Глава 36 Новий день - нові емоції

Ранок на диво приніс мені гарний настрій і, здавалося, залишив усі печалі у вчорашньому дні. Машка щось щебетала, жартувала і раділа, аж до моменту, як дідусь сказав, що нам треба перебирати квасолю на городі. Необхідно було її злущувати зі стручків. У Машки раптово заболіло щось між головою і серцем. Таке завжди траплялося, коли треба було працювати.

— Маш, не сміши людей, — пробурмотів дідусь, поблискуючи окулярами. — Твоя голова втомиться тільки тоді, коли язик перестане працювати.

— Але ж це правда, діду! — заперечила вона, тримаючись за чоло. — Я ж і їсти вам приготую. Хіба це не важливо?

Дідусь пробурчав щось у відповідь, але, зрештою, дозволив їй залишитися на кухні. Я ж зітхнула, підняла кошик і попрямувала за дідусем на город.

Ох, і Машка, от і маніпуляторка, от і брехуха, думала я, потираючи обколоті руки і беручи наступну порцію стручків для очищення. Квасоляний пил колов у пальці, але дідусь працював мовчки, так що я не наважилася скаржитися. Лише зрідка він кидав мені погляди і коментував:

— Міа, не забувай, що праця людину виховує. Ти у мене молодець. Не те, що деякі ледарки, — додав він, але не називав імен. Хоча всім було зрозуміло, кого саме він має на увазі.

До обіду ми вже закінчили. Повернувшись у хату, я побачила Машку за плитою. Вона була вся така радісна, вичищала сковорідки і співала собі під ніс.

— Ну що, дівчинка, як твоє здоров’я? — не втрималася я.

— О, значно краще, — весело відповіла вона. — Якби не мій чай, я б, напевно, досі лежала. А як ви там на городі? Втомилися?

Я лише посміхнулася. Вона майстерно уникала важкої роботи, але й сваритися з нею я не хотіла. Після обіду, коли дідусь задрімав на веранді, Машка раптом запропонувала:

— Ну що, підемо на озеро? Досить вам уже працювати.

Її енергія повернулася так швидко, що дідусь лише глузливо пробурчав:

— От диво-диво! Якби озеро було на городі, ти б і відпочити не встигла.

Машка лише посміхнулася, підхопила свій рушник і побігла збиратися. Я, ледве встигнувши поміняти одяг і взяти книжку, пішла за нею.

Ми вийшли на дорогу, яка вела до озера, і Машка аж світилася від радості. Її настрій був настільки яскравим, що навіть я, попри втому від квасолі й дідусевих бурчань, почала відчувати легкість.

— Ой, я так хочу поплавати! — щебетала вона. — А ти?

— Я? Та я, мабуть, більше почитаю, ніж поплаваю, — відповіла я, несучи в руках свою улюблену книгу.

— Міа, ти що! — зітхнула Машка. — Літо, сонце, вода! Тобі треба хоча б трохи розважатися, а не сидіти весь час з книжками. Хоча… — вона хитро глянула на мене. — Можливо, ти просто чекаєш когось?

— Маш, досить, — засміялася я. — Нікого я не чекаю. Просто люблю спокій. Це озеро ідеально підходить для релаксу.

— А я люблю шум і компанії, — відказала вона, поправляючи свій капелюшок. — Сподіваюся, там буде хтось із цікавих хлопців.

Я лише усміхнулася. Машка завжди була такою: енергійною, захопленою і трохи наївною. Її життєва позиція "видовищ і пригод" здавалася мені іноді трохи дитячою, але, можливо, саме тому вона так легко знаходила спільну мову з усіма.

Коли ми прийшли до озера, там уже було кілька людей. Варя з компанією сиділа на березі, хтось грав у волейбол, а кілька хлопців сміялися, стоячи по коліна у воді.

— О, Варя тут! — вигукнула Машка. — Побігла до неї!

Я лише посміхнулася, спостерігаючи, як вона біжить до Варі й одразу вливається в їхню компанію. Я ж обрала місце трохи далі, ближче до тіні дерев. Розстеливши рушник, я сіла і відкрила книгу. Мені подобалося просто слухати звуки озера, сміх людей, шум вітру в кронах. Це давало відчуття спокою.

Але довго насолоджуватися тишею мені не довелося. До мене підійшов Сергій — один із хлопців, з якими ми грали у воді кілька днів тому.

— Привіт, Міа, — сказав він, присівши на траву поруч зі мною. — Що читаєш?

— Привіт, Сергію, — відповіла я, трохи здивована його появою. — Це роман. Нічого особливого.

— Нічого особливого? — посміхнувся він. — А я от думав, що в книжках завжди щось особливе. Особливо, якщо ти їх читаєш.

Його тон був настільки легким і дружнім, що я мимоволі розслабилася.

— І що ти тут робиш сама? — запитав він. — Машка і Варя вже півозера на вуха поставили.

— Люблю спокій, — знову повторила я. — А ти? Чому не з компанією?

— Мабуть, шукав когось цікавого, — сказав він, дивлячись мені в очі.

Я посміхнулася, але не знала, як відповісти. Сергій здавався милим, але в його погляді було щось настирливе, що мене трохи бентежило. На щастя, у цей момент до нас підбігла Машка.

— Міа! І Сергій тут! Ну ви молодці, а я там одна за всіх віддуваюся! — вигукнула вона, хапаючи мене за руку. — Ходімо до води, там так весело!

— Я трохи пізніше, — відповіла я, піднімаючись. — Сергій, ти йдеш?

— Звісно, — сказав він, киваючи і піднімаючись.

Ми разом попрямували до берега, де вже почалися нові веселощі. Але десь у глибині я відчувала, що цей день ще подарує щось несподіване.