2 Розділ.

Кімната старої хати.

У повітрі кружляють дрібні пилинки, що мерехтять у примарному світлі свічки.

Підлога — холодна, спресована земля.

Під вікном — стіл, кілька стільців, а біля стіни — стара дерев’яна лавка, застелена подертим рядном.

На стінах висять пучки сушених трав — полин, материнка, звіробій. З полиці визирають пляшки з каламутною рідиною. Під самою стелею, у кутку, висить образ Божої Матері — темний від кіптяви, із тріснутим склом.

У іншому кутку топиться піч: дрова тріщать, а полум’я здається живим — то гасне, то спалахує, немов дихає.

На вогні кипить великий чавунний казан. Пара піднімається сивим маревом, наповнюючи кімнату гіркуватим ароматом диму й трав. Поряд стоїть менший казан — у ньому щось темне повільно розігрівається, томиться, але не доходить до кипіння.

Біля плити — старий табурет, зношений і похилий, ніби йому вже важко стояти: ніжки потріскані, зчорнілі від часу. Поверх нього — шмат грубої дошки, залитої бурими плямами.

Поряд, у відблисках полум’я, блимає великий ніж із засмальцьованою дерев’яною ручкою. На лезі темніють плями крові, що повільно стікають, залишаючи тонкі сліди.

На підлозі стоїть іржаве відро, по краях вигнуте від часу. У ньому — курка. Її сіре пір’я ще ледь тремтить, угору стирчать жовті лапи з великими пазурами. Одна лапа судомно смикається, ніби прагне вирватися.

Поряд — алюмінієва миска з курячою головою. Червоно-сірий гребінець злипся від крові, дзьоб розчепірений, із чорного ока ще йде пара. Воно дивиться в нікуди — наче не вірить, що це вже кінець.

Чорний кіт повільно треться боками — то об відро, то об табурет, то об ноги, що тупцюють біля плити. Муркоче, вдихаючи змішаний запах диму, крові й трав. Іноді нахиляється до курячої голови, обережно нюхає й облизується.

Здається, він відчуває чиюсь присутність — ще невидиму, але вже зовсім близьку.

Іноді кіт позирає на стіл, вигинає спину, піднімає хвіст трубою, а потім тремтить і ховається за поділ спідниці. Він чує те, чого не чує людина — можливо, холодний подих потойбіччя або силу великого хреста, що відбиває срібне сяйво свічки на стіні.

Ніч заглядає у вікно разом із срібною плямою місяця — мов блискуче дно миски, де лежить куряча голова. Світло розтікається по кімнаті, заливаючи все холодом.

У кутку вікна хитається на павутинні великий павук — охоронець цього місця. Він нерухомо спостерігає, як німий свідок чогось потаємного й небезпечного.

Баба, стара й згорблена, мов тінь ночі, підкидає скрюченими пальцями дрова в піч. Дрова тріщать, сиплють жаром по підлозі.

Її пальці — тонкі, зморшкуваті, зі шкірою, схожою на прозорий пергамент. Жовті, закручені нігті блищать у відблисках вогню. Під шкірою тремтять сині жилки, ніби павук сплів там своє павутиння.

У невеликому казанку грілася темна рідина — зілля. Гіркий, приторний аромат розтікався густим туманом по кімнаті, обволікаючи речі, стіни, тіло — залишаючи невидимі поцілунки. Воно не кипіло, лише злегка здригалося — на межі кипіння.

Баба, шаркаючи стоптаними черевиками без шнурків, підійшла до плити, підняла свічку й заглянула всередину казана. У тремтливому світлі спливло її обличчя — зморшкувате, з попелястими пасмами з-під хустки.

Густі брови зійшлися докупи, кидаючи вузьку тінь на лоб. Великий ніс, розтрісканий, як пересохла земля, ворушився, ніздрі грали — запах гіркого варева проникав у мозок.

Вона невдоволено похитала головою, скривилася — в роті блиснули кілька довгих, жовтих зубів. Витерла вологі губи, сплюнула просто на підлогу.

Кіт здригнувся, втупивши в неї зелені очі — мов жарини. Прошипів, дивлячись, як по підлозі розтікається темна пляма.

На її вухах хитнулися важкі золоті сережки, що повільно гойдались у ритмі невидимого танцю.

— Іду, іду... — хрипко озвався її голос, схожий на скрегіт старого ключа в іржавому замку.

Вона, згорбившись, залізла під стіл, витягла миску й гепнула нею об ніжку. Стіл здригнувся, немов від болю.

Тихо вилаявшись, поставила миску на стіл із такою силою, що та дзенькнула.

Пальці тремтіли, але рухи були впевнені — звичні. Вона поколотила зілля довгою ложкою, підняла її до губ, подула — свічка тремтіла. Густий пар защипав очі — баба моргнула, наче проганяючи щось невидиме.

Сьорбнула, завмерла на кілька секунд — ніби прислухалася до смаку чи до спогаду. Потім зачерпнула залізною квартою ще трохи рідини й понесла її до столу, обережно, щоб не розхлюпати.

Кожен крок лунав у тиші. Коли вона вилила зілля в миску, у повітрі знову розлився терпкий аромат трав і диму.

Губи зашепотіли — спершу ледь чутно, потім глухо й важко. Слова падали, мов каміння в колодязь.

Кіт, що щойно облизував гребінець, раптом напружився. Зірвався, забився в кут, шерсть стала дибки, очі світилися зеленим фосфором. Він чув те, що людині недоступне. Невидима присутність промайнула поруч.

Баба долила ще трохи зілля, важко зітхнула, зиркнула на кота. Потім схопила свічку й кілька разів провела нею перед хрестом. Полум’я здригалося, ніби хтось дихав на нього з-за плеча.

Кіт загарчав — низько, нелюдськи. Тіло вигнулося дугою, лапи ковзнули по підлозі, наче щось викручувало його зсередини.

Очі баби спалахнули.

— Припини! — вигукнула вона, але голос тремтів, немов чужий стогін.

Та стара не зупинялась. Обличчя блищало від поту, руки тремтіли, губи ворушилися — і з грудей виривався гортанний спів, схожий на шепіт вітру крізь могильні щілини.

Вона запалила другу свічку, шепочучи уривчасто — то лагідно, то криком. Почала капати віск у миску. На поверхні темної рідини з’явилися дивні плями — мов дороги життя, які вона читала.

— Бачу! Бачу!.. — її крик розпанахав ніч. Голос був не її — чужий, дикий, старший за саму бабу.

Кіт кинувся до дверей, дер лапами, гарчав і скавулів, наче пес, що побачив смерть.

Та баба продовжувала. З кишені вона витягла старого, іржавого ключа — важкого, темного, мов шматок ночі. Очі звузилися, губи скривилися.