Машка, яка сиділа поруч, зовсім не виглядала безтурботною. Їй було не краще, ніж мені: вона теж пила на рівних зі мною, і наслідки цього зараз були очевидними. Її обличчя було блідим, а очі напівзакритими. Вона сиділа, тримаючи голову руками, і, здавалось, кожен рух автобуса для неї був випробуванням.
— Міа, я помираю, — тихо простогнала вона, навіть не піднімаючи голови.
— Ти не одна, — пробурмотіла я, вдивляючись у краєвиди за вікном, намагаючись відволіктися від нудоти й головного болю.
— Як ми взагалі дійшли до такого? — простогнала Машка, сперши лоб на спинку переднього сидіння, ніби це могло хоч трохи полегшити її стан.
— Це гарне питання, — відповіла я, намагаючись знайти точку фокусування за вікном, щоб заспокоїтися і не піддатися нудоті. Краєвид за вікном автобуса був майже однаковим: поля, лісосмуги, невеликі будиночки, які змінювалися так повільно, що здавалися застиглими у часі.
— Слухай, а Марк... — почала вона, раптом піднявши голову. Її напівсонні очі блищали цікавістю, яка, здавалось, перевершувала навіть її фізичний стан. — Він щось казав тобі? Що ти з ним… ну, типу...
— Машко, — я перебила її, різко відвівши погляд у вікно. — Тільки не зараз, гаразд?
— Добре, добре. — Вона повернулася до своєї попередньої позиції, мовчки обдумуючи щось. — Просто я кажу, що все це не випадково. Він виглядав так, ніби… Ну, ти сама знаєш.
— Що я знаю? — запитала я, не стримуючи роздратування.
— Те, що він серйозно до тебе ставиться. Такі речі не робляться просто так.
— Машо, зараз я більше думаю, як дожити до кінця цієї поїздки, — відповіла я, сподіваючись уникнути подальшої розмови.
Машка змовкла, але я знала, що вона ще повернеться до цієї теми. У її очах горів вогник цікавості, який, навіть попри похмілля, не згасав. В автобусі панувала задушлива тиша, яку порушував лише монотонний гул двигуна. Із кожним кілометром я все більше відчувала, як важкість у серці зростає. Наближався момент, коли я мала повернутися до звичайного життя, а з ним і до всіх думок про Марка, які не давали мені спокою.
Приїхавши додому, ми з Машкою мовчки обмінялися поглядами, обговорюючи лише очима, як би так зробити, щоб батьки не помітили нашого жалюгідного стану. Ще в автобусі ми вирішили, що треба виглядати максимально нормально, тримати спину рівно і мовчати більше, ніж звичайно.
На наше щастя, в той день був день народження мого племінника, сина старшої сестри. Всі були настільки зайняті підготовкою до свята, що на нас навіть не звернули уваги. Але для мене цей день перетворився на справжнє випробування.
Щойно я зайшла до хати, сестра з порогу сказала:
— О, якраз вчасно! Йди на кухню, треба допомогти.
Машка, не пропустивши свого шансу, зобразила муки та хвору голову. Її майстерність акторської гри завжди вражала. Поки я перевзувалася, вона вже лежала на дивані з подушкою під головою, стогнучи так, ніби пережила неймовірну драму.
— Я щось дуже зле себе почуваю, — прошепотіла вона, прикладаючи руку до чола.
— Лягай, не заважай, — махнула рукою сестра, навіть не запідозривши обману.
Мені ж відступати було нікуди. На кухні кипіла робота: чистили картоплю, нарізали овочі, замішували салати. І тут мені випало найжахливіше завдання — оселедець під шубою.
Я не знала, як витримати запах оселедця. Після вчорашніх раків цей рибний аромат здавався мені смертельним. Щойно я відкрила пакет з рибою, мене кинуло в жар, потім у холод. Я стояла, тримаючи в руках оселедець, і глибоко дихала, намагаючись не видати свого стану.
— Щось не так? — запитала сестра, помітивши, як я зависла над дошкою.
— Ні-ні, все гаразд, — поспішила я відповісти, кривлячи усмішку. — Просто задумалася, як краще нарізати.
— Давай швидше, бо часу мало, — нагадала вона, розгортаючи рулет із лаваша.
Я повільно взялася чистити оселедець, відчуваючи, як запах проникає мені в мозок. Під час цього "ритуалу" мене кілька разів ледь не вивертало, але я трималася. Жар і холод змінювали одне одного, але я мовчала. "Це каторга, але я витримаю", — повторювала я собі як мантру.
Коли я нарешті закінчила з цим жахливим салатом, мене відправили нарізати овочі для інших страв. Потім був рулет із лаваша, потім ще щось, і так до самого вечора. Машка тим часом тихо відпочивала, зрідка нагадуючи про себе стогонами з кімнати.
Коли гості почали збиратися за столом, я, з останніх сил змусивши себе сісти поруч, провела за ним хвилин десять. Слухати веселий сміх і гучні розмови в моєму стані було просто неможливо.
Тому, скориставшись першим зручним моментом, я непомітно вийшла з кімнати й сховалася у своїй. Ліжко зустріло мене, як найкращий друг. Я лягла, відчуваючи, як моє тіло буквально занурюється у матрац. Голова важко впала на подушку, і я ледь встигла подумати, як добре нарешті опинитися в тиші, як одразу провалилася в сон.
***
Через три дні Машка поїхала додому, і моє життя повернулося до звичного ритму. Порожня кімната без її постійних розмов і сміху раптом здалася надто тихою. Ніби разом із нею поїхала частинка літа, сповненого пригод і безтурботності. Але я завжди любила тишу нашого дому, його особливий запах, що змішував у собі аромат старих дерев'яних меблів і трохи вологу прохолоду стін. Тут, у цьому затишному куточку, я завжди почувалася захищеною. Ці стіни бачили мої радощі й печалі, знали всі мої секрети. Вони лікували душу, ніби обіймали мене, коли зовнішній світ здавався надто ворожим.