1 Розділ.

Різкий, пронизливий скрегіт змусив Ірину прокинутися серед ночі. Вона насторожено прислухалася.

За вікном небо розітнув фіолетовий спалах — і здалося, ніби по даху хтось пройшовся. За мить гримнуло так сильно, що задрижали шибки.

У скло наче хтось постукав — чи то вітер, чи дощ. Шум наростав, розтікався по стінах гулко, немов наближався потяг, що входить на станцію.

Ірина протерла очі, відчуваючи, як по тілу пробігли мурахи. Здавалося, сама ніч стукає у двері, намагаючись увійти до будинку.

Вона штурхнула чоловіка, який сопів поруч, наче двигун на холостих.

— Що? — буркнув, не розплющуючи очей і перевертаючись на спину.

— А щоб тебе… Андрію… — хрипло мовила Ірина, піднімаючись на лікоть. — Не чуєш, що робиться?

Та сміливості встати й подивитися у вікно їй так і не вистачило.

Вітер свиснув, знайшовши у рамі щілину, і шибки затремтіли, ніби відчуваючи його холодне дихання. Андрій спав, не зважаючи на нічну негоду, яка, здавалося, навмисне хотіла її налякати.

І раптом десь зовні щось рикнуло — немов крутанули стартер, і двигун загарчав хрипко, додаючи до нічної какофонії  його хропіння.

У кімнаті панувала темрява. Лише примарні спалахи блискавки раз по раз різали небо, шматуючи важкі хмари й заливаючи землю холодним, рясним дощем.

Ірина вдивлялася у вікно, прислухаючись до гулу осінньої ночі. Тричі перехрестившись, перелізла через чоловіка, штурхнувши його коліном. Той лише важко видихнув, мов піч, що догорає, і знову затих.

Вона обережно опустила ноги на підлогу — дошки були крижані й скрипнули під її вагою.

— Та що ж це за ніч така… — прошепотіла, витираючи холодний піт із чола.

Вже майже дісталася до вікна, коли раптом похолола від жаху: п’яти прибило цвяхами до підлоги, тіло пронизав холодний струм — дихання перехопило.

По той бік скла, просто перед її обличчям, хтось притулив страшну, потворну долоню. П’ять пальців, схожих на жаб’ячу лапу, розпласталися по шибці й ледь ворухнулися.

Ірина долонями закрила обличчя, ніби це могло врятувати. Плечі здригалися, а хрипкий подих свідчив, що вона ще жива.

— Андрію… — прошепотіла, відчуваючи, як серце б’ється так, ніби й йому стало страшно. У горлі пересохло, у роті стояв смак пилу й страху.

— Андрію! — вигукнула знову, але слова не долетіли до чоловіка.

Вона зробила кілька кроків і впала на стілець, упершись долонями об стіл. Страх стискав тіло, придушував волю, та Ірина все ж змусила себе озирнутися.

Мокра, темна п’ятерня так і впиралася у скло, ніби намагалася протерти його, щоб зазирнути всередину.

І раптом — спалах. Блискавка розірвала небо, її світло відбилося у дзеркалі навпроти, немов хтось розкидав електричні розряди — і один, здавалося, влучив просто в неї. У грудях кольнуло, дихання завмерло.

У примарному сяйві вона побачила на столі холодний срібний блиск — великий хрест. Той самий, що напередодні приніс чоловік. Метал виблискував темними, вогкими гранями.

Рука мимоволі потягнулася до цього блиску, ніби магніт тягнув її туди, або ж якась невидима сила вела сама. Подих зупинився.

Кінчики пальців торкнулися металу — і по тілу, мов хвиля струму, пробігло холодне, гостре відчуття, ніби саме повітря стало електричним.

У голові щось клацнуло. Тіло заціпеніло, з горла вирвався тваринний хрип — низький, схожий на гарчання. Пальці затремтіли, скрутилися, мов лапи хижого птаха.

Світ навколо здригнувся, наче її підхопив невидимий вихор.

Перед очима з’явилися старі, дерев’яні двері — обшарпані, вологі, ніби щойно з дощу.

Вона потягнула за холодну ручку…