3 Розділ.
Стара уважно вдивлялася у світлу пляму на небі, де за хмарами ховався місяць. Протерла краєм хустки очі, заправила сиві пасма за вуха й перевела погляд на дах свого будинку, а потім — вище, туди, де над селом нависали важкі хмари.
Звідти, з-під хмар, почав розливатися густий темний потік, схожий на сірий туман, що стікав вузькими вуличками до кожного подвір’я.
Стара потерла долоні, відчуваючи, як у ній прокидається сила, і прошепотіла:
— Допоможіть мені, сили небесні…
Підняла руки до неба — кістляві, жилаві — і вигукнула в темінь ночі:
— Дайте мені сили побачити її!
Вона ще кілька секунд вдивлялася в далекі зорі, що пробивалися крізь розриви хмар.
Десь у сусідів заревла корова, собаки підняли гавкіт, а кури заметушилися на сідалах, розпанахавши ніч своїм галасом. Навіть нічний птах, що досі озивався десь за городами, стих, прислухаючись, а потім змахнув крилами й затріпотів у темряві, злетівши з гілки високого крислатого горіха. Він полетів аж до річки — туди, звідки долинав шурхіт очерету.
Стара струснула головою, приходячи до тями після проведеного в хаті ритуалу, коли з-під землі долинуло глухе, хрипке схлипування, яке поступово переросло в різкий, тваринний, нелюдський стогін.
— Так… Так! — вигукнула вона, прислухаючись до цього звуку.
Витерла піт із чола долонею, подивилася на блиск вологи на пальцях, обтерла руку об замурзаний рукав і вже збиралася зайти до хати, як десь поблизу почувся хрипкий, рваний тріск. Щось ворухнулося в траві й стихло.
Ледь переставляючи важкі черевики, вона рушила на звук. У блідому сяйві зірок поміж хмар, посеред подвір’я, у витоптаній траві щось заворушилося, ховаючись у бур’яні, а потім знову заскреготало.
— Де ти тут взялася?.. Зараз… почекай…
Стара нахилилася, вдивляючись у траву, де щось шурхотіло, і глухо гепнула підошвою по землі. Ще раз — із силою.
Жаб’ячий скрегіт урвався.
Вона обережно, притримуючи спину, нахилилася й кістлявими пальцями підняла з трави велике слизьке тіло. Жаба блиснула вологою спиною, смикнула лапами — і завмерла в зморщеній долоні.
Важко зітхнувши, стара постояла кілька секунд, відхекуючись, а потім рушила до хати, тримаючи створіння двома пальцями за лапу.
Вітер хитнув похилену вишню біля хати, і з неї, кружляючи в повітрі, впало кілька пожовклих листків.
Двері протяжно заскрипіли. Свіже повітря увірвалося всередину, розігнавши гіркий запах зілля, що кипіло на плиті.
— Ось яка ти… — прошепотіла баба. — Чого звала мене?..
Вона підняла долоню, роздивляючись жабу, що вже не ворушилася, але ще блищала вологою шкірою. Не роздумуючи, кинула її в киплячий казан. Зілля забулькотіло, випустило сіру пару й знову стихло.
Баба підійшла до столу, витерла ганчіркою вицвілу скатертину, відсунула на край тарілку й потяглася до полиці на стіні. Взяла невелику миску, а з кошика дістала свіже куряче яйце. Потім зняла зі стіни хрест і поклала його перед собою, поруч із мискою.
На мить озирнулася, прислухаючись до того, що відбувалося за стінами хати, потім кинула погляд на зорі, що пробивалися крізь хмари й заглядали у вікно, та швидко затягнула фіранку. Павук, що сидів на павутинні, здригнувся від її руху й шмигнув у щілину в кутку.
Кістлявими пальцями вона взяла яйце й піднесла його до вуха, довго прислухаючись, намагалася почути, чи живе воно всередині, а потім кілька разів струснула в долоні. Губи самі собою зашепотіли дивне бурмотіння:
— Буду читати… Буду дивитися…
Різким ударом об край залізної кварти, що стояла поруч, вона розбила шкаралупу й вилила яйце в миску.
— Ох-хе-хе… — захрипіла стара. — Ну, давай, покажися…
Вона нахилилася над мискою, вдивляючись у жовток, нігтем повільно розправляла його по дну, щось шепотіла й раз у раз робила над жовтою плямою дивні, незрозумілі рухи, намагаючись змусити її показати те, що ховалося всередині.
— Що ж ти так ховаєшся від мене? — пробурмотіла невдоволено.
Витерла палець об рукав, відставила миску й попрямувала до відра з куркою, важко переставляючи ноги. Витягла її за холодні лапи, великою ложкою згребла з дна червону гущу, а тоді нахилилася над відром і тихо прошепотіла:
— Відпочинь іще…
Кинула курку назад у відро, і так само важко повернулася до столу, несучи на ложці трохи червоної гущі. Схилилася над мискою, затримала подих і, майже не рухаючи рукою, почала повільно капати червоні краплі на жовток.
— Ну ж бо… — прохрипіла вона старечим голосом.
— О, розвидняєшся… — хрипко видихнула. — Від мене не сховаєшся!..
Вона продовжила шепотіти заклинання, слова зливалися між собою, перетворюючись на глухе бурмотіння, над яким час від часу проривався старечий хрип. Полум’я свічки неспокійно тремтіло, витягуючись убік, хоча двері були зачинені, а вікно щільно затягнуте фіранкою.
Баба не відводила погляду від миски, коли за стіною тихо зашелестіло сухе листя на зламаній гілці вишні. Вона підозріло озирнулася, але майже одразу знову схилилася над своїм заняттям і продовжила читати лише їй відомі слова, силкуючись не зважати на те, що відбувалося надворі.
За кілька секунд щось ковзнуло по землі під самою стіною. Баба вже не ворушила головою, лише трохи сповільнила шепіт, прислухаючись до звуку, який поступово переміщався ближче до вікна.
Стара підняла голову й завмерла, дивлячись на темну фіранку, яка ледь помітно ворухнулася.
— Чого тобі?.. — гукнула вона з люттю.
На вулиці все стихло.
Вона ще кілька секунд не рухалася, а потім знову схилилася над мискою й продовжила читати своє закляття, змушуючи себе не звертати уваги на те, що щойно почула.
І саме в цю мить у шибку постукали.
Стара здригнулася, поглянула на зашторене вікно й завмерла.
— Ні! Ти мені не завадиш! Згинь, нечиста!
Стук повторився, цього разу гучніше. Тривога стиснула стару, але вона не відступила.