Розділ 9. Пам’ять вітру

Наступного дня Ардолія потопала в білому світлі — сніг не припинявся з ночі, але місто здавалося від цього ще спокійнішим. Вулиці стали тихими, дерева вкрилися крихітними шапками, а річка під мостом текла повільно, мовби не хотіла турбувати цей ранковий мир.

Лея прокинулася рано. Вона довго дивилася на вікно, за яким кружляв сніг, і їй раптом здалося, що кожна сніжинка — це лист, який хтось посилає згори. Вона встала, одягла теплий шарф, вийшла на подвір’я й вдихнула морозне повітря. Воно пахло свіжістю, сосною й чимось невимовно знайомим — спокоєм.

— Ти вже не спиш? — пролунало з дверей. Тіанор стояв, закутавшись у старий светр, тримаючи в руках чашку. — Я приніс какао. Ти ж любиш, коли зверху трохи кориці?

— Ти пам’ятаєш… — усміхнулася вона. — Як приємно, коли тебе пам’ятають навіть у дрібницях.

Вони сиділи на ґанку, і світ навколо здавався новим, ніби все почалося спочатку. І в цій звичній простоті було щось глибше, ніж будь-які слова.

Після сніданку Лея знайшла серед речей у будинку Армана маленький записник у шкіряній палітурці. На першій сторінці було написано:

 “Вітер має пам'ять. Він носить імена тих, хто вмів бачити світло.”

— Послухай, — сказала вона, показуючи Тіанору. — Це ніби про нас.

— Про кожного, хто не забув, як дивитися серцем, — відповів він.

Вони вирішили пройтися до лісу за містом — туди, де, за переказами, Арман любив малювати. Дорога була мов срібна стрічка, обрамлена білими гілками. Коли вони дійшли до галявини, перед ними відкрилося щось дивне — на снігу, серед дерев, хтось залишив малюнок із гілок: велике серце, складене з каштанів і кленових листків, що не розсипалися попри сніг.

— Це ж не могло бути випадково, — прошепотіла Лея. — Хтось зробив це зовсім нещодавно.

— Можливо, сам вітер, — усміхнувся Тіанор. — А може, це Арман. Його “тіні листопаду” все ще поруч.

Вони стояли посеред галявини, поки з неба спадали нові сніжинки, накриваючи каштани легким покривом. І Тіанор сказав:

— Коли ми повернемося, я хочу залишитися тут надовго. Можна навіть назавжди.

— І що ти робитимеш у цьому місті, де світло живе у старих будинках?

— Писатиму історії. Про тебе. Про це місце. Про все, що робить світ теплішим.

Лея посміхнулася. Їй хотілося плакати від щастя — не гучного, не показного, а тихого, яке просто є.

Коли вони поверталися, почав підніматися вітер. Але він не був холодним — навпаки, теплим, м’яким, майже живим. Він обережно торкався їхніх облич, ніби щось шепотів.

 “Світло пам’ятає тих, хто не боїться темряви.”

Лея озирнулася, і на мить їй здалося, що між дерев промайнула тінь у білому шарфі — спокійна, лагідна, майже прозора.

І вона зрозуміла: Арман не зник. Він просто став частиною вітру, що тримав у собі всі їхні зустрічі, усі слова, які не зникли, а осіли в повітрі, мов легкі крила на пам’ять.

Коли вони увійшли назад до будинку, сніг перестав. На вікні блиснуло проміння, і Лея прошепотіла:

— Мені здається, це не просто зима. Це продовження осені. Тієї самої. Нашої.

Він обійняв її й сказав:

— Тіні листопаду не завжди темні. Інколи вони — початок світла.

І за вікном вітер, ніби почувши їх, ніжно заграв у гілках дерев, несучи далі їхню історію — легку, як подих, справжню, як кохання.