2 Розділ.
Кімната старої хати тонула в тьмяному світлі свічок. Глиняні стіни, вибілені до білого, здавалися безбарвними, а дрібні пилинки плавали в повітрі, кружляли й повільно осідали.
Під ногами була холодна, стоптана земля, старанно підметена віником. Уздовж стін стояли прості дерев’яні меблі: під вікном — стіл із кількома стільцями, а трохи далі — стара лавка, застелена подертим рядном невизначеного кольору. На його краю темніла пляма від гарячого баняка.
Зі стін звисали пучки сушених трав — полин, материнка, звіробій. На полиці між ними стояли пляшки з каламутною рідиною, поблискуючи в мерехтливому сяйві.
Щось затріщало в кутку, і на стінах здригнулися блідо-оранжеві відблиски. Там топилася піч. Дрова потріскували у вогні, а полум’я то пригасало, то спалахувало, важко ворушилося, видаючи тихий, протяжний стогін.
На вогні кипів великий чавунний казан. Сива пара підіймалася над ним і розтікалася хатою, змішуючись із гіркуватим запахом диму та сушених трав.
Поряд, на плиті, стояв менший казан — весь чорний, із товстим шаром сажі. У ньому щось темне повільно розігрівалося й томилося, але до кипіння так і не доходило.
Шмат грубої дошки, залитої бурими плямами, лежав на похиленому табуреті зі зламаною ніжкою, перемотаною брудною ганчіркою.
На лезі великого ножа із засмальцьованою дерев’яною ручкою темніла кров, повільно стікаючи вниз тонкими слідами.
Блідий місяць заглядав у маленьке похилене вікно з нальотом сажі на шибці. Десь далеко гавкнула собака, а над солом’яними дахами старих хат важко затріпотіли крила. Чорна тінь ковзнула на чуже подвір’я — і все стихло.
Село спало.
На підлозі в іржавому відрі виднілася курка. Її сіре пір’я ще тремтіло, а вгору стирчали жовті лапи з великими пазурами. Одна з них судомно смикалася, наче все ще прагнула вирватися.
В алюмінієвій мисці лежала відрубана голова — ще тепла, з неї здіймалася ледь помітна пара. Червоно-сірий гребінець злипся від крові, дзьоб був розчепірений, а чорне око дивилося в порожнечу.
— Кххх… — долинуло з-під табурета.
Чорний кіт задер хвіст і терся боками то об відро, то об табурет, то об ноги, що тупцювали біля плити. Він муркотів, вдихаючи змішаний запах диму, крові й трав. Час від часу нахилявся до голови, обережно нюхав її, злизував кров із гребінця, а потім знову ховався, наче відчував чиюсь присутність — ще невидиму, але вже зовсім близьку.
Він позирав на стіл, вигинав спину, шкріб кігтями по ніжці, а потім здригався та ховався за поділ спідниці. Насторожено прислухався до чогось, чого не могла почути людина.
На стіні тремтіло срібне відображення великого хреста. Кіт не зводив із нього очей, а потім притиснув вуха до голови й забився глибше в темний закуток за лавку.
— Зараз почекай… — озвався старечий хрипкий голос, і по підлозі зашурхотіли кроки.
У кутку вікна на павутинні хитався великий павук. Він нерухомо спостерігав за тим, що відбувалося в хаті, не пропускаючи жодного руху.
Баба підійшла до печі й скрюченими пальцями підкинула дров. Вони затріщали, сипнувши жаром на землю, а полум’я хитнулося.
Пальці в старої були тонкі, зморшкуваті, зі шкірою, що стала майже прозорою. Жовті, закручені нігті блищали у вогні, а під шкірою проступали сині жилки.
У невеликому казанку грілася темна рідина — зілля. Гіркий, приторний аромат наповнював хату, змішуючись із димом і запахом трав. Вариво не кипіло, лише час від часу ледь здригалося на межі кипіння.
Баба, шаркаючи стоптаними черевиками без шнурків, підступила до плити, підняла свічку й заглянула в казанок. У тремтливому полум’ї проступило її обличчя — зморшкувате, з попелястими пасмами, що вибивалися з-під хустки.
Густі брови зійшлися докупи, кидаючи вузьку тінь на лоб. Великий ніс ворухнувся, ніздрі ледь помітно здригнулися, вловлюючи запах варева.
Вона невдоволено похитала головою й скривилася. У роті блиснули кілька довгих жовтих зубів. Долонею витерла вологі губи й сплюнула просто на підлогу.
Кіт здригнувся й втупився в неї зеленими очима. Прошипівши, він стежив за кожним її рухом. Час від часу шерсть на загривку ставала дибки.
На її вухах погойдувалися важкі срібні сережки, ледве чутно дзенькаючи.
— Іду, іду… — хрипко озвалася вона.
Казан закипів. Темна рідина зашкварчала на гарячій плиті, і баба взяла довгу дерев’яну ложку.
Пальці тремтіли, але сама вона працювала впевнено, звично. Довго помішувала зілля ложкою, потім підняла її до губ і подула. Полум’я свічки здригнулося.
Густий пар защипав очі. Баба моргнула, проганяючи сльозу, що виступила й розмила погляд.
Вона сьорбнула й завмерла на кілька секунд, прислухаючись до смаку. Потім зачерпнула залізною кварткою ще трохи темної рідини й понесла до столу. Шаркаючи черевиками й обережно, щоб не розхлюпати, вилила зілля в тарілку.
Пар піднявся над нею.
Губи зашепотіли — спершу ледь чутно, потім глухо й важко. Слова падали одне за одним, гублячись у потріскуванні дров.
Кіт зам’явчав і перестав облизувати гребінець. Підняв голову, повів вухами й завмер, прислухаючись. Кілька секунд дивився в темний куток, а потім притиснув вуха до голови.
Шерсть на загривку стала дибки. Він розвернувся й знову шмигнув за лавку.
На стіні ледь помітно ковзнула тінь.
Кіт завмер у темряві, не зводячи очей із того місця.
Баба долила з кварти ще трохи зілля, щось прохрипіла й глянула на кота. Потім узяла свічку й повільно провела нею перед хрестом.
Полум’я здригнулося, витягнулося гарячим язиком і затріщало, чорний гніт хитнувся у розпеченому воску свічки.
Кіт вишкірив зуби й притиснувся до землі, судомно сіпаючи головою. Кігті вп’ялися в дерев’яну ніжку лавки.
Очі баби спалахнули.
— Припини! — вигукнула вона. Голос зірвався на хрипкий, чужий звук.
Вона не зупинялася, продовжувала свій давній обряд. Обличчя блищало від поту, пальці стискали свічку, губи ворушилися, а з грудей виривався гортанний спів, схожий на шепіт вітру крізь могильні щілини.