Глава 25: Невеликі зміни

Наступні тижні проходили в якійсь дивній монотонності. Я намагалася жити, як раніше: вставати, допомагати мамі, прогулюватися по місту. Але навіть найпростіші дії здавалися надто важкими. Моє тіло працювало на автопілоті, а думки завжди поверталися до того вечора. Я повторювала: "Це не моя провина. Це просто збіг. Це більше не повториться." Але навіть ці слова здавалися порожніми.

Марк з’являвся в моїх думках частіше, ніж я хотіла б собі зізнатися. Його спокійний голос, той невловимий вираз обличчя, коли він дивився на мене, — усе це залишалося зі мною, як спогад про те, ким я була до цього літа. Він став символом того, що я втратила, і того, чого, як мені здавалося, я більше не заслуговую.

Одного разу, прогулюючись до місцевого магазину, я зустріла старого друга сім’ї. Він посміхнувся мені і спитав:
— Міа, як твоє літо? Ти ж була у селі? Сподобалося?

Це було звичайне запитання, але воно вдарило в самісіньке серце. Я втратила дар мови на кілька секунд, перш ніж відповіла:
— Так, було добре. — Мої слова прозвучали якось натягнуто, і я побачила, як він уважно на мене подивився.

— Ти виглядаєш стомленою. Сподіваюся, все гаразд?

— Усе добре, просто багато справ. — Я швидко попрощалася і пішла геть, відчуваючи, як у мені зростає тривога.

Наступного ранку мама принесла мені конверт. Він був із села. У мене серце зупинилося, коли я побачила на конверті почерк Машки.

"Міа, привіт! Я сподіваюся, ти добре дісталася додому. Ми тут усі за тобою скучили. Марк питав, чому ти поїхала так раптово. Він виглядав трохи розгубленим. Власне, я думаю, ти йому подобаєшся, хоча він цього й не каже. У нас усе добре. Як твої справи? Пиши!"

Я перечитала лист кілька разів. Машка завжди була прямолінійною, але ці її слова збентежили мене. Марк питав про мене? Чому? І як би він відреагував, дізнавшись правду?

Я відклала лист, відчуваючи, як змішані емоції починають тиснути на мене. Радість від того, що він цікавився мною, і страх, що я ніколи не зможу відповісти йому тим самим. Що я вже втратила цей шанс.

Але я вирішила дати собі час, розібратися, жити далі і приймати рішення, коли все вляжеться всередині мене. Ця думка заспокоювала мене. Можливо, я ще не готова діяти, але дозволити собі почекати, не тиснути на себе — це вже був крок уперед.

***

Так наступила осінь, за нею прийшла зима… В мене з’явилась подруга з класу – Яна. Вона сама примкнула до мене, я, навіть не зрозуміла, як це сталося. Я навіть не помітила, що спілкування почало мене відволікати від моєї болі.

Ми гуляли вечорами, ходили одна до одної в гості. Робили разом домашку і підтягували знання одна одної. І це було круто, бо ми готувалися до випускних іспитів дев’ятого класу.

З Яною я почала поволі відтаювати. Її невгамовна енергія допомагала мені знову знаходити радість у простих речах. Можливо, це було тільки початком. Але я вже розуміла, що цей крок — найважливіший у моєму житті.

***

Новий рік я святкувала з родиною. Це була звичайна, але тепла вечеря в сімейному колі. Ми дивилися телевізор, обговорювали плани на наступний рік і сміялися з того, як шампанське, яке ми відкривали опівночі, несподівано вистрілило прямо в стелю, залишивши там вм’ятину. Спочатку всі перелякалися, але через секунду вибухнули сміхом. Це був момент, який залишився в пам’яті як щось просте, але щире.

Наступного дня, 1 січня, Яна зателефонувала мені і запропонувала прогулятися з її друзями по району. Я вагалася, але погодилася. Це був сніжний, морозний день, коли повітря було таким кришталево чистим, що хотілося дихати на повні груди.

Ми зустрілися біля її дому, і я швидко зрозуміла, що її друзі досить відкриті й веселі. Ми ділилися, хто як провів Новий рік, сміялися над кумедними історіями. Я трохи розслабилася і навіть почала більше говорити, коли до нас підійшли троє хлопців.

Вони були галасливими, впевненими у собі, і з першого погляду здавалися "мажорами" — у дорогих куртках, з легкими нотками зверхності в голосах. Їхня поява різко змінила настрій у компанії. Я, відчувши якусь внутрішню тривогу, притихла і намагалася залишитися непомітною.

Але один із них звернув на мене увагу. Він подивився на мене з явною зацікавленістю.

— Привіт, — сказав він, посміхаючись. — А ти хто? Раніше тебе тут не бачив.

— Міа, — коротко відповіла я, намагаючись уникнути зайвої уваги.

— Як так? Я ж усіх тут знаю, а тебе ні, — продовжив він. Його тон був трохи нахабним, але водночас у ньому відчувалася цікавість.

— Просто я не часто гуляю, — сказала я, намагаючись закінчити розмову.

Він ще кілька секунд дивився на мене, а потім здивувався:

— Справді? Ти живеш тут, у нашому районі?

Я кивнула, не бажаючи пояснювати більше.

— У якому будинку? — не вгамовувався він.

— У тому, що біля магазину, — відповіла я, опускаючи погляд.

— Ого, я навіть не знав, що там хтось із молоді живе, — його реакція була щирою, але я відчула, як всередині наростає дискомфорт.