4 Розділ.

Старі, тонкі пальці, крізь шкіру яких проступали суглоби, схопили дзеркало. Баба відгорнула край столу, посунула тарілку й поставила його перед собою.

— Зараз… зараз, Ірино. Зачекай… — прошепотіла хрипло.

За вікном гарчання стихло. Натомість у темряві завило — довго, протяжно, моторошно. Здавалося, ніби зграя вовків підняла голови до місяця, виводячи похоронний спів. Ця хата не знала спочинку, як і її господиня.

Свічка стояла перед старою й тремтіла, немов жива. Її полум’я танцювало дикий вогняний танок, відкидаючи на стіни примарні тіні. Позаду — дзеркало, у якому миготіли шаленими спалахами червоні, вирячені очі. Підборіддя тряслося, і хвиля дрібного тремтіння проходила по розтягнутій шкірі аж до шиї.

— Я тобі все передам… потерпи, — шепотіла вона.

Відвисла губа ворушилася, промовляючи закляття — старе, забуте, зіткане зі слів, які ніхто вже не пам’ятав. Повітря стало важким, наче насиченим попелом. Дзеркало то запітніло, то знову проясніло, показуючи невиразне обличчя — чи то живе, чи то з минулого.

— Ну ж бо… не ховайся. Все одно знайду, — прошипіла і з усієї сили грюкнула кулаком по столу.

Дзеркало затремтіло, немов шукало фокус у відображенні. Свічка кинула в повітря білу нитку гару, і їдкий дим завис, не розсіюючись. Навіть за вікном затихло виття — лише важке, хрипле дихання під самим підвіконням.

Вона повела долонею перед дзеркалом кілька разів, наче розсовуючи невидиму завісу. Потім із скляного стакана набрала ложкою солі й посипала перед собою.

— Це щоб ти назад вернулася, Ірино… Щоб не надумала тут залишитися…

Голос старої захрип, і в очах спалахнув вогник радості.

— О, бачу… не хотіла ти, боялася, — промовила вона.

У дзеркалі почало проявлятися зображення.

— Не бійся, дитино… це я, твоя прабабця.

Ірина сіпнулася. Якщо досі все, що відбувалося, вона спостерігала, мов крізь екран телевізора, то тепер перед собою бачила справжню бабу — живу, дихаючу стару, яка називала себе її далекою родичкою.

— Ну ж бо… — лагідніше мовила старенька. — Не бійся мене…

В Ірини немов зупинилося серце. Ковток застряг у горлі, слова — в тісному клубку страху, що розростався й не давав дихати.

Повітря стало важким, мов застиглим. Зі стелі повільно спадала тінь, накриваючи її плечі.

— Я, дитино, володію непізнаною силою, — озвалася стара хрипким, але владним голосом. — Її мені передала моя прабабуся…

На губах з’явилася тінь посмішки. Зморшки розійшлися, наче хтось невидимий розгладив їх зсередини.

Свічка клацнула, і полум’я хитнулося — від того в очах старої спалахнули червонуваті відблиски.

— Я тобі, дитино, передам свою силу… усе, що знаю, усе, що знали до мене… і навіть те, чого ще не знає ніхто, — її голос тягнувся, обволікав, ліз у свідомість, мов туман.

В Ірини покотилися сльози. Страх прикував її до місця, жах стиснув груди, язик здерев’янів. Вона не могла ні рухнути, ні відвести погляду — лише дивилася в дзеркало, де тремтіло зморщене обличчя.

— Мені треба душу десь притулити, розумієш? — продовжила баба. Її голос тягнувся спокійно, але за тим спокоєм ховалося щось темне, невидиме, що тягнуло до себе.

Вона похитала головою, вдивляючись крізь скло, наче крізь воду.

— Це ж яка ти гарна в мене… — хихикнула тихо, відвівши погляд. Витерла долонею вологі очі й знову підняла їх на Ірину.

— Ти головне не бійся. Це не страшно…

Тільки от свічка на столі більше не колихалася — її полум’я завмерло, як і повітря довкола.

Раптом Ірина побачила за плечем у старої щось. Немов згусток темної енергії, що коливався за її спиною, грався формами, змінюючись і навіть нахилявся, щоб зазирнути в дзеркало — своїм тілом, не очима. Воно вміло говорити думками, слів не потрібно було. І раптом Ірина відчула, ніби знає цю мову, розуміє кожен рух — немов пірнула в інший вимір.

Баба враз стала серйозною, вдивляючись в очі Ірини. В її зіницях, наче в дзеркалі, вона побачила за своєю спиною рух.

— А ну геть звідси! — різко крикнула стара. — Ти чого мені дитину лякаєш? Згинь, нечиста!

І цей примарний туман, що підглядав за її плеча, раптом розчинився під стелею — немов і не було зовсім.

— Не бійся, дитино, — лагідніше мовила баба. — Це воно таке неслухняне… лізе і лізе. А проженеш — злякається і зникне…

Раптом за вікном пролунав пронизливий крик півня.

— Ой, Господи… — сполошилася стара. — Пора, пора вже.

Її пальці затремтіли, а свічка затріпотіла, немов вітер хотів її задути. Баба обійняла полум’я старечими долонями, наче ще не хотіла прощатися.

— Запам’ятай, Ірино, — промовила вона тихо. — Залишиш вдома мій хрест — перейде до тебе моя сила. А викинеш — то довіки буде моя душа неприкаяна мучитися між світами. Не буде мені спокою…

Вона простягнула до Ірини долоню з покрученими жовтими нігтями. Ірина відсахнулася, відчувши на плечі сухі, тонкі пальці — і лише скрикнула, відступаючи від жаху.

— Ну чого ти? Злякалася, чи що?

Вона підняла повні жаху очі — на обличчі відбився страх.

— Сон страшний приснився? — пролунав поруч голос.

Перед нею стояв Андрій — заспаний, із розкуйовдженим волоссям. Руку поставив їй на плече.

— Ти чого? — промовив він, провівши долонею по її скроні — теплою, живою.

— Та… я не знаю… там… — Ірина кивнула на вікно. — Хтось уночі в хату добирався. Воно жабячою долонею витерало шибку на вікні, щоб краще роздивитися, що в хаті робиться.

— Де? — Андрій розвернувся і підійшов ближче до вікна, визираючи на вулицю.

— Ти дивися… Це ж треба… — прошепотів він. — Іди, подивися.

Ірина з острахом наблизилася до вікна — і побачила на склі великий жовтий кленовий листок.

— Напевно, вітром принесло, — кинув Андрій і обійняв Ірину за плечі. — Не бійся. Це лише тінь листопада…

Вона з недовірою озирнулася.

На столі холодним блиском, мов тінь ночі, на неї поглядав великий срібний хрест…