4 Розділ.
Старі, тонкі пальці, крізь шкіру яких проступали суглоби, схопили дзеркало. Баба посунула тарілку, звільнила місце на столі й поставила його перед собою.
— Зараз… зараз, Ірино. Зачекай… — прошепотіла вона хрипко.
За вікном гарчання стихло. Натомість у темряві завило — довго, протяжно й моторошно. Здавалося, зграя вовків підняла голови до місяця, виводячи похоронний спів.
Ця хата не знала спочинку, як і її господиня.
Свічка стояла на столі й тремтіла, її полум’я танцювало, відкидаючи на стіни рухливі тіні. Позаду неї — дзеркало, у якому шаленими спалахами миготіли червоні від недосипання, розширені очі. Підборіддя баби здригалося, а дрібна судома проходила по розтягнутій шкірі аж до шиї.
— Я тобі все передам… потерпи, — шепотіла вона.
Відвислі губи ворушилися, промовляючи закляття — старе, забуте, зіткане зі слів, яких уже ніхто не пам’ятав.
Дзеркало то запітнівало, то знову прояснювалося, показуючи невиразне обличчя — чи то живе, чи то з минулого.
— Ну ж бо… не ховайся. Все одно знайду, — прошипіла баба й з усієї сили грюкнула кулаком по столу.
Дзеркало здригнулося, ніби намагалося вловити чітке відображення. Свічка викинула в повітря білу нитку гару, і їдкий дим завис над столом, не розсіюючись. Чорний гніт випрямився, спалахнув великим язиком полум’я, а потім сипнув сажею й скрутився, ледь не загасивши вогонь.
За вікном виття стихло — тепер під самим підвіконням чулося лише важке, хрипле дихання. Хтось шкреб по стіні, кігтями намагаючись дістатися всередину хати.
Стара кілька разів повела долонею перед дзеркалом, розсовуючи невидиму завісу, потім ложкою набрала солі й посипала перед собою, створюючи невидиму межу.
— Це щоб ти назад повернулася, Ірино… Щоб не надумала тут залишитися…
Голос старої захрип, і в очах спалахнув вогник радості.
— О, бачу… Не хотіла ти… боялася мене чи що інше тебе налякало?.. — Вона, здавалося, поспішала.
У дзеркалі почало проступати зображення.
— Не бійся, дитино… Це я, твоя прабабця.
Ірина здригнулася, наче прокидаючись зі сну. Якщо досі все, що відбувалося, вона спостерігала наче через екран телевізора, то тепер перед собою бачила справжню бабу — живу стару, яка дихала й називала себе її далекою родичкою.
— Ну ж бо… — лагідніше мовила стара. — Не бійся мене…
У Ірини серце тріпотіло в грудях, віддаючи в ребра кожним ударом. Слова застрягли в горлі, у тісному клубку страху, що розростався й не давав дихати.
— Я, дитино, володію непізнаною силою, — озвалася стара хрипким, але владним голосом. — Її мені передала моя баба…
На губах з’явилося щось схоже на посмішку. Зморшки розтягнулися, розійшлися, а в очах з’явилося тепло.
Свічка зашкварчала, полум’я хитнулося, і в очах старої спалахнули червонуваті відблиски.
— Я тобі, дитино, передам свою силу… усе, що знаю, усе, що знали до мене… і навіть те, чого ще не знає ніхто, — її голос тягнувся, обволікав, ліз у свідомість сірим туманом.
В Ірини покотилися сльози. Страх прикував її до стільця, жах стиснув груди, а язик затерп і перестав слухатися. Вона не могла ні поворухнутися, ні відвести погляду — лише дивилася на зморшкувате обличчя старої, не спроможна навіть крикнути.
— Мені треба душу свою десь притулити, розумієш? — продовжила баба. Її голос звучав спокійно, але за тим спокоєм ховалося щось темне, невидиме, що тягнуло до себе.
Вона похитала головою, вдивляючись крізь скло, наче крізь воду.
— Це ж яка ти гарна в мене… — спробувала посміхнутися вона, відвівши погляд. Витерла долонею вологі очі й знову підняла їх на Ірину.
— Ти головне не бійся, дитино. Це не страшно… От сама побачиш…
Вона похитала головою й затягнула міцніше вузол на хустці під підборіддям.
Свічка на столі більше не колихалася — її полум’я завмерло, чи то й воно було прикуте страхом, чи щось інше, невідоме, змусило його застигнути.
Якась тінь з’явилася на стіні за плечем у баби, ворухнулася й потягнулася до неї. Темний згусток коливався позаду, змінював форму, витягувався й навіть нахилявся, щоб зазирнути в дзеркало, — своїм напівпрозорим тілом, схожим на дим, який тримався купи.
Воно не мало голосу, але Ірина відчула, що розуміє його. Знала цю мову без слів, вловлювала кожен рух, кожну зміну форми.
«Невже я в іншому світі?.. А може, вмерла?..» — вона не могла повірити побаченому.
Баба враз стала серйозною. Вдивляючись в очі Ірини, вона помітила в них рух за своєю спиною.
— А ну геть звідси! — різко крикнула стара й гепнула долонею по столу.
Зображення у дзеркалі розпливлося хвилями, втрачаючи чіткість.
— Ти чого мені дитину лякаєш? Згинь, нечиста!
Примарний туман, що тримався на бабиних плечах, хитнувся в один бік, потім в інший і потягнувся догори, розчиняючись під стелею.
— Не бійся, дитино, — лагідніше мовила баба. — Це воно таке неслухняне… Лізе і лізе. А проженеш — злякається і зникне… Ти потім сама навчишся ним керувати…
За вікном пролунав пронизливий крик півня.
— Ой, Господи… — сполошилася стара. — Пора, пора вже.
Її пальці затремтіли, а свічка затріпотіла. Вона обійняла полум’я старечими долонями, наче ще не хотіла з ним прощатися.
— Запам’ятай, Ірино, — промовила тихо. — Залишиш вдома мій хрест — перейде до тебе моя сила. А викинеш — то довіку буде моя душа неприкаяна мучитися між світами. Не буде мені спокою…
Вона простягнула до Ірини долоню з покрученими жовтими нігтями.
Ірина відсахнулася, відчувши на плечі сухі, тонкі пальці, які схопили її й уже не відпускали, — і скрикнула з усієї сили, на яку була здатна.
— Ну чого ти? Злякалася, чи що?
Вона підняла повні жаху очі. На обличчі відбився страх.
— Сон страшний приснився? — пролунав поруч голос.
Перед нею стояв Андрій — заспаний, із розкуйовдженим волоссям. Руку він поклав їй на плече.