Глава 40 Нові обличчя, нові горизонти

Ось і настав день, коли розпочалася моя практика. Я йшла до училища трохи нервуючись, не знаючи, чого чекати. Біля входу вже зібралася невелика група людей. Нас було небагато — чоловік п'ятнадцять. Я очікувала побачити всіх одногрупників, але виявилося, що прийшли лише місцеві.

Ми почали знайомитися, і я з’ясувала, що з тих, хто вже зібрався, шість осіб будуть моїми одногрупниками: три дівчини — Женя, Люда та Валя, і три хлопці — Олексій, Іван та Руслан. Поступово ми почали триматися разом, намагаючись знайти спільну мову.

Валя виявилася моєю сусідкою, вона жила всього в п’яти хвилинах ходи від мого дому. Висока, навіть дуже висока, вона здавалася трохи закомплексованою через свій зріст і нерідко сутулилася, намагаючись виглядати нижчою. Вона була доброю, але трохи замкненою, тому з нею доводилося розмовляти обережно, аби не злякати її довіру. Ми почали ходити до училища разом, і мені було приємно, що тепер у мене є сусідка-одногрупниця.

Люда жила в іншому кінці міста, але якось швидко вписалася в нашу компанію. Вона була трохи нижчою за мене, і ми з нею навіть виглядали схоже: темне волосся, тонкі риси обличчя, схожий стиль в одязі. Нас часто плутали й навіть думали, що ми сестри. Люда була веселою, жвавою, з нею завжди знаходилося про що поговорити. Я відчувала, що вона може стати близькою подругою.

Женя ж, навпаки, трималася осторонь. Вона жила поруч з училищем, але це не робило її більш відкритою. Тиха, замкнена, вона майже ні з ким не спілкувалася. У неї були виразні риси обличчя та помітна рослинність на руках і ногах, що ставало об’єктом насмішок хлопців. Мені було неприємно це чути, і я кілька разів їх сварила за такі жарти. Але Женя, здається, не зважала на це — чи, може, просто не хотіла це показувати. Я намагалася знайти з нею спільну мову, але її стіна залишалася непорушною.

З хлопцями ми подружилися швидше. Іван, який був старшим за нас на чотири роки, відразу став центром уваги серед дівчат. Він поступив до училища після армії, і його впевнена манера триматися, легкий гумор і фізична форма привертали увагу. Але я чомусь не відчувала до нього того захоплення, яке проявляли інші дівчата. Для мене він був просто товаришем, хоч і досить цікавим співрозмовником.

Олексій і Руслан були моїми ровесниками. Руслан здавався дуже спокійним і трохи сором’язливим, але з ним було легко знайти спільну мову. Олексій був його повною протилежністю: жартівливий, трохи зухвалий, він умів завжди бути в центрі уваги. Разом вони створювали гармонійний дует, який додав нашій групі легкості та веселощів.

Дні практики минали у знайомствах і розмовах. Ми обговорювали майбутні завдання, ділилися очікуваннями й трохи нервували через невідомість.

Настав день, коли практика завершилась, і всі почали готуватися до початку навчання. За ці два тижні ми з дівчатами встигли стати ближчими, хоча наша трійця залишалася трохи нестабільною. Валя продовжувала здаватися трохи стриманою, і часом між нами виникала дивна дистанція, тоді як Люда була більш відкритою і часто намагалася зайняти місце "кращої подруги". Я ж не хотіла вибирати між ними, але всередині відчувала, що це не зовсім комфортно для обох.

Що стосується хлопців, то вони стали для мене своєрідними "братами". Іван, попри те, що всі дівчата звертали на нього увагу, був дуже простим у спілкуванні. Він любив жартувати, розповідати історії зі служби в армії, і я швидко зрозуміла, що його популярність серед дівчат базується не лише на харизмі, а й на його вмінні знаходити підхід до кожного.

Руслан і Олексій, молодші за Івана, теж не відставали у створенні веселої атмосфери. Вони завжди були в центрі подій і знаходили способи розсмішити всіх, навіть під час наймонотоннішої роботи. Я відчула, що хлопці сприймали мене більше як "свою" — з ними було легко, без натяків чи флірту.

***

Початок навчання приніс нові обличчя і нові виклики. Клас заповнився студентами, які прибули з інших міст і сіл. Здавалося, що ми тепер величезна група, і в перші дні було складно навіть запам'ятати всі імена. Були різні люди: хтось із них був дружнім, хтось — замкнутим, а хтось одразу намагався заявити про себе.

На перерві Люда шепнула мені на вухо:

— Бачила того хлопця в чорній футболці? Кажуть, він із нашого міста. Я чула, що він справжній бунтар.

Я кинула погляд на згаданого хлопця — високий, зі скуйовдженим волоссям і вільною ходою. Він дійсно виглядав трохи зухвалим, але не викликав у мене особливого інтересу. Усе моє увагу було зайнято тим, щоб встигнути адаптуватися до нового ритму навчання.

Валя ж підійшла ближче, і, ніби намагаючись переманити мене на свою сторону, тихо сказала:

— Мені він не подобається. Виглядає, як хуліган. Краще не зв'язуйся з такими.

Я тільки посміхнулася. Обговорювати когось, кого я навіть не знала, здавалося мені недоречним.

Тим часом я намагалася вникнути в навчання. Усе здавалося новим і трохи заплутаним, але поступово я почала звикати. З кожним днем я ставала впевненішою в собі і своїх силах.

Через кілька днів на одній із перерв я помітила, як Валя сперечається з Іваном біля кабінету. Їхній голос трохи підвищився, і я підійшла, щоб дізнатися, що сталося.

— Та він просто вічно жартує над усіма! — обурено сказала Валя, звертаючись до мене. — Це дратує!

— Та це ж просто гумор, Валю, не сприймай усе так серйозно, — відповів Іван, явно стримуючи сміх.