Глава 21: Перша зустріч

Наступного дня ми з Машкою вирушили до річки. Це був її задум — прогулятися, як раніше, подивитися, що змінилося після зими. Ми йшли знайомими стежками, а я не могла перестати хвилюватися. Що, якщо ми зустрінемо його зараз? Що, якщо я буду виглядати нерозумно?

— Міа, ти чого така тиха? — запитала Машка, глянувши на мене. — Здається, ти більше думаєш, ніж говориш.

Я засміялася, щоб приховати хвилювання.

— Просто згадую, як ми гуляли тут минулого літа, — відповіла я, хоча це було лише частково правдою.

Ми дійшли до річки, сіли на траву біля берега й спостерігали за водою, яка спокійно текла, відображаючи блакитне небо. Машка щось розповідала, але я була настільки занурена у свої думки, що ледве чула її.

І саме в цей момент я почула його голос.

— Привіт! — Марк стояв за кілька метрів від нас, усміхаючись. Він виглядав так само, як я його пам’ятала, але водночас якось інакше. Наче впевненіше, доросліше.

Моє серце застрибало, як пташка, що вирвалася на волю. Я підвелася, намагаючись стримати посмішку, але всередині мене вирували емоції.

— Привіт, — тихо сказала я, намагаючись знайти в собі сили дивитися йому прямо в очі.

Марк зробив кілька кроків до нас, усе ще усміхаючись. Його впевненість збивала мене з пантелику. Він був таким спокійним і невимушеним, ніби наші попередні зустрічі нічого для нього не значили. Але у його погляді було щось інше, щось таке, що змушувало мене вірити, що я для нього не просто "подружка Машки".

— Давно приїхала? — запитав він, дивлячись прямо на мене.

— Учора, — відповіла я, намагаючись виглядати невимушено. Але голос видав мене — він злегка тремтів.

— Машка розповіла, що ти плануєш залишитися надовго, — продовжив він, сідаючи біля нас на траву. — Тож тепер нам точно не буде нудно.

Я зиркнула на Машку. Вона лише хитро всміхнулася, відчуваючи, що її слова працюють краще, ніж будь-які плани.

— Так, цього літа ми точно не пропустимо жодної пригоди, — додала вона, підморгнувши Маркові.

Ми говорили ще довго, але в моїй голові крутилася лише одна думка: він прийшов сюди, сам знайшов нас. Чи це був збіг, чи він справді шукав мене? Його жарти, його голос, навіть те, як він дивився на мене, здавалося, що все це мало значення.

Коли ми поверталися додому, Машка не могла стриматися, щоб не пожартувати:

— Ну що, тепер ти точно знаєш, що не дарма приїхала?

Я усміхнулася, але нічого не відповіла. Всередині мене був хаос — суміш радості, хвилювання і якогось нового, незнайомого мені відчуття.