Глава 24: Не такий перший поцілунок

Дорога додому була довгою. Я сиділа у старенькому автобусі, стискаючи в руках сумку, яку спакувала ще зранку, без поспіху, але з важким серцем. З вікна виднілися поля, що пролітали повз, але я майже не бачила їх. У голові вирували думки, які я не могла зупинити. Я поверталася додому з відчуттям поразки.

Це було зовсім не те, про що я мріяла. Перший поцілунок... Я так довго уявляла цей момент, але він зовсім не мав бути таким. Його дотик викликав у мене не трепет, а страх. Його запах не приносив ніжності, а нудоту. Його сміх не був теплим, а ранив до сліз. Усе було неправильним. І я відчувала себе брудною, слабкою і зламаною.

Коли я приїхала додому, мама зустріла мене зі здивованим поглядом:

— Ти вже вдома? Оце так сюрприз. Чому так рано?

Я вдала, що мені потрібно багато вчитися, що я просто скучила за рідними стінами. Мама не розпитувала. Мабуть, вирішила, що це справді щось дріб'язкове. Але це було не так. У моїй душі щось тріснуло, і я навіть не знала, як це зібрати докупи.

Ті кілька днів удома були порожніми. Я намагалася зайнятися справами, допомагати мамі, але більшість часу просто сиділа біля вікна, втупившись у далечінь. Я уникала дзеркала. У кожному відображенні бачила себе іншою — слабшою, менш вартісною. Здавалося, що я втратила щось дуже важливе, і цього вже не повернути.

Щоночі, коли світло вимикалося, у моїй голові знову з’являлася та картина. Його руки, його голос, його сміх. Паніка заповнювала мене, і я не могла заснути. Я намагалася переконати себе, що це вже минуло, що я втекла і врятувалася. Але цей тягар не залишав мене.

Я не розповіла нікому. Машка, напевно, нічого не зрозуміла. Вона була щаслива зі своїм Толиком, захоплена своїм літом, і я не хотіла руйнувати її безтурботність. Навіть коли вона запитала, чому я так швидко повернулася, я лише знизала плечима і послалася на головний біль.

Я була впевнена, що Марк нічого не дізнається. А якби дізнався, то що він міг би подумати? Чи був би він розчарований? Чи побачив би мене такою ж негідною, якою я тепер себе бачила?

Наступного вечора я сиділа у дворі, дивлячись на зорі. Ніч була тихою, як тоді, коли ми з Марком поверталися додому після дискотек. Його слова знову прозвучали в моїй голові: "Ти завжди така тиха. Чому не показуєш, яка ти насправді?" Але тепер я не знала, яка я насправді. Здавалося, що той вечір вкрав у мене частинку себе.

Я уявляла, як він повертається до села, питає у Машки про мене. І чи буде йому байдуже, що я поїхала, навіть не попрощавшись? Ці думки боляче кололи серце. Я хотіла, щоб йому було небайдуже. Але водночас боялася, що він побачить мене справжньою — такою, якою я себе відчувала після того жахливого вечора.

Десь у глибині душі з’явилося дивне бажання повернутися. Побачити його ще раз. Відчути його погляд. Але я не могла. Не після всього, що сталося.

Я сховала обличчя в долонях, намагаючись вигнати всі ці думки. Але вони не зникали. Тиша ночі була наповнена тільки мною — і моїм болем.

Наче нічого такого не трапилось, і збоку це дійсно могло здаватися жартом чи просто негараздом. Але відчуття бруду не покидало мене. Я прокидалася з важкістю у грудях і засинала з тією самою думкою: "Як це могло статися зі мною? Чому я не змогла захистити себе? І чому я не можу розповісти про це навіть тим, кому довіряю?"

Чим більше я намагалася приховати те, що сталося, тим більше це контролювало мене. Я стала уникати спілкування з однокласниками, друзями. Коли до мене підходив хлопець, навіть випадково, моє тіло наче стискалося. Я відчувала, як по спині пробігає холод, як у грудях піднімається тривога.

Одного разу, коли на вулиці мене зупинив сусід і почав розпитувати про літні канікули, я раптом помітила, що відступаю на кілька кроків назад, відчуваючи, як моє тіло напружується. Він всього лише розмовляв, але я вже була готова втекти. Щось у мені змінилося, і це зміна була не на краще.

Я знала, що так не повинно бути. Знала, що це не нормально, але не знала, як це виправити. Я навіть подумала написати Машці листа, але не могла знайти слів. Як можна пояснити подрузі, що ти більше не та людина, яку вона знала? Як розповісти, що щось у тобі зламалося?

Одного вечора, сидячи біля вікна, я спробувала пригадати себе до того вечора. Здавалося, це була зовсім інша людина. Весела, безтурботна, яка жила моментом і вірила в краще. Тепер же я була схожою на тінь самої себе, яка постійно ховається в тиші, боячись, що хтось дізнається її таємницю.

Я дивилася на зорі і згадувала ті літні ночі, коли ми гуляли з Марком. Як тоді все здавалося простим, навіть мовчання між нами було легким і спокійним. А тепер я відчувала, що ніколи більше не зможу повернутися до цього.

Я почала переконувати себе, що більше не можу зустрітися з ним. Якщо Марк дізнається про все, що сталося, він подумає, що я слабка, використана. Що я недостойна. І навіть якщо він нічого не скаже, його погляд все одно видасть його думки.

Минули кілька днів, але моя тривога тільки зростала. Я намагалася відволіктися домашніми справами, допомогою мамі, але це працювало тільки на короткий час. У моменти тиші минуле знову поверталося. І тоді я зрозуміла: те, що я переживаю, не можна заховати назавжди. Я можу вдавати, що все добре, але це почуття не зникне саме по собі.

Я не знала, як це виправити. Але я знала, що перший крок — це перестати тікати від самої себе. Може, я ще не готова розповісти комусь про те, що сталося, але я мала зрозуміти, як прийняти себе, навіть із цією вагою, що тисне на мене.