Глава 42: Переплетіння бажань і реальності

Дні після тієї телефонної розмови тягнулися, як густа мряка. Я намагалася втекти від почуття провини й розчарування, поринаючи у навчання. Здавалося, уроки, майстри й наші кулінарні експерименти могли стати моїм порятунком. Але навіть під час найзахопливішого заняття в моїх думках постійно спливало його ім’я.

Марк перестав дзвонити. Я щовечора чекала, що телефон задзвонить, але цього не відбувалося. Спочатку я подумала, що він образився. Потім почала сумніватися, чи не відштовхнула я його остаточно. Ця невідомість розривала мене зсередини.

Через кілька днів мама, помітивши мій пригнічений стан, обережно запитала:

— Міа, щось трапилося? Я похитала головою, намагаючись уникнути розмови.

— Нічого, мамо. Усе нормально. Але вона не повірила. Її пильний погляд, здається, бачив мене наскрізь. І хоча я не зізналася, мама, схоже, зрозуміла, що в моєму серці розгортається боротьба.

Тим часом в училищі все тривало як зазвичай. Наступний проєкт, до якого нас залучили, був створення святкової композиції для майбутнього конкурсу. Ми мали створити кулінарну інсталяцію, яка представляла б нашу групу. Люда запропонувала зробити щось, що символізувало б єдність, як-от торт у формі серця, прикрашений різними елементами, що відображали б кожного з нас.

— А може, додамо щось особисте? — несподівано запропонувала Валя. — Наприклад, невеликі фігурки або елементи, що нагадують про наші захоплення.

— Це цікава ідея! — погодилася я, відчуваючи, як новий проєкт трохи відволікає мене від сумних думок.

Після довгих обговорень ми вирішили, що створимо святковий каравай. Він мав символізувати нашу групу: єдність, гармонію і працьовитість. Ми взялися до роботи з ентузіазмом. Каравай вийшов просто дивовижним: висока золота корона з тіста, прикрашена витонченими візерунками, плетіннями та маленькими фігурками, які символізували наші захоплення. Ми були неймовірно горді тим, що створили.

Каравай став справжньою окрасою конкурсу. Його виставили в центральній частині експозиції, і всі, хто проходив повз, не могли не зупинитися, щоб помилуватися. Ми чули багато похвал і навіть трохи пишалися собою.

Проте через чотири дні, коли конкурс завершився і настав час розрізати каравай, нас чекала несподіванка. Щойно його розрізали, з нього почав поширюватися важкий, неприємний запах. Ніхто не наважився скуштувати наш витвір. Ми були розчаровані, адже стільки зусиль було вкладено, і нам здавалося, що наш каравай ідеальний.

Наш майстер уважно оглянув каравай і пояснила:

— Таке іноді трапляється, коли борошно заражене картопляною паличкою. Це хвороба борошна, яка впливає на випічку, особливо якщо тісто стоїть занадто довго.

Це було для нас справжнім відкриттям. З одного боку, ми були дуже засмучені, адже наші старання виявилися марними, і ніхто не зміг скуштувати каравай. Але з іншого боку, ми дізналися щось нове про кулінарію і те, як важливо контролювати якість інгредієнтів.

Після цього випадку ми стали більш уважно ставитися до вибору продуктів і часу приготування. Каравай залишився в нашій пам’яті не лише як витвір мистецтва, але й як урок про важливість деталей у нашій професії.

Тим часом в училищі ми продовжували активно працювати над проєктами й завданнями. Наші дні були заповнені навчанням, дружніми розмовами та жартами, але вдома ситуація почала змінюватися. Моя звична атмосфера домашнього затишку поступово перетворювалася на щось нове і незрозуміле для мене.

Все почалося з того, що Влад став частіше з’являтися в нашому домі. Я помічала його часті візити до Аріни — вони сиділи на кухні, пили чай і жваво обговорювали щось, що, очевидно, їх обох цікавило. Мама кілька разів казала мені, що я могла б приєднатися до їхньої розмови, адже це гарно, коли гості відчувають теплий прийом у домі. Але я не знаходила в собі бажання спілкуватися з Владом і не хотіла втягуватися в ці розмови. Здавалося, він навмисне намагається бути ближчим до моєї сім’ї, і це викликало в мені внутрішній опір.

Влад не зупинився на спілкуванні лише з Аріною. Згодом він почав приходити просто до мами. То приносив їй якісь солодощі, то пропонував допомогти з чимось по господарству. Мама, хоч і трохи здивована, ставилася до цього доброзичливо. Їй, очевидно, подобалася його ввічливість і увага, але для мене це все виглядало неприродно. Я намагалася триматися осторонь, але його часта присутність у нашому домі почала мене дратувати.

Одного вечора, коли я повернулася додому після кіно з подругами, мене чекала несподіванка. Увійшовши в кухню, я побачила Влада за столом разом із моїми батьками. Він сидів поруч із батьком, розмовляючи з ним про щось, а мама з усмішкою налила йому чаю. Атмосфера виглядала надто теплою і затишною, майже родинною. Я відчувала, як хвиля здивування і роздратування нахлинула на мене.

— Що він тут робить? — запитала я різкіше, ніж планувала, не приховуючи своїх емоцій.

Влад, здавалося, зовсім не розгубився. Він подивився на мене спокійно і, як завжди, з певною впевненістю відповів: — Мій батько приїхав із відрядження і привіз бельгійський шоколад. Ми вирішили поділитися з вашою родиною. Ось і п’ємо чай.

Я скептично подивилася на нього, не приховуючи свого здивування. Уся ця сцена здавалася мені якоюсь надуманою, а його пояснення викликало лише додаткові питання. Мама помітила мій стан і одразу втрутилася: