Розділ 7. Дім, де живе світло

Над Ардолією лежала м’яка тиша. Дощ ущух, і місто ніби перевдягнулося — вулиці стали блискучими, дерева — прозорими, а небо вкрилося рожевим серпанком. Лея і Тіанор йшли вузькою доріжкою в бік старого кварталу, тримаючи в руках термос із чаєм та загорнуті у папір пиріжки, які Лея спекла вранці.

— Ти жартуєш, але я справді хотіла показати тобі цей дім, — сказала вона. — Тут, кажуть, жив той, хто писав ті листи.

— Той самий, що залишив слова про “тіні листопаду”? — здивувався Тіанор.

— Так. Його звали Арман Сірієль. Художник. Казали, що він малював світло, навіть коли все навколо темніло.

Будинок стояв осторонь інших — обвитий плющем, із вікнами, які ще тримали на собі старі дерев’яні рами. Усередині пахло пилом, фарбами й теплим повітрям, ніби хтось нещодавно залишив тут чай. На підвіконні лежала палітра, на стіні — напівготовий портрет жінки. Її очі здавалися живими.

— Можливо, це і є його муза, — прошепотіла Лея.

— А може, просто спогад, який не встиг стати минулим, — тихо відповів Тіанор.

Вони роздивлялися кімнату — кожна річ ніби мала свою історію: розкрита книга з закладкою у формі клена, годинник, що зупинився на сьомій ранку, і маленька скринька на підлозі. Усередині були фарби, листівки й аркуш із коротким записом:

 “Якщо одного дня ти знайдеш мій дім, залиш світло. Воно завжди пам’ятає дорогу до серця.”

Лея обережно поставила біля вікна свічку і запалила її. Полум’я колихнулося, відкинувши на стіну м’які тіні, що нагадували рух листя на вітрі.

— Бачиш? — сказала вона. — Тепер світло тут.

— І воно вже не про минуле, — відповів Тіанор. — Воно про нас.

Вони сіли просто на підлогу, серед запаху старих фарб і звуків тиші. Знадвору почав падати легкий сніг — перший у цьому році, ранній, як спогад про щось добре. Лея сперлася на його плече, і в цю мить усе здавалося неймовірно простим: життя, зустріч, осінь.

— Знаєш, — промовила вона, — я колись боялася осені. Вона завжди здавалась кінцем.

— А тепер?

— Тепер — ні. Вона стала схожою на початок.

Тіанор посміхнувся.

— Тоді, мабуть, саме тому ми зустрілися в листопаді.

За вікном сніг змішувався з останніми жовтими листками. Їм здавалося, що це тане саме минуле, аби звільнити місце для чогось нового.

І дім, у якому колись жило світло, тепер мав нових господарів — не у сенсі власності, а у сенсі тепла. Вони несли його далі — тихо, не думаючи про майбутнє, просто дозволяючи осені стати

історією, що пахне чаєм і щастям.