Розділ 8. Повернення світла

Наступного ранку Ардолія прокинулася у тиші, яку можна було майже доторкнутися пальцями. Повітря було прохолодним, свіже, з ароматом мокрого каміння й кориці — ніби саме місто зварило собі чай і чекало, щоб його хтось розділив. Лея відчинила вікно й побачила, як тумани спускаються з пагорбів, огортаючи все навколо сріблястим серпанком.

Вона тихо розбудила Тіанора, який заснув на підлозі біля каміну, закутавшись у стару ковдру, знайдену в домі художника.

— Вставай, сонце вже пробивається, — усміхнулася вона. — Хочеш піти на пагорб? Там видно все місто.

— Лише якщо ти візьмеш той чай, — відповів він, напівсонно простягаючи руку до термоса. — Без нього я не побачу навіть власного настрою.

Вони йшли стежкою, де кожен камінчик блищав після нічного дощу. Місто під ними дихало спокоєм — дим із димоходів зливався з туманом, і все виглядало так, ніби Ардолія сховалася під ковдрою.

На вершині пагорба стояла стара лавка. Колись на ній сидів Арман Сірієль — художник, чиї листи вони знайшли. Лея поставила поруч з лавкою свічку, що залишилась з учорашнього вечора.

— Може, це дивно, — сказала вона, — але мені здається, що він тепер спокійний. Його історія дійшла до кінця, бо хтось почув її.

— Може, вона й не мала кінця, — замислився Тіанор. — Просто чекала, щоб продовжитись через нас.

Вони сіли поруч. Сонце виходило з-за туманів, і листя, що залишилось на деревах, спалахнуло золотом. У цій миті не було суму. Була тиша, у якій жило розуміння: осінь — це не кінець, а перевдягання світу.

— Ти коли-небудь думала, що можна бути щасливою просто від присутності когось поруч? — спитав він.

— Зараз думаю. І, здається, знаю відповідь.

Вона подивилася на нього, і їхні погляди зустрілися — без обіцянок, без страху. Просто два світи, що тихо злилися в одному подиху листопаду.

День тривав повільно. Вони спустилися вниз, прогулюючись поміж дерев, що кидали на землю тіні кольору меду. Біля одного з них стояла стара дівчинка з кошиком каштанів — вона усміхнулася, простягнула їм кілька, сказавши:

— Це на щастя. Кожен каштан має бажання. Тільки треба його відчути.

Лея взяла один і, дивлячись на блискучу поверхню, прошепотіла:

— Я хочу, щоб цей листопад ніколи не закінчувався.

Тіанор тихо засміявся.

— Тоді, мабуть, він і не закінчиться. Просто перетвориться на щось інше — тепліше, спокійніше. Може, на спогад, що пахне чаєм.

Увечері вони повернулися до старого будинку. Всередині стало по-справжньому затишно: вогонь у каміні, старі книги, шелест сторінок, які ніби самі хотіли бути прочитаними. Лея взяла один лист Армана і прочитала вголос останній рядок:

“Світло не зникає. Воно лише чекає, щоб його побачили очі, здатні на ніжність.”

І вони обидва мовчки зрозуміли: можливо, всі “тіні листопаду” — це не про привидів і не про минуле. Це про те світло, що залишають у нас ті, кого ми зустрічаємо вчасно.

Тіанор доторкнувся до її руки.

— Знаєш, я думав, що це буде просто історія. А виявилось — це життя.

— І воно тільки починається, — відповіла вона.

За вікном сипав м’який сніг, який більше нагадував біле листя. І кожна пушинка світилася, наче світло з минулого, що нарешті знайшло шлях додому.