3 Розділ.

Баба задоволено глянула на срібне блюдце місяця крізь густі брови, поправила хустку, що сповзла на лоба, й заправила сиві пасма за вуха. Потім перевела погляд на дах свого будинку.

Звідти, з-під зоряного сяйва, почав розливатися туман. Густий, темний потік, немов морська хвиля, покотився селом, стікаючи вузькими вуличками до кожного подвір’я.

Баба потерла долоні, наче зігріваючись, і прошепотіла:

— Дай мені сили побачити її...

Підняла руки до неба — кістляві, жилаві, мов гілки старого дерева, — і вигукнула в темінь ночі:

— Дай мені сили побачити її!

Вона ще кілька секунд вдивлялася в далекі зорі, що мерехтіли, ніби рядки у книзі Всесвіту.

Десь у хліві заревла корова, собаки підняли гавкіт, а кури позривалися зі своїх сідал, розпанахавши ніч галасом. Навіть самотня ворона, що досі хрипло каркала на дереві, стихла — ніби прислухалася: чи варто продовжити лякати морок, чи краще замовкнути, щоб не накликати біди.

Стара струснула головою, наче прокидалася з трансу. І тоді з-під землі долинуло глухе, хрипке булькання — немов хтось ворухнув саме нутро землі. Потім пролунав різкий, тваринний, нелюдський крик.

— Так… Так! — вигукнула баба, і по тілу пробіг холод, мов дотик смерті.

Вона витерла піт із чола, розглядаючи блиск вологи на долонях, потім обтерла їх об замурзаний рукав і прислухалася. Десь поблизу почувся хрипкий, рваний тріск — ніби квакнула стара жаба.

Ледь переставляючи важкі черевики, рушила на звук. У місячному сяйві, посеред подвір’я, у витоптаній траві щось заворушилося. Баба нахилилася, вдивляючись тьмяними очима в шурхіт, і раптом глухо гепнула підошвою по землі.

Ще раз — із силою.

Жаб’ячий скрегіт урвався.

Вона обережно, притримуючи спину рукою, нахилилася й кістлявими пальцями підчепила з трави велике слизьке тіло. Жаба блиснула вологою спиною, смикнула лапами — і завмерла в бабиній долоні. Важко зітхнувши, стара постояла хвилину, відхекаючись, потім повернулася до хати.

Двері протяжно заскрипіли. Свіже повітря увірвалося всередину, розвіявши гіркий дух казана, що кипів на плиті.

— Ось ти де... — прошепотіла.

Вона підняла долоню й роздивлялася бездиханне створіння, що блищало в її руці, немов згусток ночі. Не роздумуючи, кинула жабу в киплячий казан. Зілля забулькотіло, випустивши сіру пару, й стихло. Баба підійшла до столу, витерла ганчіркою вицвілу скатертину, відсунула на край миску, потім потяглася до полиці на стіні.

Взяла велику тарілку. З кошика дістала свіже куряче яйце. Зі стіни зняла хрест і поклала перед собою. Озирнулася, прислухаючись. Кинула погляд на зорі, що заглядали у вікно, і швидко затягнула фіранку. Павук на павутинні здригнувся й поспішив сховатися у щілину в кутку.

Кістляві пальці взяли яйце, піднесли до вуха — стара прислухалася, ніби намагаючись почути, чи живе воно. Губи зашепотіли дивне бурмотіння:

— Буду читати… Буду дивитися…

Різким ударом об кварту, що стояла поруч, вона розбила шкаралупу й вилила яйце в тарілку.

— Ох-хе-хе… — захрипіла стара. — Ну, давай, покажися…

Вона вдивлялася в жовток, нігтем розправляючи його по тарілці. Щось шепотіла, роблячи дивні рухи над жовтою плямою.

— Що ж ти так ховаєшся від мене? — пробурмотіла.

Витерла палець об рукав і пішла до відра з куркою. Витягла її за холодні лапи, великою ложкою згребла на дні трохи червоної гущі.

— Відпочинь іще, — прошепотіла, кидаючи курку назад у відро. Повернулася до столу, важко шаркаючи ногами.

— Ну ж бо… — прохрипіла старечим голосом і почала капати червоні краплі на жовток.

— О, розвидняєшся… — хрипло зареготала. — Від мене не сховаєшся!

Вона продовжила шепотіти заклинання. Раптом — різкий стукіт у шибку. Стара здригнулася. Поглянула на зашторене вікно, завмерла.

— Ні! Ти мені не завадиш! Згинь, нечиста!

Стук повторився гучніше — ніби жах сам прийшов із того світу збирати свій урожай.

— Хе-хе-хе… — загарчала стара. — Ти мене не злякаєш! Ні!

Вона знову розгортала пальцем жовто-червоні плями й раптом вигукнула:

— Бачу! Бачу! Третє коліно! А як тебе буде звати, га?..

Стара затихла вдивляючись.

Раптом червоною ниткою на жовтому фоні з’явилися чіткі великі літери.

— Ну ж бо! — вигукнула стара, перекрикуючи стукіт у вікно.

За хатою щось загарчало. Скавуління прорізало ніч — так, наче там гризлися собаки не на життя, а на смерть.

— Ось хто ти! — баба аж підскочила. — Ірина!

Нелюдський вереск пронісся кімнатою.

Стіл затремтів, а полум’я свічки хлюпнуло білим туманом по хаті.

— Ірина! — вигукнула вона. — Я вже тебе бачу!