Глава 43: Коли мрії стають попелом

Наступні місяці моє життя продовжувало набирати обертів. Влад дотримувався свого слова. Він справді більше не робив жодних натяків і намагався бути просто другом. Його візити стали рідшими, і це дещо розслабляло мене. Наші розмови залишалися нейтральними — без натяків на почуття чи зайвих питань. Мені було простіше з ним спілкуватися, хоча всередині я все одно відчувала певний бар’єр. Можливо, через наші попередні розмови або через те, що я все ще пам’ятала про Марка.

Час минав, і наближався Новий рік. Канікули в училищі виявилися коротшими, ніж я очікувала. Я дуже хотіла поїхати в село, але мама твердо заявила, що це не на часі. Її категоричність засмутила мене, але я вирішила не сперечатися. У глибині душі я розуміла, що вона хвилюється про моє навчання і майбутнє, хоча її заборона все одно здавалася несправедливою. Мені залишалося лише змиритися і провести свята вдома, хоча я дуже сумувала за тим, щоб знову побачити Марка.

У новорічну ніч ми з Валею вирішили піти на святкування в центр міста. Атмосфера була просто казковою: яскраві святкові вогні миготіли на деревах, у повітрі витали аромати гарячого глінтвейну й випічки, а музика створювала відчуття справжнього свята. Люди сміялися, фотографувалися, піднімали келихи за новий рік, і я на якусь мить відчула, як тривога та розчарування відступають. Ми з Валею гуляли площею, розглядали ярмаркові ятки, жартували й насолоджувалися вечором. На хвилю я навіть забула про свої сумніви й думки про Марка.

Раптом серед натовпу я побачила знайоме обличчя — Влад. Він стояв з групою своїх друзів, активно жестикулював і щось захоплено розповідав. Його сміх розливався площею, привертаючи увагу. Він виглядав таким енергійним і впевненим у собі, ніби перебував у своєму природному середовищі.

Ми не встигли відвернутися, як Влад помітив нас і махнув рукою. Підійшовши ближче, він привітався й одразу почав жартувати, підколюючи нас із Валею за те, що ми довго не з’являлися в центрі. Його друзі, здається, поділяли його настрій, бо теж активно підтримували розмову, додаючи свої коментарі.

— О, Владе, ти завжди в центрі уваги, — жартівливо зауважила Валя, переглянувшись зі мною. — Без цього не можеш, правда?

— А що поробиш? — відповів він із самовдоволеною усмішкою. — Хтось має бути душею компанії, то чому б не я?

Ми всі засміялися, і я відчула, як напруга, яку я досі відчувала поруч із Владом, трохи зникла. Його друзі були привітними й дружелюбними, а Валя одразу ж зав’язала з ними розмову. Мене це трохи здивувало, але я зрозуміла, що її легкість у спілкуванні робить такі зустрічі простими й невимушеними.

Влад, помітивши, що я мовчу, підійшов ближче й тихо запитав:

— Ну, як тобі святкування? Весело?

Я кивнула й злегка посміхнулася:

— Так, атмосфера чудова. І ти явно насолоджуєшся вечором.

— Аякже, — він підморгнув. — Новий рік має починатися з позитиву.

Його енергія, здається, була заразливою, і хоча в мені ще залишалися відлуння минулого, цього вечора я вирішила просто насолоджуватися моментом. Ми ще трохи поспілкувалися, але потім Влад із друзями вирушили до іншої частини площі, побажавши нам гарного свята. Валя подивилася їм услід і, повернувшись до мене, сказала:

— Знаєш, він дійсно любить бути в центрі уваги. Це навіть трохи смішно.

Ми посміялися разом, і я відчула, як поступово наповнююся легкістю й теплом цього вечора.

***

Після свят до нас на кілька днів приїхала Машка. Її візит завжди був для мене радістю, бо вона приносила із собою ту легкість, яку я так любила, і свої невичерпні розповіді про все на світі. Ми довго сиділи на кухні за чаєм, і вона, як завжди, почала ділитися останніми новинами.

— Ти бачила Марка? – я затримала подих, відчуваючи, як серце почало битися швидше.

— Так.

— І що він сказав? — запитала я, намагаючись приховати своє хвилювання.

Машка подивилася на мене і, трохи вагаючись, відповіла:

— Він запитав: «А де твоя подруга?». Я сказала йому, що тебе не пустила мама. Він вислухав, кивнув і більше нічого не сказав. Навіть привітань ніяких не передавав.

Ці слова впали на мене, як холодний душ. Я очікувала чогось більшого, хоча й сама не знала, чого саме. Можливо, я сподівалася, що Марк передасть якісь теплі слова, запитає, як я, чи хоча б висловить своє розчарування. Але його байдужість, або, принаймні, відсутність явної ініціативи, глибоко зачепила мене.

— Більше нічого? — перепитала я, не приховуючи суму в голосі.

— Ні, нічого, — відповіла Машка, злегка знизавши плечима. — Може, він просто не хотів говорити про це зі мною. Знаєш, хлопці часто стримані, коли справа стосується почуттів.

Я мовчала, дивлячись на чашку чаю перед собою. Слова Машки не дуже мене заспокоїли. Я відчувала, як у серці прокидається розчарування. Мені хотілося, щоб він проявив ініціативу, зробив щось, що підтвердило б його почуття до мене. Але, здається, цього не сталося.

Я почала замислюватися: чи було це справжнє почуття, чи, можливо, просто літній спогад, який мав залишитися там, у минулому? Але в той же час я розуміла, що все ще тримаю його в своєму серці, навіть якщо він більше не робить спроб бути частиною мого життя.