Глава 28: Весняний сюрприз

Весна прийшла, наповнюючи повітря теплом і запахом квітів. У нашій родині була традиція, яка робила кожне 8 березня особливим. З самого ранку тато вставав і їхав за квітами. Він завжди привозив чотири букети: один великий для мами і три менших для нас із сестрами. Потім він готував смачний сніданок, а вдень ми разом робили святковий обід, накривали стіл і святкували в колі родини.

Цього року 8 березня не стало винятком. Ми всі сиділи за столом, сміялися, говорили про весну і про плани. У будинку панувала атмосфера тепла і затишку. Але наш обід раптово перервала несподіванка: у двері хтось подзвонив.

— Міа, це до тебе, — сказала мама, відкривши двері. — Там якийсь хлопець.

Я застигла. Хлопець? До мене? Такого ще ніколи не було. Усі в родині одразу стали заінтриговані, сестри зупинилися на півслові, а я відчула, як моє обличчя запалало. Що це може означати?

Зніяковіла, я вийшла на вулицю. На порозі стояв Влад. Вперше я побачила його при денному світлі, і це чомусь зробило все ще більш незвичайним. Він виглядав навіть дещо ніяково, хоча, як завжди, намагався це приховати своєю зверхньою манерою.

— Привіт, — сказав він, тримаючи в руках модний жіночий журнал. — Мама купила, але я подумав, що тобі, мабуть, цікаво буде почитати.

— Влад, це ж не моє, навіщо ти його приніс? — я спробувала відмовитися, все ще не розуміючи, чому він тут.

— Забери, — наполягав він, — я вже вирішив.

У його голосі була така твердість, що я зрештою взяла журнал. Ми ще кілька хвилин постояли в тій дивній незручності. Я не знала, що сказати, і він, здається, теж. Нарешті, я вирішила закінчити цю зустріч:

— Мені пора за стіл. Усі чекають.

— Добре, — коротко відповів він і пішов.

Коли я повернулася до будинку, сестри і мама вже чекали на мене з посмішками. У їхніх очах була така цікавість, що я ледве стримала зітхання.

— Хто це був? — запитала мама, відкладаючи виделку.

— Знайомий хлопець із компанії, — відповіла я, намагаючись звучати якомога байдужіше.

— Він тобі подарунок приніс? — запитала мама, помітивши журнал у моїх руках.

— Ні, — швидко відповіла я. — Просто сказав, що в нього зайвий.

Мама взяла журнал у руки і відкрила його. На першій сторінці, де було небагато тексту, вона побачила щось приклеєне. Там була велика шоколадка, а поруч — записаний рядок із вірша з мультфільму «Бременські музиканти»:

«Куди ти, стежка, привела мене?

Без милої принцеси мені життя не миле!

Ах якби, ах якби, славний король,

Відкрив мені до серця принцеси пароль..»

Мама підняла очі й сказала з усмішкою:

— Це не просто журнал, це справжній подарунок! Він точно до тебе небайдужий, Міа.

Я почервоніла так сильно, що відчувала, як горять мої вуха. У мами в очах було схвалення. Вона, здається, була вражена Владом і його вчинком. Але в мені були зовсім інші почуття.

У душі вирувала буря. Це було приємно, так. Але водночас я відчувала якесь відторгнення. Влад був для мене чужим, і я не могла змусити себе відповісти на його увагу взаємністю. Адже в серці було місце лише для Марка.

Це все залишало мене в розгубленості. Що робити? Як тепер дивитися Владу в очі? І чи була я готова до таких емоцій?

Після того, як мама оголосила про Влада, в будинку запанувала напружена тиша, яку порушував лише легкий сміх сестер. Їхні погляди були спрямовані на мене — насмішкуваті, але водночас сповнені цікавості. Я зніяковіло відвела очі, намагаючись уникнути їхніх запитань. Мені потрібно було переварити цей момент самої.

Журнал із шоколадкою та віршем, залишений Владом, лежав на столі, немов нагадування про його вчинок. Мама, все ще усміхаючись, підсунула його ближче до мене.

— Здається, це не просто дружній жест, Міа, — сказала вона лагідно, але з ноткою хитрості в голосі. — Він точно хоче тобі сподобатися.

Я мовчала. У мені вирували суперечливі почуття. Так, Влад намагався привернути мою увагу, і його подарунок був справді несподіваним. Але щось у його манері залишалося незручним і дивним для мене. Він не здавався мені людиною, з якою я могла б почуватися легко.

Я схопила журнал і забрала його в свою кімнату, бажаючи відгородитися від розмов про нього. Сівши на своє улюблене місце біля вікна, я відкрила журнал і перечитала вірш. Він був простим, навіть трохи дитячим, але в ньому була щирість. І все ж, у моєму серці ця щирість не знаходила відгуку. Бо там, у найглибшому куточку моєї душі, залишався Марк.

Я не могла викинути його з думок. Згадувала, як ми разом дивилися на зорі, як його спокійний голос заспокоював мене. Влад був гучним, шумним, іноді навіть нав'язливим, і це мене насторожувало. А Марк… Марк був протилежністю. У ньому була тиша, у якій я могла знайти спокій.

Я взяла ручку й аркуш паперу. Хотіла написати щось Маркові, хоча й розуміла, що цього листа він ніколи не побачить. Але коли я почала писати, слова виходили розгубленими й непевними. Я не знала, як пояснити йому те, що коїлося в моєму серці.