Глава 30: Випробування, втрати та початок нового життя

Підготовка до випускних іспитів стала справжнім викликом. Весна, яка зазвичай асоціювалася з прогулянками та першими теплими днями, тепер перетворилася на нескінченні години за підручниками. Ми всі були виснажені, але розуміли, що попереду вирішальний момент, від якого залежало наше майбутнє.

Я відчувала особливу відповідальність, адже пропустила цілих три тижні через лікарню. Усі предмети, які я не встигала наздоганяти вчасно, довелося перездавати під час весняних канікул. Вчителі прописували оцінки одразу в журнал, і це давало мені хоч якусь впевненість у тому, що мій труд не марний.

Але напруга росла не тільки у мене. У класі почалися проблеми. Двоє наших однокласників, які завжди ледве тягнули навчання, цього разу зовсім опустили руки. Вони перестали з’являтися на додаткові заняття, а вчителі не приховували свого невдоволення. Коли викликали їхніх батьків, ми всі відчули, що це може мати серйозні наслідки.

Трагедія сталася несподівано. Одного дня на перерві всі обговорювали контрольну роботу, яку ми щойно написали, коли раптом почули, що з учительської кімнати йде шум і крики. Як з’ясувалося пізніше, ті самі однокласники, боячись наслідків, викрали класний журнал і спалили його.

Це було справжнім ЧП для школи. Усі наші оцінки, всі записи — усе зникло. Клас був шокований, учителі — у розпачі, а адміністрація школи спробувала знайти винних. Але найгірше було те, що вся наша праця виявилася знівельованою.

Особливо це зачепило мене. Вчителі почали відновлювати журнал за своїми записами, але з’ясувалося, що більшість моїх оцінок просто забули. Вони чудово пам’ятали, що я була відсутня три тижні, але зовсім забули, що я перездала всі предмети на відмінно. Мої річні оцінки в підсумку виявилися найнижчими допустимими.

Це стало для мене справжнім ударом. Я відчувала не лише розчарування, але й глибоку несправедливість. Як так? Я працювала не менше за інших, а можливо, навіть більше, щоб надолужити пропущене. Але все це виявилося марним.

Іспити я склала добре. Це було моє маленьке досягнення, але воно ніяк не могло змінити ситуацію з оцінками, які пішли в атестат. У ньому залишилися ті низькі бали, які мене не лише не характеризували, але й знецінювали весь мій труд.

***

Уся ця історія з іспитами, викраденням журналу й відновленням оцінок змусила мене по-іншому поглянути на школу, її правила і моє місце в ній. Я відчувала себе розчарованою й виснаженою.

І ось, за тиждень до отримання атестата, у нас відбувся випускний. Це мало бути великим святом, завершенням важливого етапу. Мама допомогла мені вибрати гарне довге чорне плаття, елегантне й стильне, і босоніжки на височенному товстому каблуці. На той момент це була модна новинка, і я відчувала себе неймовірно дорослою й красивою. Хоча зараз, дивлячись на ті фотографії, я не можу стримати усмішки.

Свято пройшло в невеликій кафешці. Весь клас зібрався разом, усі дівчата виглядали дорослішими, ніж зазвичай, немов моделі з глянцевих журналів. Хлопці, хоч і змінилися за останній рік, все одно залишалися хлопчаками, які ще не готові сприймати все серйозно. Дівчата ж, навпаки, намагалися демонструвати свою зрілість, ніби грали нову роль у житті.

На випускному були й деякі батьки. Але мої не прийшли, як і завжди. Вони ніколи не брали участі в шкільних заходах, навіть на батьківські збори приходили лише у виняткових випадках. Я вже звикла до цього і не відчувала образи. Та все ж іноді я замислювалася, як це — мати батьків поруч на таких важливих подіях.

Свято видалося приємним, але не захопливим. Ми танцювали, фотографувалися, вечеряли. Для когось це, можливо, був незабутній день, але для мене це був лише символічний етап. Я більше раділа своїй новій сукні й босоніжкам, які вже уявляла на собі на сільській дискотеці.

І ось у цьому полягав парадокс. У той час як більшість людей прагнули вирватися із села й шукали можливості залишитися у місті чи вступити до престижних закладів, я з нетерпінням чекала, коли ж зможу повернутися в це затишне місце. Село для мене було не просто територією чи місцем відпочинку — це був світ, у якому я могла відчути себе щасливою, де все здавалося щирішим і ближчим до справжнього життя.

Мій випускний залишив після себе двоякі почуття. З одного боку, це був важливий етап, який завершував цілий період мого життя. З іншого боку, я більше думала про майбутнє літо, про ті прості радощі, які чекали на мене в селі. І саме ця думка запалювала у мені бажання рухатися вперед.

Тиждень після випускного минув швидко, і ось настав час отримання атестата...

***

В день, коли я мала отримувати атестат і подавати документи в старшу школу, я прийняла рішення, яке приголомшило всіх, але, насамперед, саму себе.

Я стояла в коридорі школи, спостерігаючи, як однокласники хвилюються, чи приймуть їх у старшу школу. Усі вони метушилися, переглядали свої атестати, порівнювали оцінки, мов це був ключ до їхнього майбутнього. Учителі, сидячи за довгим столом, зверхньо оцінювали документи, роздавали коментарі, які більше скидалися на присуди. В їхніх голосах я чула байдужість і зарозумілість.

Я зловила себе на думці, що все це мені огидне. Зовнішній шум, ця показова метушня, чужі думки про те, ким я маю бути. В ту мить я відчула, як у грудях підіймається хвиля відторгнення. Мені більше не хотілося бути частиною цього середовища, де цінність людини визначалася цифрами в атестаті.