Глава 33: Новий день

Ранки в селі завжди були наповнені звуками природи: співом птахів, шурхотом листя та далекою луною трактора, який працював на полі. Але цей ранок був особливим. Я прокинулася з думками про Марка. Вчорашній вечір залишив відчуття якоїсь недомовленості, але й водночас дав нову хвилю емоцій.

Після того, як я привела себе до ладу, взялася за звичні ранкові справи. У селі не було місця для ліні: ми завжди допомагали по дому. Цього разу моя черга була приготувати обід. У нас був стандартний набір страв, який дідусь не дозволяв змінювати: борщ, тушкована картопля з салатом із помідорів і огірків, а на десерт — чай із хлібом, маслом та медом з пасіки моїх батьків. Я вже знала всі ці рецепти напам’ять і готувала їх без зайвих питань. Мені навіть подобалося, як легко вони лягали в сільську буденність.

Коли обід був готовий, я сіла на ганку, щоб трохи відпочити. Повітря було насичене ароматом скошеної трави, а співи пташок і гучні голоси півнів створювали особливу атмосферу. Думки знову повернулися до Марка. Його несподіваний візит учора ввечері зробив день особливим. Я все ще прокручувала в голові кожне його слово, кожен погляд.

Після обіду я вирушила до озера, де домовилася зустрітися з Варею. Варя, як завжди, була сповнена енергії. Її русяве волосся блищало на сонці, а веснянки на носі виглядали так чарівно, що навіть Антон, друг Сергія — хлопець, із яким я танцювала на дискотеці, — не міг відвести від неї очей.

— Варя, здається, ти завоювала всю місцеву публіку, — пожартувала я, коли Антон знову спробував зав'язати з нею розмову.

— Просто не всі можуть встояти перед моєю харизмою, — засміялася вона й підморгнула мені.

Сергій теж був там і, здається, намагався знайти до мене підхід. Він був високим, худорлявим і з постійною усмішкою на обличчі. Його жартівлива манера трохи збивала мене з пантелику, але в хорошому сенсі.

— А ти завжди така серйозна? — запитав він, коли ми бризкалися у воді. — З тобою складно розговоритися.

— Може, тобі просто краще вдається жартувати, ніж розмовляти? — відповіла я із ледь помітною усмішкою, намагаючись тримати дистанцію.

Ми сміялися, бігали по воді, і навіть я, яка зазвичай не любила таких гучних компаній, змогла розслабитися. Проте я чітко давала зрозуміти, що між нами не може бути нічого, окрім дружби.

Коли ми повернулися з озера, Варя пішла на своє побачення, а я вирішила залишитися вдома й трохи почитати. Літній вечір швидко спустився на село, приносячи із собою легку прохолоду. Уже стемніло, коли я почула, як собаки почали гавкати. Подумала, що це сусіди проходять, але голос дідуся мене здивував:

— Міа, до тебе кавалери прийшли.

Я визирнула у вікно й побачила знайому фігуру біля хвіртки. Це був Марк. Він стояв спокійно, засунувши руки в кишені.

— Чого це ти ще не зібрана? — усміхнувшись, запитав він, коли я вийшла у двір. — Уже час гуляти.

— Гуляти? — здивувалася я. — Марку, я ж не знала, що ти прийдеш!

— Тоді збирайся, я чекатиму, — відповів він невимушено.

Я кинулася в кімнату, щоб швидко переодягнутися. Одягнувши легку літню сукню, я розпустила волосся й поспішила назад. Марк стояв там, де я його залишила, і виглядав таким самим спокійним.

Ми пішли знайомою дорогою, яка вела за село. Розмовляли про все й одразу. Я розповіла йому про своє рішення вступити до училища, про свої мрії відкрити кафе, де буде найсмачніша випічка.

— Ти завжди така цілеспрямована? — запитав він, глянувши на мене.

— А ти завжди такий спокійний? — відповіла я, сміючись.

— Це мій секрет, — посміхнувся він. — А якщо серйозно, то я вважаю, що панікувати — марна справа. Навіть якщо щось не вдається, завжди є план "Б".

Я кивнула, думаючи про те, як багато можна навчитися в нього. Його спокій завжди захоплював мене.

— А ти що вирішив робити далі? — запитала я.

— Провалив іспит, — зізнався він без жодного смутку в голосі. — Але нічого страшного. Наступного року спробую ще раз. Мрію вступити на спортивний напрямок. Хочу стати тренером.

— Це круто, — сказала я щиро. — Ти завжди був у спорті. Упевнена, що в тебе все вийде.

— Спасибі. А ти — молодець, що вирішила слідувати своїй мрії. Не кожен на це наважиться.

Розмова текла легко, і я відчула, як між нами виникає щось більше, ніж просто дружба. Він не був надто наполегливим, але його увага була відчутною. Ми говорили про наші улюблені книги, фільми й навіть торкнулися теми дитячих спогадів.

— Пам’ятаєш, як ми вперше познайомилися? — запитав Марк, коли ми вже поверталися додому. — Ти тоді була така маленька й боязка.

— І що змінилося? — посміхнулася я.

— Тепер ти маленька, але зовсім не боязка, — відповів він жартома.

Ми обоє засміялися, і я відчула, як затишок цього моменту заповнює кожен куточок мого серця. Я навіть не помітила, як час пролетів. Годинник показував, що вже наближається північ.

— Тобі час додому, — сказав він, коли ми дійшли до моєї хвіртки.

— Завтра будеш на дискотеці? — запитала я.