність бачити в людях найкраще поступово допомагали мені самій загоювати свої рани.

Весна підходила до свого завершення, і саме в цей час Марина запросила нас до себе в село на день народження. Це була ідея, від якої ми не змогли відмовитися. Марина розповідала, як добре там, про теплу атмосферу, її друзів, які точно нас привітно приймуть. Ми з Валею передчували пригоду, і зібралися майже без вагань.

Коли ми приїхали до Марини, нас зустріли її батьки — дуже гостинні й привітні люди. Їхній будинок був наповнений затишком: аромат домашньої випічки, великий стіл на подвір’ї, прикрашений польовими квітами, і сміх, що лунав звідусіль. Але справжнє свято почалося ввечері, коли зібралися друзі Марини.

Ми швидко помітили, що хлопці з компанії одразу звернули увагу на нас із Валею. Компліменти сипалися один за одним, а погляди були відверто зацікавленими. Це було трохи незвично, адже я звикла більше приховуватися в тіні, але водночас це лестило.

Валя, незважаючи на свою звичну зовнішню відкритість, цього разу поводилася трохи сором'язливо, хоча намагалася приховати свою невпевненість за жартами та сміхом. Її веселощі інколи здавалися трохи вимушеними, але це зовсім не заважало їй привертати до себе увагу. Я ж, навпаки, була більш стриманою, однак не могла не відчути, як мені подобається ця увага, навіть якщо я досі не зовсім навчилася її приймати.