Глава 27: Випробування терпіння

Після того вечора з Владом і його раптового візиту я вирішила, що потрібно тримати дистанцію. Але, як виявилося, це було нелегко. Він знаходив способи з’являтися у моєму житті, навіть коли я намагалася уникати його.

Ми з Яною часто гуляли нашим районом, і кожного разу Влад або сам, або з друзями "випадково" опинявся поруч. Він намагався приєднатися до наших розмов, постійно кидаючи недоречні жарти чи ставлячи запитання, які мені здавалися занадто особистими.

— Міа, чого ти така серйозна? Посміхнись, а то здається, ніби життя тебе ображає, — якось сказав він, і його слова змусили мене відчути ще більший дискомфорт.

— Я просто не в настрої, Влад, — відповіла я холодно, сподіваючись, що він зрозуміє натяк і дасть мені спокій.

Але, звісно, він лише розсміявся:

— Ну, я ж тут, щоб підняти тобі настрій!

Його наполегливість була виснажливою. Мене дратувало, що він не розуміє або не хоче розуміти, що його присутність для мене більше випробування, ніж радість.

Одного дня, коли я гуляла сама, намагаючись упорядкувати думки, Влад знову з'явився. Він підійшов із тією ж впевненістю, яка вже стала для нього фірмовою.

— Міа, що ти тут робиш одна? Де твоя подруга? — запитав він, стаючи поруч.

— Вона зайнята, — відповіла я коротко, сподіваючись, що він швидко піде.

— То, може, погуляємо разом? — запропонував він, і його тон був таким наполегливим, що я вже не знала, як відмовитися.

— Влад, чому ти весь час намагаєшся спілкуватися зі мною? У тебе ж є свої друзі, чому ти не проводиш час із ними? — я нарешті вирішила сказати те, що давно відчувала.

Його обличчя стало серйознішим, і на мить він виглядав здивованим.

— Бо ти цікава, — відповів він після паузи. — Не така, як усі.

Я не знала, що відповісти. Його слова змусили мене замислитися, чи справді я була настільки іншою, щоб привернути його увагу. Але навіть це не змінило моїх відчуттів.

— Влад, ми з тобою дуже різні. І, чесно кажучи, я не думаю, що нам є про що говорити, — відповіла я, намагаючись бути якомога м’якшою, але водночас чітко дати зрозуміти свої думки.

Він зітхнув, але більше нічого не сказав. Ми трохи пройшлися мовчки, і я нарешті відчула, що він починає розуміти, що не варто тиснути на мене.

Того вечора я довго думала про Влада. Його наполегливість мене дратувала, але водночас я бачила в ньому щось, чого не могла пояснити. Він не був поганою людиною, але його підхід до спілкування був таким чужим і незвичним для мене, що я просто не знала, як реагувати.

Його слова: "Бо ти цікава. Не така, як усі" — все ще лунали у моїй голові. Чи він справді мав на увазі те, що сказав? Або це був лише черговий спосіб привернути мою увагу?

Я зрозуміла одне: Влад залишався частиною моєї реальності, але я ще не знала, як знайти баланс між своєю потребою у спокої і його постійними спробами увірватися в моє життя.

Після розмови з Владом, я довго не могла заснути. Його слова "Бо ти цікава" залишалися в голові, але вони не знаходили місця в моєму серці. Там уже був хтось інший… Марк.

Я не могла перестати думати про нього. Кожного разу, коли я закривала очі, я бачила його усмішку, відчувала його спокійний погляд, згадувала ті літні прогулянки, які здавалися такими легкими й природними. Влад і Марк були зовсім різними. Влад був гучним, зухвалим, таким, що завжди хотів довести свою перевагу. А Марк… Марк був тим, хто залишався поруч мовчки, але його присутність відчувалася навіть у тиші.

Я замислилася, чому Влад взагалі намагається привернути мою увагу. Його наполегливість, його жарти — усе це було настільки чужим для мене. Він наче пробивав стіну, яку я звела навколо себе після того літа. Але замість того, щоб допомогти мені відчути себе краще, його спроби тільки змушували мене більше ховатися.

Марк, навпаки, був тією людиною, біля якої я могла просто бути собою. З ним не потрібно було нічого доводити, ні перед ним, ні перед собою. Я могла мовчати, могла ділитися своїми думками, і це завжди було правильно. Його відсутність зараз була як тінь, яка переслідувала мене. Я не знала, чи зможу знову побачити його, чи зможу повернутися до того, що було між нами.

***

Наступного дня я знову гуляла з Яною. Ми йшли звичною стежкою до магазину, коли побачили Влада і його друзів. Він, як завжди, побачив мене першим і направився до нас.

— Привіт, дівчата! Як справи? — його голос лунав занадто гучно, майже виклично.

Яна, яка завжди була відкритою й доброзичливою, відповіла привітанням, але я лише кивнула. Влад знову почав свої жарти, і мені здалося, що він намагається звернути увагу лише на мене.

— Влад, чому ти завжди такий гучний? — нарешті запитала я, намагаючись хоча б трохи збити його запал.

Він усміхнувся:

— А що, ти не любиш гучних хлопців?

— Я люблю спокій, — відповіла я коротко.

Його посмішка трохи згасла, але він швидко відновив свій звичний тон:

— Ну, може, тобі треба трохи більше шуму в житті, щоб було цікавіше.